Трагедія втрачених шансів

«П’яний Микитка Хрущов подарував російський Крим Україні! — так цими днями волають, аж заходяться, російські мас-медіа. — А ми його повернули, відновили історичну справедливість. Крим завжди був і буде російським, до України його ніколи ніщо не притягувало!»

От цікаво: за що росіяни у своїй більшості люблять Сталіна і ненавидять Хрущова? Це ж очевидна масова патологія: шанувати брутального диктатора, за якого простолюд жив у злиднях і голоді, щодня ризикуючи потрапити до ГУЛАГу й не повернутися звідти, — і зневажати політика, який насмілився ліквідувати ГУЛАГ (хоча табори для «політичних» і залишилися, але масштаб був зовсім не той), дати дихати колгоспникам і розгорнути грандіозне житлове будівництво... Але зараз йдеться не про патології російської масової свідомості, а мова про певні історичні сюжети, які доводять зовсім не випадковий зв’язок України і Криму.

...Отже, ІІІ Універсал Центральної Ради восени 1917 року, як відомо, проголосив Українську Народну Республіку в етнографічних межах України без Криму (до УНР увійшла тільки континентальна частина Таврійської губернії, складовою якої був Кримський півострів). Це рішення виглядало дуже романтичним, — мовляв, нам чужого не треба, — але не надто логічним, адже українці, хоч і поступалися чисельно росіянам, але разом із ними та татарами складали три найбільші етнічні групи на півострові. Це перше. А друге — Крим упродовж століть розвивався як єдине економічне ціле саме з материковою Україною, яка, у свою чергу, становила в межах Російської імперії певну цілісну економічну підсистему. Хто свого часу вчив історію КПРС, мусить пам’ятати великий список концернів, корпорацій та об’єднань, складовою назви яких було слово «юг»; ішлося про тих великих капіталістів, інтереси яких об’єктивно були пов’язані переважно із українськими теренами й так само об’єктивно розходилися з інтересами промисловців Центральної Росії, Уралу та Балтійського регіону. По-третє, Крим — це Чорноморський флот і військові частини колишньої царської армії. Але переконані пацифісти, які на той час очолювали не тільки Центральну Раду, а й її військове відомство, не вважали за потрібне хоч якось допомогти численним українським організаціям на півострові і на флоті та масовому потягові великого числа вояків-українців (від адміралів до рядових матросів та солдатів) до того, щоб пов’язати Крим з Україною у військово-політичному сенсі.

А ще Крим — це кримські татари, народ, історичні стосунки якого з українцями були складними, але не апріорі ворожими, як намагалися довести після Другої світової війни продажні радянські літератори, історики й пропагандисти.

Отож у квітні 1917 р. у Сімферополі був скликаний З’їзд мусульман Криму, який обрав Мусульманський виконавчий комітет. Його очолив щойно призначений цим же з’їздом на посаду муфтія 32-річний богослов, юрист і публіцист, автор кримськотатарського національного гімну «Я присягнувся» Нуман Челебіджихан (який ще виступав під іменем Челебі Челебієв).

•  Російський Тимчасовий уряд був вимушений визнати Мусвиконком органом національно-культурної автономії кримських татар. Але де-факто у сферу його відання впродовж кількох місяців перейшли всі кримськотатарські справи — політична діяльність, культура, релігійні справи, економіка, податки. Виконком мав у всіх повітових містах підпорядковані собі місцеві мусульманські комітети, а в селах — уповноважених і сільські комітети. Фактично впродовж кількох місяців була вибудована вертикаль влади.

•  На першому етапі революції кримськотатарські політики вимагали лише національно-культурної автономії у складі демократичної РосіїосіїРо. Та вже у липні 1917 року зайшла мова про скликання парламенту і проголошення у Криму народної республіки. Так само, як Центральна Рада домагалася українізації військ, що в них переважали українці, Мусвиконком став намагатися підпорядкувати собі частини, в яких служили головним чином кримські татари. Він сформував у Сімферополі кримськотатарський батальйон і домігся повернення з фронту до Криму кількох татарських військових частин. За ці дії Нуман Челебіджихан був улітку 1917 року заарештований Тимчасовим урядом, проте на його підтримку виступили не тільки татари, а й українці та інші національні групи півострову, тож за кілька днів голову Мусвиконкому звільнили, тільки підвищивши його популярність.

•  Події осені 1917 року призвели до того, що ідея розбудови демократичної федерації почала втрачати свою привабливість для більшості національних рухів на території колишньої Російської імперії. Не став винятком і рух кримських татар. 15 жовтня З’їзд представників кримськотатарських організацій ухвалив: скликати курултай, тобто кримськотатарський парламент. Він мав стати найвищим національним органом влади і явочним шляхом вирішити питання про автономію Криму. Михайло Грушевський від імені Центральної Ради висловив повну підтримку прагненням кримських татар до державної автономії й обіцяв сприяння з боку українських сил. «На прапорі татарської інтелігенції, що вийшла на арену суспільно-політичної діяльності, красується, перш за все, гасло «самовизначення народностей», у боротьбі за досягнення якого татарська інтелігенція, татарська демократія не може і не має зупинитися перед жодними жертвами... Пробудження національної самосвідомості — ось сила, що і підбадьорює, і окрилює нас у нашій боротьбі», — так говорив на З’їзді поет і лікар Амет Озенбашли.

•  Вибори до курултаю відбулися 17 листопада 1917 року у п’яти виборчих округах Криму. За виборчим законом, ухваленим Мусвиконкомом, право голосу мали чоловіки та жінки, яким на день виборів виповнилося 20 років. Було обрано 76 депутатів, з них четверо жінок. Зауважу, що йшлося про перший серед ісламських народів приклад реалізації виборчих прав для жінок; донині цих прав жінки не мають у низці мусульманських держав. І взагалі — у США жінки одержали повні виборчі права лише 1920 року...

Засідання курултаю розпочалися 8 грудня в Бахчисараї. Його головою був обраний письменник Асан Сабрі Айвазов. А 13 грудня курултай проголосив Кримську Народну Республіку. Це була перша у світі тюркська республіка; скажімо, Турецька Республіка була проголошена шістьма роками пізніше. Працювали депутати швидко і злагоджено: 14 грудня курултай затвердив символіку Кримської Народної Республіки та ухвалив «Кримськотатарські основні закони» — власне, першу Конституцію Криму. Вона передбачала реалізацію кримськотатарським народом права кожного народу на національне самовизначення і самоврядування через створення парламенту, обраного під  час вільних, прямих, рівних виборів шляхом таємного голосування. Конституція також скасувала звання та стани і проголосила рівність усіх громадян незалежно від їхньої національності або віри та рівноправність жінок і чоловіків. 18 грудня курултай сформував національний уряд — Директорію — у складі п’яти директорів (міністрів) на чолі з Нуманом Челебіджиханом, який також очолив управління юстиції. Директорію одразу визнала Центральна Рада, натомість Директорія засудила агресію совєтської Росії проти УНР.

•  Петроградський Совнарком не визнав ані Кримської Народної Республіки, ані її Директорії. За його вказівкою кримські більшовики у ніч на 16 грудня захопили Севастополь та — «від імені совєтської влади» негайно розігнали там... Совєт робітничих, матроських і солдатських депутатів. Натомість був створений військово-революційний комітет, під орудою якого червоні загони почали наступ на інші міста Криму.

•  Для оборони півострова від більшовиків Директорія та Рада народних представників, яка об’єднала всі національні громади Криму, 19 грудня створили у Сімферополі об’єднаний Кримський штаб. Упродовж січня кримськотатарські полки, а також українські та російські загони билися проти більшовиків, які мали краще озброєння і набагато переважали їх чисельно. Нуман Челебіджихан, який намагався домовитися з більшовиками про припинення бойових дій, був під час переговорів у Сімферополі заарештований, перевезений літаком до в’язниці у Севастополі і там 23 лютого 1918 року розстріляний. У результаті наприкінці зими більшовики захопили весь Крим, оголосили про розпуск курултаю і Ради народних представників та влаштували на півострові масовий терор, який супроводжувався погромами татарських селищ і нищенням у Ялті, Феодосії, Євпаторії місцевої інтелігенції.

Проте більшовикам не вдалося поставити під свій контроль Чорноморський флот, який у своїй більшості волів залишатися нейтральним. При цьому частина кораблів ще з осені 1917 року стояла у порту Севастополя під червоними, частина — під синьо-жовтими прапорами. Цілком імовірно, що у разі, якби уряд Центральної Ради виявив більшу зацікавленість долею флоту, події на початку 1918 року розвивалися б інакше, але політика УНР щодо Криму і флоту, як і багато щодо чого іншого, не відрізнялася послідовністю: відмовившись від включення півострову до складу України, тим не менше, київський уряд усе ж із великим запізненням задекларував взяття під свою оруду Чорноморського флоту, хоча і зробив це лише тоді, коли більшовики вже домінували у Криму.

Та вже у квітні більшовицька влада у Криму впала під ударами Запорозького корпусу армії УНР під командуванням полковника Петра Болбочана, якому допомагали кримськотатарські повстанці. Як згадував учасник цього походу прапорщик Монкевич, українських військовиків місцеве населення зустрічало привітно, щиро, радісно. Але німецькі війська змусили Київ дати наказ запорожцям Болбочана покинути півострів.

•  Відхід Болбочана з Криму, ба більше — відверто запізнілий прихід туди українського війська був не єдиною помилкою Києва. Було знехтувано великим історичним досвідом українсько-татарського союзу, який давав плідні приклади від часу Богдана Хмельницького і до Пилипа Орлика. Тож 1917-го і на початку 1918-го Київ тільки на словах підтримував кримських татар, з іншого боку, серед кримськотатарських політиків не було достатньої інформації про цілі українського національного руху.

•  Гетьман Скоропадський, який 29 квітня 1918 року прийшов в Україні до влади, також не відрізнявся надто послідовною політикою щодо Криму. Водночас, як уже було сказано, на самому півострові були представлені досить потужні проукраїнські сили, які не одержували реальної підтримки з Києва ані 1917 року, ані 1918-го — принаймні, до літа. Тим часом у червні 1918 року кайзерівська Німеччина, війська якої контролювали півострів, ставить до влади у Сімферополі дуже неприхильний попервах до України крайовий уряд генерала Сулькевича, а наступного місяця гетьман Скоропадський починає економічну блокаду півострова.

Хто ж такий був Сулькевич і як розвивалися далі події? У травні 1918 року в звільненому Болбочаном Бахчисараї вцілілі депутати на чолі із Сабрі Айвазовим зібрали курултай; Джафер Сейдамет 18 травня очолив уряд. Але тепер його влада стосувалася лише деяких питань кримськотатарського життя. А у червні щойно створений Кримський крайовий уряд очолив колишній генерал-лейтенант російської армії Сулейман Сулькевич. 18 червня уряд Сулькевича виступив із декларацією, в якій проголосив своє головне завдання: «Збереження самостійності Кримського півострова аж до з’ясування його міжнародного становища і відновлення законності та порядку».

•  Водночас, за словами гетьмана Павла Скоропадського, «частина населення Криму щиро висловлювала бажання самого тісного зв’язку з Україною, вважаючи, що будь-яка інша комбінація згубна і для Криму і для нас». Незабаром проросійська позиція влади Криму призвела до його конфлікту з урядом Скоропадського. Адже Сулькевич навіть наполягав на тому, щоб київські урядовці листувалися з його урядом тільки російською мовою.

•  Власне, на півострові склалася парадоксальна ситуація. Сам генерал Сулькевич, який зробив кар’єру в імператорській армії, був за походженням татарин, але не кримський, а литовський. При цьому він не був запеклим українофобом — радше, він був таким собі романтиком, позбавленим державного досвіду, який на початковому етапі своєї політичної кар’єри вважав за можливе фактичне усамостійнення Криму за орієнтації на якусь абстрактну, «хорошу», «демократичну» Росію, якої тоді власне і не було, і бути не могло.

Але безоглядна романтика, можливо, годиться тоді, коли ведеш кавалерійську дивізію в шабельну атаку. А у державно-політичних і політико-економічних стосунках вона нерідко вилазить боком...

•  Тож конфлікт між Сімферополем і Києвом улітку 1918 року все загострювався і загострювався, й урешті-решт Рада міністрів Української держави запровадила ембарго на всі товари, що ввозилися з України до Криму. Виняток становили тільки прямі поставки для німецького війська. Зумовлена цим криза економіки півострова і тиск з боку кримських підприємців (серед яких етнічних українців були одиниці) змусили уряд Сулькевича розпочати у вересні 1918 року переговори з Києвом. А вже у жовтні між кримським та українським урядами була укладена попередня угода, яка передбачала входження Криму до складу Української держави на правах автономії з власними парламентом, урядом і збройними формуваннями. Членом українського уряду мав стати постійний держсекретар від Криму.

Але у плин подій втрутилася геополітика. У листопаді німецька армія залишила півострів, її місце зайняли російська Добровольча армія та військовий десант Антанти. За їхньої підтримки владу у Криму перебрав уряд на чолі з підприємцем Критом, а Сулейман Сулькевич виїхав з півострова і згодом став військовим міністром незалежного Азербайджану. Тож угода між Кримом і Україною про входження півострова до Української держави на правах автономії з’явилася запізно і була куплена надто великою економічною ціною. Але те, що така угода була зумовлена об’єктивними інтересами півострову, показує, що український Крим 1954 року виник не з чийогось розчерку пера, а на серйозному підгрунті.

А тепер подивімося, що ж відбувалося у цей час на головній базі Чорноморського флоту у Севастополі. Як відомо, 29 квітня 1918 року на кораблях було піднято синьо-жовті прапори. Але 1 травня до Севастополя ввійшли німецькі війська, заходилися там порядкувати і за кілька днів поставили на кораблях флоту своїх вартових і почали спускати на них українські прапори (хоча екіпажі залишилися старі).

•  Проте всупереч німецькій політиці українські адмірали, як-от Покровський, Остроградський, Клочковський почали вести політику доконаних фактів. Так, зокрема, адмірал Михайло Остроградський, між іншим, нащадок гетьмана Данила Апостола, не допустив до управління флотом німецького військово-морського аташе, голову морської технічної комісії адмірала Гопмана, залишивши йому тільки військово-дипломатичні функції. Остроградський заборонив піднімати на кораблях німецькі прапори без українських. Він мав серйозний конфлікт з німецькою військовою владою, бо заборонив суднам у Керченському порту плавати під німецьким прапором.

Зі свого боку, німці забороняють севастопольській пресі друкувати накази адмірала Остроградського. Гетьман Скоропадський, щоб не загострювати відносини з Німеччиною, призначає 10 червня 1918 року своїм представником у Севастополі дипломатичнішого адмірала В’ячеслава Клочковського. Той демонструє позірну лояльність до союзників, але витискає врешті-решт німців із зарахованих до українського флоту кораблів.

•  11 листопада 1918 року німці спустили свої прапори і передали всі кораблі Чорноморського флоту українському командуванню. Але політика гетьмана Скоропадського, спрямована на загравання з білою Росією, призвела до трагічних наслідків — як для України в цілому, так і для її військово-морського флоту, який виявився деморалізованим і наприкінці 1918 року опинився в руках білих.

Отож, як бачимо, Україна наприкінці весни і на початку літа 1918 року почала боротися за свій флот, але це виявилося запізнілою акцією. Хоча на флоті існувала потужна проукраїнська течія,  чимало адміралів, вищих офіцерів і матросів цього флоту відчували себе українцями, однак Чорноморський флот зрештою виявився не під українськими прапорами, а потім і припинив своє існування.

•  Що ж стосується кримськотатарського сюжету, то коли більшовики навесні 1919 року знову на короткий час захопили Крим, вони не наважилися вже розганяти курултай, бо прагнули знайти контакти бодай із частиною місцевих політичних сил. Треба сказати, що це їм вдалося — надто шовіністичною була політика білих. Але вже влітку 1919-го білі війська знову зайняли півострів. 23 серпня загін російських офіцерів розгромив кримськотатарську Директорію та редакцію її друкованого органу «Міллет». Тоді ж був остаточно ліквідований і курултай. Загалом же у 1918—1922 роках на півострові загинула майже чверть кримських татар...

•  Якщо ж говорити про Крим на загал, то впродовж усього 1918 року тут діяли потужні рухи «знизу» на користь тієї чи іншої форми відносин Криму з Українською державою — чи то безпосереднього входження, чи то автономії, чи то конфедерації. І головне — що цей рух виходив не стільки із середовища романтично налаштованих інтелігентів, скільки із середовища, скажімо, блискучих імперських адміралів чи кримських промисловців зовсім не українського, а єврейського, російського, польського чи татарського етнічного походження. Отож уже тоді існував шанс — за дещо більшої мудрості і рішучості з боку київських політиків — до органічного входження Криму до Української держави, до реалізації гасла «Крим з Україною».

•  Тож акт, що його російські мас-медіа зображують як спонтанний жест «п’яного Хрущова», насправді мав під собою політичне й економічне підгрунтя, яке 1918 року виявило себе у тверезому висновку більшості кримської економічної і політичної еліти щодо необхідності входження півострова на правах автономії до складу України. І якби незалежна Українська держава тоді втрималася, то на кримській землі не сталося численних трагедій і не загинули б на ній сотні й сотні тисяч людей...