Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб
Іван Огієнко (митрополит Іларіон), митрополит УАПЦ, мовознавець, історик церкви, педагог

Ятвяги та боротьба Галицько-Волинського князівства за Полісся

27 серпня, 2004 - 00:00
ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ / ІЛЮСТРАЦІЯ З КНИГИ: МИКОЛА АРКАС. «ІСТОРІЯ УКРАЇНИ». КИЇВ, 1990 рік

Ятвяги належали до тих летто-литовських племен, з якими довгий час доводилося інтенсивно контактувати слов’янському населенню. Вони проживали в регіоні між середнім правобережжям Нерева та середнім лівобережжям Німану. Зараз це північно-східна частина Польщі, південно-західна частина Литви, а також частина Західної Білорусі. У Литві їх називали дайнавами. Очевидно, це і є самоназва, від якої в слов’ян виник етнонім ятвяги. Цей етнос був відомий німцям під назвою судови, а поляки називали їх полісянами, поліщуками.

Співжиття слов’янських племен та ятвягів не було мирним. Судячи з давньоруських літописів, ятвяги неодноразово здійснювали збройні напади на землі Полісся й Волині. Щоправда, не з метою завоювання. Ятвязькі ватажки ходили сюди, щоб пограбувати відносно заможні слов’янські міста й села. Цим нападам давньоруські князі давали відсіч, навіть здійснювали рейди на ятвязькі землі. Однак, знову ж таки, не з метою завоювань, а для того, щоб, по-перше, упокорити ятвягів, а по-друге, по можливості пограбувати їхні поселення. Бідна ятвязька земля з малопрохідними лісами й болотами не особливо приваблювала давньоруських князів. Та й воювати з ятвягами в їхній землі було непросто.

Перша згадка про ятвягів у давньоруських літописах з’являється під 983 р. Там читаємо: «Пішов Володимир на ятвягів і взяв землю їхню». Ця згадка міститься серед інших згадок про західні походи цього київського князя. Можемо припустити, що Володимир Святославович дійсно ходив на ятвягів. Однак сумнівно, що йому вдалося покорити цей народ, взяти їхню землю. Принаймні про якісь конкретні факти прилучення ятвязької землі до Давньоруської держави літопис мовчить. Далі літописні джерела говорять, що іншим князям знову доводилося ходити на ятвягів. Так, син Володимира Ярослав Мудрий був змушений іти походом на них. Під 1038 р. в «Повісті минулих літ» читаємо наступне: «Пішов Ярослав на ятвягів і переміг». М.Грушевський досить скептично оцінює цю інформацію, наводячи дані з інших літописних джерел, які говорять, що похід відбувався зимою та не мав успіху.

Також під 1112 р. в «Повісті минулих літ» є згадка, що Ярослав Святополкович «ходив на ятвяги і переміг їх». У суздальській редакції літопису згадується про два походи цього князя в ятвязьку землю й лише останній трактується як переможний.

Загалом складається враження, що відносини русичів з ятвягами в ХI-ХII ст. багато в чому нагадували відносини з іншими сусідніми народами. Кожен етнос мав свою територію, але між ними виникали воєнні конфлікти. Носили вони здебільшого локальний характер, а основна їхня мета полягала в тому, щоб поживитися за рахунок сусіда.

Однак з кінця ХII ст. і особливо в ХIII ст. ситуація починає дещо змінюватися. Це було пов’язано зі створенням Галицько- Волинської держави. Її засновник, князь Роман Мстиславович, чимало уваги приділяв війнам з ятвягами. Це навіть знайшло відображення в фольклорі. У Київському літописі під 1196 р. є таке повідомлення: «Тої ж зими ходив Роман Мстиславич на ятвягів мститися, бо вони пустошили були волость його. I, отож, Роман увійшов у землю їхню, а вони, не маючи змоги стати супроти нього, втекли у свої твердині. А Роман, попаливши волость їхню і відомстивши, вернувся до себе». Ймовірно, відносини Романа з ятвягами не обмежилися лише цим походом. Однак даних про інші походи ми не маємо. Не виключено, що князь Роман прагнув не лише «поставити на місце» ятвягів, але й розширити свої володіння за рахунок їхньої землі.

Однак після смерті цього правителя, коли в Галицько- Волинському князівстві настала політична нестабільність, ятвяги разом з литовцями дали знати про себе, напавши на Полісся та Волинь. У Галицько- Волинському літописі читаємо, що вони спустошили Турійськ, поселення навколо Комова й дійшли аж до Червена. «Біда ж була в землі Володимирській од воювання литовського та ятвязького!» — емоційно зазначив літописець.

Проте коли в Галицько-Волинській землі припинилася «смута» й стали княжити сини Романа Мстиславовича, Данило та Василько, бачимо спробу вирішити «ятвязьке питання». Літопис фіксує ряд походів цих князів на ятвягів.

Десь у кінці 1227 — на початку 1228 рр. ятвяги пустошили околиці Берестя. I тоді походом на них пішов Данило зі своїм братом Васильком. Їм, як свідчить літопис, вдалося розгромити нападників.

Восени 1234 р. ятвяги пустошили землі навколо міст Охожі й Бусовна. На них зі своїми воїнами пішов Василько і розгромив їх під Дорогичином. Літописець зображує цю битву як блискучу перемогу Василька: «I була січа люта з ними, і гнали їх за багато поприщ, і вбито було сорок князів, і інших багато було побито, і не встояли вони».

Цікавим є свідчення про похід князів Данила й Василька на ятвягів у 1238 р. Літописець пише, що вони десь на початку весни підійшли до Берестя. Однак у той час наводнилися ріки, і воїни не змогли йти на ятвягів. I ось тоді брати вирішують замість запланованого походу зорганізувати похід на Дорогичин, яким заволоділи хрестоносці. Ця акція завершилась для них успішно.

Узимку 1245—1246 рр. похід на ятвягів планували здійснити князь Василько й польський князь Кондрат. Щоправда, через погодні умови він так і не відбувся. А в 1251 р. Данило й Василько знову ходили на ятвягів, дійшовши до річки Нарев. Судячи зі слів літописця, цей похід виявився успішним.

По-своєму показово, що Данило прийняв у 1253 р. корону з рук послів римського папи саме тоді, коли він здійснював похід на ятвягів. Галицько-Волинський літопис оповідає, що цей похід, реалізований разом з польським князем Самовитом, виявився досить вдалим. Син Данила Лев розгромив і убив одного з ятвязьких ватажків Стекинта. Однак ця воєнна акція не завершилася повним розгромом ятвягів, оскільки поляки «сповнилися заздрістю та облудою і стали сприяти поганим».

I все ж узимку 1255— 1256 рр. князь Данило зі своїм сином Левом з невеликою дружиною «переміг… гордих ятвягів — і злинців, і крисменців, і покінців». Галицько-Волинський літопис детально описує картину їхнього розгрому. Втім, розгром не був остаточним. Данило, повернувшись додому, планував знову піти походом на ятвягів. Однак вони, «довідавшись про це, послали послів своїх і дітей своїх, і данину дали, і обіцяли покоритись йому і городи ставити в землі своїй». Це означало, що ятвяги готові були визнати свою васальну залежність від галицько-волинського князя.

Далі Галицько-Волинській літопис не говорить про якісь серйозні конфлікти з ятвягами. Навпаки, навіть зустрічаємось із фактами допомоги їм з боку руських князів.

Виникає питання: чим була викликана така увага Данила до «ятвязького питання»? М.Грушевський так пояснює цей факт: «Набіги литовських кунігасів і ятвязьких ватажків на руські землі тоді дійсно були дуже часті. Се бачимо з літописних записок, а ще більше — з замітки Карпіні, навіяної, очевидно, місцевими оповіданнями: він каже, що, переїздячи полудневою Волинею і Київщиною, дуже боявся литовців, «бо вони часто нападали на руські землі вповні несподівано». Се привело вкінці Данила до плану систематичної боротьби з ятвягами, найменше дисциплінованими й найбільш прикрими з сих напасників, на повне їх знищеннє». Дійсно, можна погодитися з думкою, що грабіжницькі напади з боку ятвягів змушували Данила вдаватися до таких кроків. Можна навіть сказати, що ятвяги для слов’янських земель Полісся та Волині були таким явищем, як половці для Київщини.

Але чи лише ця обставина була вирішальною в боротьбі Данила з ятвягами? На нашу думку, ні. Очевидно, не варто уявляти цього князя у вигляді такого собі народника, який піклувався про своїх підданих. Його боротьба з ятвягами мала для правителів Галицько-Волинського князівства життєво важливе геополітичне значення.

Саме в першій половині ХIII ст. зростає інтерес до південно-східної Прибалтики, яка переважно була заселена летто- литовськими, в т.ч. й ятвязькими, племенами. Вказані землі стають об’єктом активної агресії з боку поляків, галицько-волинських князів, а також німецьких рицарів-хрестоносців. Річ у тім, що південно-східна Прибалтика почала тоді відігравати помітну роль у європейській торгівлі. А оскільки на цих землях проживали «поганські» племена, що не прийняли християнство й не мали своїх стійких державних утворень, то не дивно, що вони стають об’єктом нападів сильніших та організованіших християнських правителів.

Завоювання Данилом земель на північ від Волині фактично було основним завданням його політики. Ці землі давали можливість «прорубати вікно» в Прибалтику, прилучитися до північноєвропейської торгівлі, що було важливим для функціонування Галицько-Волинської держави. Водночас захоплення та освоєння важкодоступних земель летто-литовців створювало для галицько-волинських князів резервну територію, на якій можна було сховатися від нападів татар та інших завойовників.

Незважаючи на те, що князь Данило та його наступники так і не змогли встановити контроль над Прибалтикою, вирішення ним «ятвязького питання» мало серйозні етнополітичні наслідки. Справа була не лише в тому, що розгром ятвягів та близьких до них летто-литовських племен посприяв налагодженню відносно спокійного життя на слов’янських землях Полісся й Волині. Ця подія, а також створення військових залог галицько-волинських князів у летто-литовських землях посприяли їхній частковій слов’янизації. Це, зокрема, стало одним із факторів формування білоруського етносу, оскільки західна частина нинішніх білоруських земель у зазначений період була заселена летто-литовцями. Слов’янизація летто-литовців, започаткована князем Данилом Галицьким, посприяла й тому, що у Великому князівстві Литовському, яке охоплювало не лише нинішні литовські, а й білоруські та північноукраїнські землі, явно переважав слов’янський елемент, а офіційною мовою цієї держави була «руська» мова.

Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, професор
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments