А найбільше покарання - це бути під владою гіршої людини, ніж ти, коли ти сам не погодився керувати.
Платон, давньогрецький філософ, епіграматист, поет, один з основоположників європейської філософії

«Українська Атлантида»

Наші земляки на берегах Тихого океану: хроніка трагедії
27 серпня, 2015 - 17:15
ВЛАДИВОСТОК, ЦЕНТР УКРАЇНСЬКОГО «ЗЕЛЕНОГО КЛИНУ», НА ПОЧАТКУ ХХ СТ. ПІСЛЯ УТВЕРДЖЕННЯ СТАЛІНСЬКОГО ТОТАЛІТАРИЗМУ УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ НА ДАЛЕКОМУ СХОДІ БУЛО НЕЩАДНО ПРИДУШЕНО / ФОТО З САЙТА RETROPHOTO.NNM.RU

Закінчення Другої світової війни принесло народам планети довгоочікувані мир та спокій. Але не всім і не всюди. Й одним із тих народів, для яких ця знаменна подія поєднувала в собі й радість, і трагедію, були українці.

Не буду переповідати всім відомі факти «наведення посталінського порядку» на Західній Україні, примусових переселень українців у Польщі, репресій проти української інтелігенції. Сьогодні мова піде те, як пішла в історичне небуття «українська Атлантида» у Тихоокеанському регіоні, а саме — поселення українців у Маньчжурії.

Загалом українці з’явилися на берегах Тихого океану ще у другій половині XVII століття. Це були здебільшого політичні засланці, які тікали з московитських в’язниць або місць висилки. Таким був один із маловідомих результатів Переяславської угоди — «неправильні» з погляду Москви, а затим — Петербурга, українці, попри їхнє бажання, потрапляли у віддалені місця, аж до Тихого океану. Йшлося про сотні й тисячі люду, який розселявся на завойованих царськими воєводами землях, де, попри всі труднощі, жилося значно вільніше, ніж будь-де в Московському царстві й Російській імперії.

А у ХІХ столітті тут з’явилася вже так звана трудова міграція. Йшлося спершу про десятки, потім — внаслідок викликаного реформами Столипіна масового зубожіння селянства — про сотні тисяч люду. За переписом 1926 року, на Далекому Сході мешкали 315 000 етнічних українців (реально їх було помітно більше, оскільки русифікація впливала на самовизначення вихідців з України ще за царських часів). Так чи інакше, на теренах так званого Зеленого Клину частка українців становила близько 1/4, а в деяких місцях — понад 50% населення. На початку 1920-х років там відбувалося пожвавлення українського національно-культурного та політичного життя, яке змінилося репресіями проти «українських буржуазних націоналістів».

Утім, для розповіді про ті часи краще надати слово очевидцю — журналісту провідної харківської газети «Вісті» Гнату Завірюсі. Під цим псевдо виступав молодий літератор Микола Трублаєвський, який пізніше здобув чималу популярність як український дитячий письменник Микола Трублаїні.

Узимку 1926—1927 років кореспондент «Вістей», якому не виповнилося ще й 20 років, вирушає у двомісячну подорож на радянський Далекий Схід. Його кореспонденції «Листи з далекої подорожі» і «Великим Сибірським шляхом» були не апологетикою успіхів більшовизму, а вельми критичними нарисами, в яких гостро ставилися актуальні питання щодо ставлення влади до національних потреб українців Далекого Сходу.

«— Так у нас, бачте, українських шкіл нема.

— А дозвольте запитати, чому?

— Підручників відповідних нема. Колись тут було закладено кілька українських шкіл, але за відсутності підручників вони закрились.

— Невже ж не можна було звернутись до Наркомосвіти УСРР чи до її уповноваженого у Москві, щоб допомогти вам набути українських підручників?

— Та, знаєте, тепер нам пересилають з Харкова книжки. Тільки вони лежать на станції, і ми їх не викуповуємо. У нас же українських шкіл зараз немає».

Ось такий діалог відбувся у журналіста «Вістей» із начальницею відділу освіти одного з великих далекосхідних міст. Шкіл українських немає, бо немає підручників, а підручники не використовуємо, бо немає шкіл. І якби ж це був поодинокий факт. Ні, йшлося про цілеспрямовану політику.

Після описаного щойно випадку Гнат Завірюха потрапляє на з’їзд сількорів російськомовної газети «Приморский крестьянин» і занотовує:

«Зрідка в газеті з’являється фейлетон, писаний українською мовою, а ще рідше — замітки. Селяни залюбки читають ці фейлетони та замітки...

Спостерігав, як жінки-сількорки силкувались говорити ламаною російською мовою і весь час вставляли українські слова й фрази...

До революції Владивосток мав український кіоск. Були такі кіоски у Нікольську-Уссурійську та в Благовіщенському. Попит на українську газету та книжку був великий. За часів 17—19 років тут були українські видавництва, видавались газети українською мовою.

З часом, після того, як Меркулов (білогвардійський лідер. — С.Г.) вжив репресій по відношенню до українського культурно-національного руху, це все зникло. Незважаючи на те, що тут є велика кількість українського населення, місцеві органи влади з ним не рахуються і провадять неправильну національну політику».

Звичайно, журналіст Завірюха не міг вільно писати в офіційній газеті «Вісті» про все, що бачив на Далекому Сході, тому він звертає провину за репресії щодо всього українського на білогвардійця Меркулова чи на місцеві радянські органи влади. Але читач сам робив висновки.

«Єдина українська організація, яку я зустрів, це Забайкальський робітничий український клуб у Читі, та й там з української преси передплачувались лише американські «Щоденні українські вісті» та журнал «Знання». Коли хто з членів клубу передплачував ще якусь українську газету, то її приносив до клубу і тут разом читали».

Так описував Гнат Завірюха свою подорож на Далекий Схід, де, за його словами, половину населення становили українці. Ба більше, у подорожніх нарисах він надає слово самим місцевим жителям.

Ось їхні голоси, донесені до нас з майже дев’яностолітньої дистанції:

«Одразу після революції лише в Приамур’ї існувало 88 українських шкіл, навіть порушувалась справа про організацію вищих українських шкіл, а не стало жодної, навіть початкової».

«А у нас у Верхнєудинську залізничники колись заснували українську школу, а років три тому надійшло розпорядження закрити її. І от тепер навіть згадувати про українську школу не можна. Кажуть, що українців нема, а є хахли-малороси. І треба нам російську мову лише знати».

«Я, знаєте, не ходив на вистави, як приїхав український театр, лише чув про них... Знаєте, боязно було, щоб не сказали: українець, контрреволюціонер».

А на додачу українці Зеленого Клину скаржилися харківському журналістові, що за кордоном, у Маньчжурії, значно краще задовольняються українські культурні потреби, що там виходить україномовна періодика, є клуби і школи. Слід сказати, що в ті часи кордон був доволі «прозорий», адже в добу НЕПу приватні підприємці та їхні працівники постійно перетинали межу між державами на Далекому Сході в обох напрямах, а на додачу Радянському Союзу належала залізниця, що проходила маньчжурською територією й обслуговувалася переважно місцевими вихідцями з Російської імперії. Тож інформація про життя «української Маньчжурії» аж до початку 1930-х вільно доходила до українців радянського Приамур’я та Примор’я...

Отож у Тихоокеанському регіоні українці селилися не тільки в межах Російської імперії. Чимало вихідців із України осіло й у Маньчжурії, яка належала до кінця першої третини ХХ століття Китайській державі. Українці почали прибувати до Маньчжурії у 90-х роках ХІХ століття на будівництво Східно-Китайської залізниці. Так, велика група українців приїхала туди з будівництва Закаспійської залізниці у Туркестані. По закінченню робіт 1898 року більшість із них залишилися працювати на Східно-Китайській залізниці, компактно поселившись у Харбіні, Мукдені, Дайрені, Кіріні та інших містах. За різними оцінками, у першій третині ХХ століття в Маньчжурії мешкало від тридцяти до сорока п’яти тисяч українців.

Центром українського громадського життя у Маньчжурії стало місто Харбін. 7 грудня 1907 року там було засновано Український клуб, при якому діяли бібліотека, театральний гурток на чолі з актором Українцевим, хор під керівництвом диригента Машина. Під час Першої світової війни Клуб організував збір коштів і пересилку їх до Києва та Петербургу для допомоги потерпілим від бойових дій українцям. 1916 року при Клубі була відкрита перша на Далекому Сході українська початкова школа. Згодом на пожертви громади у Харбіні було зведено Український Народний Дім. Там працювали школа, гімназія, «Просвіта», кооператив «Згода», музичні гуртки, діяла православна парафія Святої Покрови, видавався тижневик «Засів».

Українська революція, що розпочалася 1917 року спершу як складова всеросійської, а потім як самостійне явище, охопила Російську імперію і вийшла за її межі, зокрема, і в Маньчжурію. Там створилися громадсько-політичні українські структури.  1917 року українські організації Маньчжурії об’єдналися в Окружну Раду (голова — Мозолевський). Вони діяли спільно з новопосталими українськими політичними і культурницькими організаціями Зеленого Клину. Там було сформовано кілька стрілецьких сотень, котрі наприкінці 1917 — на початку 1918 року виїхали до Києва захищати Українську Народну Республіку. Із Харбіна також виїхала військова частина, сформована з українців Маньчжурії. Її командир Петро Твердовський (за іншими даними, Твардовський) через рік повернувся до Харбіна вже як український консул. Але перед цим він передав тодішньому керівництву Української держави пропозиції Маньчжурської окружної ради щодо визнання належності Зеленого Клину Україні, відкликання із Зеленого Клину всі озброєних російських частин і заміщення їх загонами української самооборони, а також щодо призначення українського старостату на весь край, включно зі «смугою відчуження» Маньчжурської залізниці.

Як уже було сказано, для реалізації цієї ідеї були певні підстави, які полягали в українській етнічній належності значної частини далекосхідного населення та в українському національному відродженні на тих землях. І хоча вона не була реалізована, у часи існування самостійної Далекосхідної республіки українські організації відігравали там значну роль. Зокрема, з’явилися навіть українські військові формування згаданої республіки, причому з обох боків фронту. Більше того: більшовики змушені були спробували перехопити ідею українізації Зеленого Клину і в першій половині 1920-х там до певної міри розгорнулося українське національно-культурне життя, звісна річ, під проводом партії. Потім почалося згортання — і в 1935 році воно було різко, в один момент згорнуте — раз і назавжди про потреби української громади російська влада на Далекому Сході забула.

Натомість розвивалося українське життя у Маньчжурії, де лишалася велика українська громада і куди у спершу у 1923 році, а потім у першій половині 1930-х років через кордон змогли перейти, рятуючись від більшовиків, кілька тисяч українців із Радянського Союзу. Щоправда, з огляду на зближення Китаю з Радянським Союзом, після 1929 року китайська влада вдалася до утисків українських організацій. Було закрито українську гімназію та інші установи, конфісковані будинок Народного Дому та майно Українського клубу. Але за ґрати нікого не кинули — українці були потрібні китайські владі. Відтак, щоб уникнути переслідувань, приміром, редакція тижневика «Українське життя» видавала у Харбіні кожне число за підписом японця.

Українське громадське життя у Маньчжурії пожвавилося 1931-го року з утворенням буферної держави Маньчжу-Ґо, яку реально контролювала Японія. У Харбіні був відновлений Український Народний Дім, діяли Українська Національна Громада, Союз Українських Емігрантів, «Просвіта», Спілка Української Молоді та інші організації. У Харбіні був заснований клуб «Прометей» для організації співробітництва з емігрантами з числа інших поневолених більшовиками націй. Українці видавали тижневик «Маньчжурський вісник», журнал «Далекий Схід», місячник «Вимоги життя», часопис «Український голос на Далекому Сході» тощо. Від 1934-го року у Харбіні виходили в ефір передачі українського радіо.

Активну діяльність у 1930-х у Маньчжурії вела Організація українських націоналістів. Там були створені її осередки. За деякими даними, тоді ж Харбін таємно відвідав голова ОУН полковник Євген Коновалець. У разі великої війни між СРСР і Японією ОУН вважала за можливе створення Далекосхідної української держави під японським протекторатом, й у разі згоди Токіо на це була готова надати всю можливу допомогу у воєнних діях проти більшовиків. Японська реакція на ці пропозиції невідома. Відомо тільки, що ставку японці робили на російську «білу» еміграцію — у складі японської Квантунської армії, розташованої якраз у Маньчжурії, були навіть декілька російських підрозділів на рівні до батальйону. Українських підрозділів там не було, хоча, враховуючи кількість української громади, могло б ітися про полк або бригаду.

Така настанова ОУН та більшості українців Маньчжурії під історичним ракурсом зору цілком зрозуміла. Після Голодомору, після згортання українізації, після більшовицьких спецоперацій зі знищення української інтелігенції, після «колективізації» та масштабного терору на Далекому Сході українські незалежники були готові шукати допомоги у боротьбі проти Кремля у кого завгодно, хоч у чорта. Це було логічно. Але це було у вищій мірі утопічно — сподіватися на те, що подолати один тоталітарний режим і забезпечити права українців залюбки візьметься інший режим, також дуже й дуже далекий від демократії та поваги до прав інших народів.

Власне, так і сталося. Результатом ставки на російську еміграцію стали істотні зміни у ставленні японців до маньчжурських українців. У червні 1935 року у Харбіні був створений координаційний центр під назвою «Українська Національна Колонія». Він залишився єдиною легальною українською організацією після заборони 1937 року японською військовою владою всіх інших українських товариств. Але все одно ГУЛАГу у Маньчжурії не було. І культурне життя тривало й далі, хоч і в жорстких рамках. Скажімо, виходили друком українські переклади японської поезії, а 1944 року у Харбіні було створено перший українсько-японський словник на 11 тис. слів, укладачами якого стали Василь Одинець та Анатолій Діброва.

При цьому, якщо у складі японських та маньчжурських військ українських формувань не було, то де-факто існували українські формування у складі Червоної армії. Як згадував знаний дисидент радянських часів генерал (тоді — підполковник) Петро Григоренко, який служив у 1941—1943 роках у штабі Далекосхідного фронту, з червня 1941-го по червень 1942 року з Далекого Сходу на Захід були передислоковані 22 повністю укомплектовані й озброєні дивізії. З усіх кадрових військ, що були там розташовані, залишилася одна дивізія, яка прикривала «япононебезпечний» напрям у районі міста Посьєт. А відправлені на Захід повнокровні дивізії командувач Далекосхідним фронтом генерал армії Йосип Апанасенко на свій страх і ризик компенсував формуванням нових з’єднань із призовників старшого віку (до 55 років), із молоді з «неблагонадійних» сімей «зрадників батьківщини» (за чекістською абревіатурою, ЧСИР) і з висмикнутих з ГУЛАГу зеків (підпорядкувати собі НКВД у регіоні — це було нечуваним нахабством, і саме його вчинив генерал Апанасенко). Зброю для цих формувань робили на місці.

Коли закінчилися кадрові далекосхідні дивізії, Сталін почав забирати на фронт й «апанасенківців». На загал, до травня 1945 року з Далекого Сходу на Захід були перекинуті 34 дивізії (25 стрілецьких, 5 танкових, 3 кавалерійські й 1 моторизована), 19 окремих бригад (4 стрілецькі, 1 повітрянодесантна і 15 артилерійських) та 8 окремих полків, майже 350000 особового складу. А тепер запитання: скільки там було українців — із числа мешканців Зеленого Клину, зеків, засланців та членів сімей «зрадників батьківщини»? Очевидно, що від чверті до половини — відповідно до етнічного складу населення.

Саме ці дивізії, бригади та полки, чомусь звані у радянській історіографії «сибірськими», стали вирішальною силою у битві за Москву у листопаді-грудні 1941 року. Саме вони (їхня друга хвиля) зіграли вагому роль під Сталінградом. І ще одна деталь, яку ви мусили помітити: Сталін кинув напризволяще радянський Далекий Схід, залишивши там одну стрілецьку дивізію проти мільйонної японської Квантунської армії. Генерал Апанасенко взяв на себе відповідальність за край і його жителів. І загинув під час Курської битви у 1943 році від якогось «випадкового осколка»...

Ну, а в серпні 1945-го відбувся удар радянських військ по Японії. Радянська армія окупувала північну частину Китаю. Відтак у Маньчжурії були закриті всі українські товариства. Більшість їхніх активістів були заарештовані та ув’язнені, деякі з них розстріляні, як-от колишній полковник армії УНР Юрій Рой та професор Іван Шлендик. Ті з українців Маньчжурії, хто встиг вчасно перебратися до інших районів Китаю, на початку 1949-го були разом з рештою українців Китаю трьома групами евакуйовані на Філіппіни. Звідти вони згодом виїхали до Канади, Аргентини, Сполучених Штатів Америки та Австралії. А хто не втік на південь Китаю, тих повели або на розстріл, або в концтабори «на просторах родины чудесной». Архіви українських організацій у Харбіні керівництво Української національної колонії встигло спалити за день-два до відступу японців; якісь рештки цих архівів з Маньчжурії, за свідченням сучасників, було вивезено до Чити (де з 1922 року чекають вивчення та оприлюднення архівні українські матеріали з Далекосхідної республіки).

Надалі маньчжурське українство оживало лише в спогадах двічі, ба, навіть тричі емігрантів, які осіли в Австралії та різних частинах Америки, у перемовинах між собою зацілілих «маньчжурських» в’язнів ҐУЛАҐу та в потаємних розмовах у тих родинах з китайської «глибинки», де досі живуть поодинокі нащадки українців Далекого Сходу. Отож Друга світова війна на Тихому океані стала не тільки тріумфом Об’єднаних Націй над японським імперіалізмом, а ще й катастрофою для великого українського поселення, яке мало свою історію та традиції. І якщо про ліквідацію «органами» російських поселень у тій самій Маньчжурії існує така-сяка література, то про долю українців Тихоокеанського регіону — власне, по обидва боки Амуру — такої літератури, хоч мемуарної, хоч історичної, хоч науково-популярної обмаль. Ясна річ, існує класичний, частково автобіографічний роман Івана Багряного «Тигролови», головна дія якого розгортається у 1930-ті на Зеленому Клині, і з якого можна дістати чимало інформації, але хіба цього досить?

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments