Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Василь Мудрий: свобода бути собою

21 серпня, 2015 - 11:03
1991 РІК. НАРОД ВИМАГАЄ НЕЗАЛЕЖНОСТІ. САМЕ ЦЯ ДОЛЕНОСНА ДЛЯ УКРАЇНИ ПОДІЯ БУЛА Б, БЕЗУМОВНО, НЕМОЖЛИВОЮ Й НЕЗДІЙСНЕННОЮ, ЯКБИ НЕ БУЛО ТАКИХ ЛЮДЕЙ, ЯК ВАСИЛЬ МУДРИЙ / ФОТО З АРХІВУ «Дня»

В історії сходження України до незалежності та демократії є діячі, які ніколи не були на перших ролях. Їм не випало проголошувати історичні документи й підписувати угоди, що змінювали долю цілих країн; їхні голови не вінчали символічні лаврові вінки; імена цих діячів не ставали власними назвами політичних течій чи навіть усього українського народу (як-от Мазепи, Петлюри та Бандери). Та чи існувала б сама історія вільної України, якби не ці діячі, які завжди були готові у найважчий час узяти на себе відповідальність за великі та начебто малі справи?

СЕКРЕТАР ТАЄМНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Улітку 1907 року, коли Наддніпрянська Україна внаслідок вчиненого у Російській імперії її прем’єром Петром Столипіним державного перевороту фактично втратила здобуті за два роки перед тим виборчі права, Україна підавстрійська ці права здобула в повному обсязі. На Галичині та Буковині було впроваджене загальне виборче право; віднині одна людина мала один голос, і всі голоси виборців були рівнозначні. Попри драматичні історичні колізії, галичани користувалися загальним виборчим правом — з невеликою перервою — аж до 1939 року. Це стало однією з причин регіоналізації політичної культури українців, з відчутно різним ставленням до представницької влади, до закону, до громадянської активності та до національної незалежності.

І хоча така регіоналізація з часу здобуття всією Україною загального виборчого права 1990 року почала зникати, а на перший план вийшли інші чинники, все ж її наслідки далися взнаки під час драматичних і трагічних подій останніх років. Ба більше: демократичні політики західних земель України досі нерідко невідомі й нецікаві на сході та в центрі — там і зараз здебільшого в пошані генерали, чиновники та спортсмени, які прислужилися Російсько/Радянській імперії. Та хіба ж політики-демократи заслуговують на меншу суспільну увагу та пошану, ніж футболісти й директори заводів?

...Про Василя Мудрого новітні довідники з історії оповідають чимало. Проте період від його народження 19 березня 1893 року в селі Вікно під Скалатом на Галичині й аж до початку активної партійно-політичної діяльності в середині 1920-х років зазвичай займає кілька рядків. Навчався у Львівському університеті, був членом Українського студентського союзу й Академічної громади, у 1918 — 1920 роках брав участь у роботі органів місцевого самоврядування на «малій батьківщині», 1921 року повернувся до Львова. От і все. А тим часом перша половина 1920-х років — це той період, коли Василь Мудрий стає відомим на всю Галичину достойником, хоча й начебто не займається безпосередньо політичною діяльністю. У ці роки він є одним із організаторів і керівників Українського таємного університету — навчального закладу, подібного до яких досі не існувало ніде.

Річ у тім, що після поразки Західноукраїнської Народної Республіки, 14 серпня 1919 року, польська влада закрила всі українські кафедри у Львівському університеті та заборонила навчання в ньому осіб, які не служили в польському війську й не були польськими громадянами. Це був суто колонізаторський захід, спрямований на заборону українцям здобувати вищу освіту. Але галицька громада не збиралася капітулювати. У відповідь Наукове товариство імені Тараса Шевченка організувало у вересні університетські курси для української молоді. Невдовзі подібні курси заснували також Товариство українських наукових викладів імені Петра Могили та Ставропігійний інститут. Проте польська влада заборонила діяльність усіх українських університетських курсів. Відтак, українська спільнота Львова (яку підтримали всі українці-галичани) організувала таємні курси, які складалися з філософського, правничого та медичного відділів.

У липні 1921 року, за участю Василя Мудрого, вони були перетворені на Львівський таємний університет. До його складу входили філософський, правничий та медичний факультети і 15 кафедр; на них викладали 65 професорів (між іншим, «справжніх», чиї вчені звання були здобуті ще за часів Австро-Угорщини або в інших європейських державах) і навчалися понад півтори тисячі студентів. Василь Мудрий від самого початку стає секретарем цього навчального закладу. Ректором Таємного університету став професор Василь Щурат, який одночасно завідував кафедрою української літератури. Однак того ж року він був заарештований польською владою. Наступним ректором було обрано професора медицини Мар’яна Панчишина, а згодом — професора Євгена Давидяка. У Таємному університеті викладали майже всі українські вчені та фахівці-науковці, які мешкали тоді у Львові. Натомість усім польським університетам було оголошено бойкот.

Зауважмо, що слово «таємний» у назві цього університету не означало, що про нього ніхто не знав. Польській поліції було достеменно відомо, де відбуваються заняття, хто бере в них участь, як організована університетська структура. Було відомо все — але польська влада не могла його закрити силою, бо українці зуміли привернути на свій бік європейську громадську думку. Тому влада спробувала влаштувати своєрідну осаду таємного університету, щоб за допомогою великої маси дрібних репресій змусити українців припинити діяльність цього навчального закладу. Тож унаслідок переслідування польською владою студентів і професорів університету його сенат 15 листопада 1922 року звернувся по захист до Ліги Націй. Польська влада у відповідь зобов’язалася відкрити Український державний університет до кінця 1924 року, проте не дотримала зобов’язання, натомість посилила репресії проти Таємного університету. Урешті-решт наприкінці 1925 року Львівський таємний університет припинив свою діяльність, а його майно було передано іншим українським організаціям.

Власне, до закриття університету, крім репресій влади, спричинилися ще й об’єктивні обставини. Адже вищі навчальні заклади мусять, крім освіти, видавати дипломи, які повинні конвертуватися, визнаватися бодай в якихось середовищах, в якихось країнах. Львівський таємний український університет видавав дипломи, які визнавали навчальні заклади й офіційні установи Німеччини, Литви та Чехословаччини, тобто країн, де до українців і української справи ставилися тоді з симпатією. У самій Польщі цей диплом не визнавали. Крім того, ті, хто студіював право і філософію (до філософії тоді зараховували також історію й філологію), користувалися книжковими колекціями своїх професорів чи українських освітніх громадських організацій. Тому студенти філософського та правничого факультетів, які 1921 року вступили до Таємного університету, пройшли там повний курс й одержали дипломи 1925 року (термін навчання був чотири роки). А от ті, хто вчився на медичному факультеті, не могли завершити освіту без лабораторій та анатомічних музеїв, тому після двох років студій у Львові змушені були продовжувати навчання за кордоном, переважно в Німеччині та Чехословаччині. Тож, попри героїчні зусилля української громади, Таємний університет у Львові було закрито. Але його діяльність не стала марною й належним чином зрезонувала — вищі українські навчальні заклади 1923 року відкрились у Чехословаччині (Вільний університет і Педагогічний інститут ім. Драгоманова у Празі, Господарська академія в Подєбрадах).

РЕДАКТОР, ДЕПУТАТ, ПАРТІЙНИЙ ЛІДЕР

Одночасно з роботою у Таємному університеті Василь Мудрий стає членом Головної управи товариства «Просвіта», а після закриття університету — генеральним секретарем цієї організації (яка тоді на Галичині мала кілька тисяч бібліотек із читальнями, кількасот інших закладів, випускала кілька періодичних видань, мала друкарні тощо). А разом із тим із середини 1920-х років він виступає одним із фундаторів Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) — найпотужнішої західноукраїнської парламентської партії 1920 — 1930 років. Програма партії, ухвалена на її другому з’їзді в листопаді 1926 року, базувалася на ідеології соборності й державності, демократії та антикомунізму. Партія мала свої осередки по всіх галицьких містах, містечках і великих селах, а частково — й на Волині. Її підтримували «Просвіта», Союз українських кооперативів, Центросоюз і банк «Дністер» (також кооперативні структури), цілий ряд видань, серед яких найвпливовішим був щоденник «Діло», головним редактором якого з 1927 року став Василь Мудрий. Наступного року він обійняв і посаду заступника голови партії. На загал, у 1930-х роках УНДО гуртувало навколо себе до трьох чвертей української громадськості Галичини.

Власне, стратегічні програмні цілі УНДО були ті самі, що й в інших українських партій — досягнення незалежності та об’єднання всієї України; а от його тактика відрізнялася як від лівих, небільшовицьких, так і від радикально-націоналістичних організацій. Йшлося про еволюційні процеси самоорганізації українського громадянського суспільства; про толерантність у відносинах з іншими націями; про співпрацю з усіма демократичними сили тодішньої Польщі; про парламентські, легальні засоби досягнення політичних цілей. Із 1928-го УНДО брало участь у виборах до польського парламенту і здобуло 26 мандатів у Сеймі (на 40 депутатських місць, виділених для українців) і дев’ять — у Сенаті (з 11). 1930 року в умовах пацифікації та лютих гонінь на всі демократичні сили (тоді влада Пілсудського заарештувала 19 послів від УНДО, обраних 1928 року), партія здобула в Сеймі 17 місць (із 30 українських), 1935-го і 1938 рр. — по 23 місця. УНДО мало в обох парламентських палатах свої фракції («клуби») та представників у президії Сейму та Сенату і було впливовою силою в політичному житті Речі Посполитої.


ВАСИЛЬ МУДРИЙ

Однією з найважливіших справ, якою переймалися лідери УНДО і редакція газети «Діло» у 1932 — 1933 роках ,— це дати світові та самим галичанам об’єктивну й широку інформацію про Голодомор. Зокрема були зібрані й опубліковані в газеті листи від галичан, що мешкали на Радянській Україні. Цих листів, ясна річ, було небагато, бо вони дивом перетинали кордон, але це виявилися дуже красномовні документи трагічної доби. Скажімо, 22 лютого 1933 року «Діло» публікує лист селянина до родичів на Галичині, сповнений розпуки: «...Порятуйте мене якнайскорше, пришліть що-небудь. Не хочу від Вас нічого такого дорогого, але надішліть житніх чи ячмінних сухарів хліба, а може, як маєте звідки і не дуже у вас дорого, риж, то вкиньте у пакунок якийсь фунт дитині на кашу... воно бідне голодує... Трохи мені стидно, що я так пишу до вас, але що ж зробити, як так прийшлось на віку пережити таку трудноту». Ще один лист «Діло» публікує 30 квітня під заголовком «Більшовицький рай»: «Ми погибли, особливо села. Багато людей попухло з голоду і багато вже померло особливо на Україні. Я того ж року об’їхав весь Кавказ, Московщину і Україну і ніде місця нема. Є місце тільки для тих, що граблять людей... Я від тебе нічого не домагаюся, тільки пиши листа. Тільки нічого не пиши про нашу владу. Це для мене небезпечно. У нас така свобода... На Україні вже доходить до людоїдства. У нас половина землі не обсіяна, нема коней — поздихали з голоду... Все забрали і заморили голодом, і людей, і коні...» «З країни нужди й голоду» — під таким заголовком публікує «Діло» 27 травня розпачливий лист галичанина-переселенця до брата на Львівщині: «...Змилуйся ради Бога над нами і допоможи нам нещасним наскільки можна, бо ми всі вже попухли з голоду... уже все поїли, що було. І полови вже немає і жолудя теж нема... Пища у нас сейчас така: сіль, вода та щавель... Од неї люди пухнуть і ми теж попухли і ходити ніяк не возможно... У нас уже хоронять без гробів, уже нема кому робити і так везуть і кидають у яму. Обрядів ніяких нема». 18 червня «Діло» подає ще один документ, зазначивши, що це лист від молодого хлопця з України до своїх рідних від середини квітня. Автор — студент — не тільки фіксує, а й аналізує трагедію. Він наголошує на винищенні найсвідомішого українського елементу («найгарніших людей») за «петлюрівщину». Згадує і про робітництво: «Робочі на роботу не хочуть ходити. Кажуть: «Дай нам хліба з’їсти, тоді й підемо, а то за цими 150 грамами не можемо підняти ніг, бо сам чоловік не з’їдає, а ділиться з сім’єю. Багато людей мре з голоду. Злодійство збільшується. Ті робочі, які цілком перейшли на колективний харч і з дому не мають ніякої допомоги, то вмирають десятками і валяються по дворах... де робив, там і вмер. За ними ніхто не слідить».

Це тільки один епізод із буденної роботи редактора щоденної газети, який, разом із тим, був заступником голови провідної української партії на Галичині, а ще — заступником голови «Просвіти». Не дивно, що Василя Мудрого шанували як однопартійці, так і політичні опоненти, зокрема — і з польського урядового табору. 1935 року після переговорів з польським урядом Василь Мудрий разом із групою однодумців проголошує політику «нормалізації» польсько-українських відносин на Західній Україні. Відтак він стає головою УНДО, а у вересні цього ж року його обирають віце-маршалком Сейму. З концтабору Береза Картузька виходять українці-політв’язні, держава фінансує видання українських книжок, створюються українські наукові установи у Варшаві. Українська парламентська репрезентація, в яку входять представники всіх партій, що мають своїх послів у Сеймі та Сенаті, повсякденно обстоює національні та соціальні права своїх виборців, і в цій копіткій та складній роботі якнайповніше виявляє себе «диригентський» хист Василя Мудрого, який стає одним із визнаних лідерів українства в Польщі.

Але 1938 року польський уряд починає новий наступ на права національних меншин і бере курс на згортання демократії. У відповідь Василь Мудрий оголошує «нормалізацію» не дійсною. Конфлікт між українськими партіями і польським урядом набирає обертів, але починається Друга світова війна, на порядок денний стають зовсім інші речі. 2 вересня у Варшаві на останньому засіданні Сейму Василь Мудрий заявив від імені Української парламентської репрезентації, що українці у війську виконають свій громадянський обов’язок щодо Польської держави. І це стало фактом — вірні присязі, українці боронили Польську державу від нацистів, хоча вона й була для них не матір’ю, а мачухою, часом вельми злою.

ЕМІГРАЦІЯ: БОРОТЬБА ТРИВАЄ

Після поділу Речі Посполитої між Німеччиною та СРСР Василь Мудрий залишається в Кракові, й тільки влітку 1941 року повертається до Львова, з якого радянські війська вже втекли. Він стає секретарем одного з тогочасних допомогових комітетів, які намагалися налагодити життя цивільного населення, співпрацює з газетою «Ідея і чин» під псевдонімом «Ярослав Борович». Йому, зокрема, належать статті, де проаналізовані непрості польсько-українські відносини, і міститься заклик до примирення та союзу двох народів на платформі спільної боротьби проти всіх імперіалізмів, за відновлення державної незалежності Польщі та України. Знов-таки, наче не дуже помітна робота на тлі тогочасних трагічних і бурхливих подій, які зробили відомими зовсім інших політиків. Але Василь Мудрий не зраджує собі: він і в ті роки стоїть на демократичній платформі, заперечуючи всі форми тоталітаризму.

Ця принципова позиція знаходить визнання, коли в українському національно-визвольному русі у 1943 — 1944 роках відбувається поворот до ідей демократії. Тому не випадково у липні 1944 року на установчому зборі Української головної визвольної ради, президентом якої був обраний наддніпрянець Кирило Осьмак, Василь Мудрий стає одним із віце-президентів цього передпарламенту вільної України — разом із греко-католицьким священиком Іваном Гриньохом та науковцем із Харкова Іваном Вовчуком. Восени цього ж року за завданням УГВР Василь Мудрий полишає Україну, як з’ясувалося, — назавжди.

...Німеччина. 1945 рік. Мільйони українців опинилися в зонах окупації західних союзників. Становище цих людей надзвичайно непевне — СРСР вимагає їхньої депортації й врешті-решт домагається свого (хоча й тільки тих, хто був громадянином Союзу до 1939 року). А це, навіть якщо ти не займався політикою, не співпрацював із нацистами і носив зашитий в одяг комсомольський квиток, — майже стовідсоткова гарантія дороги в ГУЛАГ. Американці й англійці не розуміють цих проблем: «Вам не подобається Сталін? — запитує сержант у тих, кого таки депортують силою в радянську зону окупації. — ОК! Оберіть собі іншого лідера!» Утім, до Василя Мудрого як до колишнього депутата польського Сейму дослухаються, і він невтомно пояснює представникам союзницького командування, що між двома тоталітарними режимами різниця не більша, ніж між червоним і коричневим чортами. А ще створює тимчасовий провід української еміграції, який займається передусім не їжею, не одягом, а головним — забезпеченням правового статусу емігрантів. А вслід за цим — знаходженням країн, які погодяться прийняти сотні тисяч українських біженців.

У Німеччині ж Василь Мудрий відновив діяльність УНДО, яка увійшла до складу Української національної ради та уряду УНР в екзилі. Знову стає в пригоді його хист — об’єднувати опонентів, домагатися ефективної співпраці представників різних політичних течій. А далі — переїзд до США, і з 1953 до самої смерті у березні 1966 року — робота на посаді екзекутивного (тобто виконавчого) директора Українського конгресового комітету Америки, написання книжок і статей на найрізноманітніші теми — від спогадів про діяльність Таємного університету до аналізу діяльності Івана Франка як громадського діяча. І жодної ефектної пози — просто невтомна робота в ім’я демократичної України, до останнього дня.

Отож запитання: чи буде згадано належним чином Василя Мудрого в незалежній і демократичній Україні, заради якої він жив і працював усе своє свідоме життя, чи один із найпослідовніших прихильників української демократії й далі цікавитиме тільки істориків-фахівців?

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments