Характер є гідністю у важкі часи.
Шарль де Голль, французький генерал, перший президент П'ятої республіки

«Вічний двигун» української ідеї

Петербург, Київ, Кам’янець-Подільський, Львів, Відень, Прага, Мюнхен — центри боротьби за українські університети
9 серпня, 2013 - 10:04
СТЕПАН БАНДЕРА
ЙОСИП СЛІПИЙ

ВСТУПНІ ЗАУВАГИ

Баварська столиця Мюнхен посідає особливе місце в новітній українській історії. У другій половині минулого століття в результаті наслідків найбільш жорстокої світової війни тут опинилися тисячі українців, які з різних причин не могли жити, працювати, повернутися на Батьківщину, де відновлювалися тоталітарні комуністичні порядки, які не допускали національної окремішності, свободи слова, інакомислення та елементарного природного патріотизму. Потоки принижених людей, які опинилися на чужині, шукали захисту в демократичному світі, який поволі оговтувався від страшної бойні, спричиненої маніакальними змовниками.

Мюнхен та його передмістя поневолі мусили ставати рідними, звичайно ж, не для вчорашніх громадян СРСР чи Польщі, а вже для їхніх дітей, онуків. Українська еміграція, яку світ однозначно визнавав політичною, витворила струнку схему збереження і плекання національної ідентичності. Чимало переміщених осіб із числа українців відмовлялися від громадянства Німеччини, інших країн, переходячи у стан так званих бездержавників, сповнюючись надії на отримання у ближчій перспективі українського громадянства. У Мюнхені функціонували різні угруповання: Центральне представництво української еміграції в Німеччині (ЦПУЕН), Антибільшовицький блок народів (АБН), різноманітні партійні осередки, в тому числі Організація українських націоналістів під проводом Степана Бандери, редакції газет, журналів, книжкові видавництва і поліграфічні установи, товариство «Рідна школа», яке за сприяння кардинала Йосифа Сліпого придбало презентативний будинок-інтернат на вулиці Ізаррікѓ, 11, а також дитячий садочок, суботня школа...

Але особливою візитівкою Мюнхена є, безперечно, Український Вільний Університет — єдина вища школа української діаспори у світі, яка не припиняє своєї подвижницької діяльності поза межами Батьківщини ось уже майже сто років. УВУ впродовж усього ХХ століття плекав вільну наукову гуманітарну думку і крізь буревії непевних часів, незаслужені ворожі напади й підштрикування ідеологічних супротивників гордо проніс смолоскип істини в царинах філософії, правознавства, державних та політичних наук, етнопсихології, педагогіки, мовознавства, українознавства... І лише час здатен розставити всі акценти на помережаній барвистій карті успіхів, здобутків і заслуг Українського Вільного Університету.

МАНДРІВКА З ПЕТЕРБУРГА ДО ЛЬВОВА

На початку минулого століття ідея українського університету зактуалізувалася і навіть була втілена у кількох проектах. Перші з них були недовготривалими. Як-от українські таємні університетські курси в Петербурзі, що їх слухач В. Каміненко назвав у своїх спогадах першим таємним українським університетом. Вони діяли під керуванням студента політехніки, а пізніше Електротехнічного інституту Євгена Нероновича, про якого автор спогадів писав як про непересічну людину, рішучого і безкомпромісного у своїх намірах, людину залізної волі й бурхливої енергії, яка мала надзвичайні організаторські здібності. Курси діяли під прикриттям «Українського клубу», вхід до якого був лише за посвідченнями і котрий розглядався «знаменитою» царською охранкою як заклад для розваг. Старші українські професори, які викладали в Петербурзі, несподівано відмовилися від співпраці з курсами, і тоді ініціатори запросили молоду наукову генерацію, у тому числі Федора Слюсаренка (українська історія), Павла Зайцева (історія української літератури), Григорія Голоскевича (українська мова), Олександра Ковалевського (український національно-визвольний рух), Костя Широцького (історія українського мистецтва), Валентина Садовського (соціально-економічні науки), більшість яких згодом стали відомими українськими вченими. Університетські курси впродовж двох років (1915—1917 рр.) були світочем українства у столиці Російської імперії, тодішній владі так і не вдалося ліквідувати їх (хоча були спроби), а студенти активно формували бібліотеки для гвардійських полків — Семенівського і Преображенського, у лавах яких переважали українці та які першими виступили зі зброєю в руках проти царату в охопленому революцією Петрограді.

До первістків національної університетської освіти варто зарахувати і Київський український народний університет, який почав функціонувати 1917 року як своєрідний виклик зрусифікованій вищій школі на теренах Наддніпрянщини. Втім, як справедливо зазначає у своїй праці Олександр Завальнюк, «столичний народний університет, який існував на громадські пожертви і не був офіційним (випускні документи не мали юридичної сили), не міг задовольнити повною мірою великих потреб українства у вищій освіті». Саме тому 4 січня 1918 року Кам’янець-Подільська міська дума звернулася до Української Центральної Ради з проханням відкрити у місті філію Київського університету св. Володимира з відповідними поясненнями. Але процес створення вищої школи мав ще більший успіх: 17 серпня 1918 року гетьман Павло Скоропадський затвердив ухвалений Радою Міністрів (під головуванням Ф. Лизогуба) Закон про заснування Кам’янець-Подільського державного університету. Закон цей визначав і кількість факультетів, і мову викладання — українську (як виняток, в окремих випадках — російську), і правові основи функціонування. Допоки не було ухвалено українського законодавства щодо університетів, пропонувалося керуватися в роботі Загальним статутом і російськими документами від 23 серпня 1883 р. з наступними доповненнями і змінами. Першим ректором цього університету став професор Іван Огієнко (митрополит Іларіон) — відомий мовознавець, активний учасник українських визвольних змагань. За короткий час, незважаючи на розруху, вже восени 1919 року тут на п’яти факультетах навчалося понад 1400 студентів із різних куточків України, а також із Московської губернії, Прибалтики й Бессарабії. Звичайно, з приходом до влади більшовиків український університет було ліквідовано і реорганізовано в Академію теоретичних знань, а згодом — в Інститут теоретичних наук.

Невтомна українська наукова громадськість не відступала від ідеї українського університету. Це складне питання набуло особливої гостроти після 14 серпня 1919 р., коли окупаційна польська влада закрила всі українські кафедри у Львівському університеті, дозволивши там навчатися лише польським громадянам і колишнім воякам польської армії. Українська молодь усіх вищих шкіл Львова не мала доступу до навчання. Тому саме студентським організаціям, значну частину яких становили колишні січові стрільці, вояки Армії УНР, слід завдячувати відкриттю Львівського (таємного) українського університету. Про це виразно написав у своїй статті історик В. Виздрик. Після відновлення товариства українських студентів «Академічна громада» (серпень 1920 р.), а пізніше і «Кружка правників», «Медичної громади», «Основи», закладено надійні підвалини цілеспрямованої студентської діяльності. Крайовий студентський з’їзд створив Комітет української молоді, який 3 вересня 1921 р. ухвалив рішення про створення Українського університету у Львові. У середині вересня цього ж року навчальний заклад, першим ректором якого був професор В. Щурат, розпочав свою роботу. Нелегально, на громадських засадах, в умовах постійних переслідувань та цькувань із боку польської влади діяв цей навчальний заклад. Його праця була б неможливою без підтримки Наукового товариства імені Т. Шевченка, Товариства українських наукових викладів ім. П. Могили, Ставропігійського інституту. Заняття відбувалися як у приміщеннях НТШ, «Просвіти», закладах «Рідної школи», так і в підвалах собору св. Юра, на приватних квартирах. До лекцій були залучені кращі українські наукові сили — Іван Крип’якевич, Кирило Студинський, Степан Балей, Мирон Кордуба, Іван Раковський, Михайло Возняк, Леонід Білецький, Філарет Колесса, Іларіон Свенціцький, Степан Старосольський, Володимир Охримович, Анатоль Вахнянин, Володимир Вергановський... Складно перелічити всіх ентузіастів таємного університету, які в умовах конспірації організували нормальне навчання на філософському, юридичному, медичному факультетах, а пізніше також і на факультеті мистецтв під керівництвом Олекси Новаківського й під протекторатом митрополита Андрея Шептицького, а також високій політехнічній школі під орудою В. Лучківа. Усіх сукупно студентів було майже півтори тисячі. Вони мали змогу, особливо медики та інженери, продовжувати навчання в університетах Праги, Відня, Гданська. Про цей унікальний навчальний заклад написав цікаву розвідку тодішній студент В. Мудрий. Вона доносить до нас правду про нестерпні умови існування — арешти студентів і професорів, урядову заборону службовцям державних установ викладати в університеті, дискримінацію випускників, що і призвело до закриття Львівського таємного українського університету 1925 року. Але процеси боротьби за український університет не припинилися завдяки високій місії Українського Вільного Університету.

ХРОНІКА ПРАЗЬКОГО МІЖВОЄННЯ

Варто підкреслити той феномен, що до створення українських університетських центрів були причетними найбільш помітні постаті свого часу. Чимало з них ще донині невідомі широкому загалові. Як от ім’я доктора Володимира Кушніра — голови Союзу українських журналістів і письменників у Відні. Цей український журналіст, редактор журналу Ukrainische Rundschau («Український огляд»), співробітник і автор провідних європейських німецькомовних видань, своєю титанічною працею доносив до цивілізованого світу правду про українські проблеми, у важких умовах формував позитивний імідж України серед чужинців. Саме він, Володимир Кушнір, був промотором втілення української університетської ідеї у Відні, який поволі оговтувався від гіркоти і страхіть Першої світової війни. Академічна секція очолюваного ним Союзу, якою керував професор Філарет Колесса, ще в листопаді 1920 року започаткувала наукові виклади, які згодом реформувалися в систематичні курси. Їх потреба була викликана великим скупченням у Відні української академічної молоді, яка не могла реалізувати себе в тодішніх умовах окупації України більшовиками і поляками. Розроблялася модель українського вільного (тобто недержавного) університету. До цього процесу були залучені професори Олександр Колесса, Дмитро Антонович, Станіслав Дністрянський, Михайло Грушевський. Саме останньому було спочатку доручено бути ректором майбутнього університету. Тривали запеклі дискусії щодо характеру української вищої школи. Професор Михайло Грушевський обстоював думку вільної траєкторії викладання, необов’язковості університетської кваліфікації професорсько-викладацьких сил, а також середньо-шкільного цензу для студентів. За таких умов, звичайно, університет не вписувався б у мапу нормальних європейських вищих шкіл. Тому перемогла група інтелектуалів під проводом професора Олександра Колесси, яка обрала за взірець правила та порядки, які існували в західноєвропейських державних університетах. Одразу подолати таку високу планку не вдалося. Перша навчальна віденська програма була хаотичною, її прослуховувати могла кожна особа, яка досягла 16-річного віку. Але згодом, вже на якісно іншому празькому ґрунті, університет набув усіх ознак чітко структурованого закладу вищої освіти європейського зразка. Такі цікаві деталі ми довідуємося завдяки фундаментальній праці, до речі добре ілюстрованій, Симона Наріжного «Українська еміґрація», яка побачила світ у тривожні воєнні роки завдяки підтримці Музею визвольної боротьби України, який діяв у Празі, а також коштів десятків українців з різних куточків світу.

Днем заснування Українського Вільного Університету вважається 17 січня 1921 року. Саме тоді в залі інженерів та архітекторів Відня відбулося урочисте його відкриття. Тут варто нагадати перший склад Сенату УВУ — ректор Олександр Колесса, декани — Станіслав Дністрянський та Степан Рудницький, продекани Володимир Старосольський та Іван Ганицький. У Відні на двох факультетах — філософському та правничому навчалося майже 100 студентів. Тому з перших днів організації УВУ в академічному середовищі витала ідея переведення до Праги, у якій під цю пору концентрувалися, завдяки прихильній еміграційній політиці чеської влади, значні студентські та й наукові сили. З цією метою до Праги були делеговані ректор Олександр Колесса та декан Станіслав Дністрянський. Рішення про перенесення УВУ до чеської столиці приймалося на найвищому урядовому рівні — у міністерствах закордонних справ і шкільництва та просвіти Чехо-Словацької Республіки, відповідно до попередніх постанов Академічного Сенату та окремих факультетів Карлового університету. Тут слід віддати належне президентові країни Томашу Масарику, під патронатом якого відбувалася розбудова українського еміѓраційного життя в період міжвоєння на теренах Чехо-Словаччини. Вже тоді УВУ вважався унікальним навчальним закладом. Приміром, це проявлялося і в тому, що його керівників запрошували на визначні державні освітянські форуми, як от на Конгрес професорів вищих шкіл 1922 року, на якому ректора було введено до президії. Проходив форум за участі Президента Т.Масарика, влади, іноземних місій, послів, сенаторів і біля 500 професорів вищих шкіл.

Дуже важливим було те, що УВУ у своїй діяльності керувався структурними особливостями і приписами Карлового університету, тісно співпрацюючи з ним. Практикувався взаємний обмін професорами, координувалися і напрями наукової роботи, та й заняття відбувалися в аудиторіях Карлового університету, зокрема у відомих Климентинумі та Каролінумі. Мова викладання — українська, але студенти, звичайно, мали можливість слухати лекції чеською, німецькою, французькою, англійською, класичними мовами. Доуніверситетський рівень підготовки вимагав гімназійного диплома, який відкривав широкі горизонти для тодішнього студентства.

Ректора УВУ обирали на один рік. У міжвоєнний період на найвищому щаблі в університеті по декілька разів були Олександр Колесса (кафедра української мови та літератури), Іван Горбачевський (д-р медицини, кафедра хімії), Дмитро Антонович (історія мистецтва), Станіслав Дністрянський (цивільне право), Федір Щербина (статистика), Андрій Яковлів (історія українського права), Олександр Мацюк (політична економія), Іван Борковський (археологія). Слід відзначити, що кожна з тих особистостей залишила помітні сліди в науці. Членів професорської колегії УВУ на той час добре знали в Україні, вони виявляли велику активність у творенні інших наукових установ у Європі. У 20-х роках минулого століття І.Горбачевський, С.Дністрянський, С.Смаль-Стоцький обираються академіками АН УРСР, професор Дмитро Дорошенко організовує Український науковий інститут в Берліні (керування цією установою перебрав після нього професор Іван Мірчук, вже у післявоєнний період — ректор УВУ), професор Олександр Лотоцький утворює Український науковий інститут у Варшаві, професор УВУ Степан Рудницький очолює кафедру і Картографічний інститут у Харкові, зазнає сталінських репресій — розстріляно на Соловках 1937 року. Така ж доля спіткала професора УВУ Михайла Лозинського, який керував кафедрою права у Харківському інституту народного господарства, рік його смерті теж 1937-й. Будучи професорами УВУ, вони видали помітні праці: С.Рудницький — «Основи землезнання України», М.Лозинський — «Міжнародне право».

У Празі українська університетська ідея оформилася не тільки в реальній установі — УВУ. Окрім нього у Чехо-Словаччині успішно функціонували Українська господарська академія (пізніше — Український технічно-господарський інститут), Український Високий педагогічний інститут ім. М.Драгоманова, Українська студія пластичного мистецтва, які сукупно плекали цвіт української нації. Вже тоді дипломи магістрів, докторів українських освітніх установ визнавалися в Європі та світі.

Останнім ректором празького періоду УВУ був Августин Волошин. Під кінець війни всі статки УВУ було спаковано у двох вагонах, які чекали на празькому вокзалі відправлення до Мюнхена, що на той час був під контролем американських військ. Професори, студенти, хоча і з запізненням, але вже емігрували з Праги з надією, що цінний вантаж їх наздожене. Але сталося інакше — вагони з архівом, бібліотекою, іншими матеріалами потрапили в руки червоноармійців і були відправлені у зворотньому напрямі — до СРСР. Августина Волошина, який відмовився від переїзду до Німеччини, посилаючись на вік, хвороби, було схоплено енкаведистами, арештовано і конвойовано на схід, де згодом його (1946 р.) розстріляли. Архіви української еміграції опинилися в Києві за сімома замками чекістів. Здається, першим серед українських вчених ними зацікавився на зорі української незалежності, тоді молодий історик, а нині професор, доктор історичних наук Степан Віднянський, який написав монографію про празький відтинок історії УВУ до 1945 року. Це єдиний твір, який розкриває умови існування університету у роки війни.

Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Україна Incognita»

Михайло ПРИСЯЖНИЙ, доктор суспільно-економічних наук, професор Українського Вільного Університету (Мюнхен), декан факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка (Мюнхен — Львів)
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments