Винниченко i Сталiн: монолог, що так і не став діалогом-2
Закінчення. Початок читайте у «Дні» № 212-213
Винниченко, по суті, пропонує Сталіну «відпустити» Україну добровільно, лякаючи його геополітичними потрясіннями й поразками соціалізму, якщо шлях доброї волі виявиться для радянського вождя неприйнятним.
Марні, утопічні, сподівання? З огляду на календар (1936 рік!) — схоже на те. Хоча через багато-багато років виявиться, що не все було аж таким наївним у Винниченкових прогнозах: і СРСР розпався, й історія соціалізму закінчилася...
Друга частина Винниченкового плану (крім його зовнішньополітичних аспектів) полягала в тому, щоб підштовхнути Сталіна до змін у національній політиці щодо України. Поки що там панує «російський націоналізм», переконував він, і цілком резонно зауважував, що насилля нічого доброго не дасть...
А при цьому Володимир Винниченко дає зрозуміти, що сам він залишається прихильником самостійної соціалістичної України і що не проти попрацювати на об’єднання симпатиків саме такої орієнтації в колах закордонного українства. Знову, як і 1920-го року, коли подався в Москву на переговори з більшовицькою владою, Винниченко ризикував власною репутацією: оприлюднення плану могло викликати в українських колах Європи — навіть за всієї їхньої політичної строкатості — насмішку й роздратування. Адже йшлося про сценарій, який навряд чи хтось міг уявити здійсненним...
І все ж лист В.Винниченка до Й.Сталіна, писаний у Франції 1936 року, не варто списувати в аннали історії українського утопізму. Це з багатьох поглядів цікавий документ української політичної думки передвоєнної пори. Винниченків аналіз ситуації в Європі, його прогнози щодо поведінки гітлерівської Німеччини, «вираховування» можливого розвитку подій, аж до мілітарної катастрофи включно, відчайдушні спроби відшукати й захистити український інтерес під час загальноєвропейського політичного «пас’янсу», заслуговують не тільки на увагу, а й на повагу.
КОЛЕКТОКРАТІЯ ЯК ПАНАЦЕЯ
Безпосереднім зверненням Винниченка до вождя можна вважати також його останній роман із характерною назвою: «Слово за тобою, Сталіне!». Датований він 1950 роком, передостаннім у житті Винниченка (Винниченко, як відомо, помре 6 березня 1951 року, а Сталін — 5 березня 1953-го).
Свій роман Винниченко трактував як «політичну концепцію в образах». І справді, «оболонка» роману йому була потрібна для того, щоб популяризувати ідею колектократії , яку він вважав рятівною для цілого людства. Власне, «Слово за тобою, Сталіне!» — це, за задумом автора, роман про мир, про шлях до нього.
У ньому багато публіцистики, рис трактату; монологи героїв часто нагадують щоденникові записи Винниченка. Проте є й белетристичний шарм, передусім — сюжетна інтрига, пов’язана з драматичною історією української родини Іваненків. Один із цих Іваненків, Степан, співробітник МДБ і «член Верховної Ради» (!), береться за дивний експеримент: він вирушає на Україну, щоб, пропагуючи (начебто!) ідею колектократії, з’ясувати настрої мас у країні. Приїздить у Київ, потім вирішує «почути Донбас». Швидко пересвідчується, що люди живуть у злиднях і тихо ненавидять Сталіна. У якомусь донецькому радгоспі Степана Іваненка приймають за американського агента, і він пізнає всі «прелести» своєї професії, тільки тепер уже з погляду катованої жертви...
Дивний це персонаж, Степан Іваненко. Часом він нагадує іноземця, який прибув у СРСР, і тепер дивиться на радянський експеримент поглядом «збоку»; часом — українського емігранта, який ностальгує за Україною. Зрештою, такий кут зору зрозумілий, адже й сам Винниченко уже 30 років мешкав поза батьківщиною, тож не міг знати радянську реальність так, скажімо, як Іван Багряний. Він міг її уявляти, опираючись на різні джерела, зокрема й на такі, як книжка Андре Жіда «Повернення з СРСР», — того Жіда, з яким він намагався налагодити листування.
Кожного разу Винниченко ясно відчував, що сталінська версія соціалізму — жахлива та... приречена. Тому й шукав порятунку для дорогої йому ідеї соціалізму, пропонуючи мега-проекти, які таким його сучасникам, як Микола Куліш, видавалися «малахіанством», себто — соціальним прожектерством (1927 р. Винниченко був серед тих прототипів, які «навіювали» Кулішу його образ Народного Малахія).
ПІНЯ ТА ХРУЩОВ
А епілогом до теми «Винниченко і Сталін» може бути неймовірна історія, що стала відомою завдяки спогадам Федора Бурлацького, колишнього радника Микити Хрущова. У своїй книжці про головного творця постсталінської «відлиги» він переповів розлогу відповідь Микити Сергійовича на запитання про те, звідки в нього, Хрущова, взялася відвага, щоб виголосити знамениту доповідь на ХХ з’їзді КПРС, у якій розвінчувався культ особи Сталіна. Ось що запам’яталося Бурлацькому, який у вузькому колі слухачів на власні вуха чув усний «мемуар» свого шефа.
«Мене часто запитують, як це я раптом вийшов і зробив цю доповідь на ХХ з’їзді, — розповідав Хрущов. — Стільки років ми вірили цій людині. Підносили його. Створювали йому культ. І ризик теж був величезний. Як ще поставляться до цього керівники партії та зарубіжні діячі, і вся наша країна? Так ось, я хочу розказати вам історію, яка мені запам’яталася з дитинства, ще коли я навчався грамоті. Була така книга «Чтец-декламатор». Там друкувалося багато дуже цікавих речей. І прочитав я в цій книзі оповідання, автора не пам’ятаю. Сиділи якось у тюрмі в царські часи політв’язні. Там були й есери, і меншовики, і більшовики. А серед них виявився старий чоботар Піня, який попав у тюрму випадково. Ну, стали вибирати старосту по камері. Кожна партія пропонує свого кандидата. Вийшла велика суперечка. Як бути? І тоді хтось запропонував чоботаря Піню, лагідну людину, яка не входила в жодну з партій. Посміялися всі, а потім погодилися. І став Піня старостою. Потім сталося так, що всі вони вирішили з тюрми втікати. Стали рити підкоп. Чи довго рили, невідомо, але вирили. Ну, і тут виникло питання, кому йти першому в цей підкоп. Адже, можливо, тюремне начальство вже довідалося про підкоп і жде там з рушницями. Хто першим буде виходити, того першого й смерть застане. На есерів-бойовиків показують, а ті на більшовиків. Але в цей момент із кутка підводиться старий чоботар Піня й каже: «Якщо ви мене вибрали старостою, то мені й треба іти першим». Отак і я на ХХ з’їзді. Раз уже мене вибрали Першим, я повинен, я зобов’язаний був, як цей чоботар Піня, сказати правду про минуле, чого б це мені не коштувало і як би я не ризикував».
Імені автора оповідання Хрущов, як він сам зізнався, не запам’ятав, проте сюжет вичитаної ще в дитинстві історії відтворив досить точно. Настільки точно, що історикові літератури нескладно назвати твір, про який ідеться. Це — оповідання Володимира Винниченка «Талісман».
Винниченко і в «Талісмані» залишився парадоксалістом. Сюжетна інтрига в його «малій прозі» нерідко будується на карколомній метаморфозі, що відбувається з героєм. Так і цього разу: тихий, непомітний, полохливий єврей Піня — постійний об’єкт насмішок співкамерників! — несподівано для всіх стає ідеальним старостою, якому вдається те, що не вдавалося його попередникам. У тюремне повсякдення він вносить організованість і порядок.
Щоб підсилити враження від того, що сталося з Пінею, Винниченко ефектно використовує контраст, акцентуючи спочатку на упослідженості й мізерності (навіть фізичній!) Піні, а потім — на його зібраності, чіткості, зрештою — владності. Все відбувається, наче в казці: Іванко-дурник перетворюється на царевича.
Але «дурник» не стає самодуром! Усупереч поширеній думці про те, що влада псує людину, з Пінею відбувається все навпаки. Отримана з рук співкамерників «влада» пробуджує в ньому передусім відповідальність. Винниченко, звісно, дав собі волю, дотепно змальовуючи українські вибори з їхньою абсурдистикою: всі ці анархісти-індивідуалісти, кадети, соціал-демократи, яких об’єднують хіба що тюремні стіни, так затято-засліплено зчепилися в боротьбі за примарну владу (кожна «партія» хоче мати за старосту неодмінно свою людину!), що й справді — влаштувати всіх одразу може хіба що «вишкребок» Піня.
Піня знав, розумів, що він відповідальний уже не тільки за себе. І що тягар «влади», хай і мимовільної, позбавляє його права на вагання і страх. Адже з якогось часу він належить собі лише тією мірою, якою належить іншим...
Виходить, Микита Сергійович Хрущов збагнув цю страшну логіку влади ще тоді, коли зі сторінок «Чтеца-декламатора» йому явився той дивний Винниченків єврей Піня?
І ще виходить, що через сорок років після появи оповідання «Талісман» Володимир Винниченко таки «дістав» Сталіна! Через свого Піню, через Микиту Сергійовича Хрущова він мовби помстився йому: «Ага, не послухав мене, ну тепер ось маєш!».
