Мова росте елементарно, разом з душею народу
Іван Франко, видатний український письменник, поет, публіцист

Дагмар ОСТРЖАНСЬКА: «Свобода, яку українці здобули з незалежністю, все-таки дає свої плоди»

19 серпня, 2011 - 00:00
ДАГМАР ОСТРЖАНСЬКА НА ВІДКРИТТІ ВИСТАВКИ «ЧЕСЬКА СПАДЩИНА ЮНЕСКО» В КИЇВСЬКІЙ ГАЛЕРЕЇ «МІНУС ЧОТИРИ» / ФОТО НАДАНЕ ЧЕСЬКИМ КУЛЬТУРНИМ ЦЕНТРОМ У КИЄВІ

Нещодавно офіс Чеського культурного центру, що працює в столиці України з 1996 року, перемістився в самісіньке історичне ядро Києва — на вулицю Івана Франка, 24-А. З цієї нагоди відбулося урочисте відкриття, на яке було запрошено представників громадських організацій, культурних закладів і журналістів.

Чеські центри як культурно-просвітницькі структури працюють у 22-х країнах світу. Місія таких центрів — створення позитивного образу Чеської республіки в галузі культури, освіти, економіки й туризму. Вони засновані та фінансуються Міністерством закордонних справ ЧР.

Пропонуємо розмову із Дагмар ОСТРЖАНСЬКОЮ. З весни цього року вона призначена новим директором Чеського центру в Києві.

Наша розмова з пані Дагмар — в одній із затишних кав’ярень Києва, що названа давнім слов’янським жіночим іменем.

— Пані Дагмар, здається, й чехи так називають своїх дівчат — Ярослава, а хлопчиків — Ярослав?

— Так, звісно, це ім’я також вживається в Чехії, але, на жаль, воно не дуже використовується. Зараз популярні такі імена як Корнелія, Джесіка...

— Пані Дагмар, не приховуватиму, що давно знаю вас, ще від часу, коли поглиблювали свої знання української мови на філфаці Київського національного університету імені Т. Шевченка. Знаю, що випробовували себе і мандрівками в досить далекі краї, і досить небезпечною роботою в одній міжнародній організації на Північному Кавказі, коли там тривали воєнні дії, працювали також і в представництві іншої організації в Криму. Пригадую, з якою радістю ви як волонтер допомагали в Посольстві Чеської Республіки в Україні і мріяли, що рано чи пізно працюватимете в Чеському культурному центрі. Мрії здійснюються?

— Як бачите — мрії таки здійснюються! Але це вимагало чимало професійних зусиль і випробувань. Скажу щиросердо: було справді непросто, аби стати директором Чеського центру.

— Які основні напрямки роботи Чеського культурного центру? Які заходи вже провели?

— Найперший наш захід, щойно мене призначили директором Центру, — презентація книжки Карела Чапка — так по-чеськи вимовляється прізвище відомого нашого письменника — про першого президента Чехословаччини. Власне, це видання — публікація його розмов із Томашем Ѓаригом Масариком. Воно нещодавно з’явилося в перекладі українською мовою. Ця подія зібрала чимале коло людей. Масарик — визначна особистість, великий друг українського народу, який надзвичайно підтримував українців, що потрапили до Чехословаччини після поразки УНР, у їхніх культурних та освітніх запитах. Я надзвичайно рада, що з цієї презентації розпочала свою працю на посаді директора Центру.

Наступна подія — участь у міжнародному фестивалі документальних фільмів про права людини «DOCUDAYS», який відбувся у Києві. Важливо й знаково, що цей фестиваль із самого спочатку підтримувала чеська неурядова організація «Людина у потребі». Напрямок такої просвітницької роботи надзвичайно важливий, бо висвітлює, як громадяни відстоюють свої права в Китаї чи інших державах. Ми організували сюди приїзд режисера із Чехії пана Мірослава Янека, котрий показав тут три свої стрічки і також був членом міжнародного журі. На фестивалі був представлений фільм — про вплив організованих велосипедистів на громадське життя міста.

Підготували фотовиставку відомої чесько-канадської фотомайстрині Іві Зімової, котра є знаковою постаттю у світі своїми роботами про природні катастрофи, резонансні події. Зустріч із нею надзвичайно повчальна й інтригуюча, бо розповідала про особистий досвід своєї багато в чому екстремальної творчості.

Провели також Літературну ніч у книгарні «Є», де українські письменники зачитували твори чеських авторів. Прагнули показати публіці, що існує вже чимала бібліотека чеської літератури у перекладі українською мовою.

Готуємо культурні події не лише для публіки з Києва, але й для інших міст. Скажімо, в АР Крим. Крим пов’язаний із чехами, неподалік Сімферополя є чеське село Лобанове (Богемка), яке цього року в жовтні святкуватиме сто п’ятдесяту річницю заснування. В Одесі пройшла ретроспектива фільмів відомої чеської режисерки Вєри Хітілової, а музичний гурт «Два» виступив на міжнародному фестивалі «Арт-поле», який відбувся у с. Уніж (Івано-Франківська обл.).

— Плани й задуми Чеського центру на найближчий час?

— Прагнемо якнайповніше репрезентувати в Україні чеську музику, чеське кіно, літературу. Хотілося б влитися в річище подій, фестивалів тощо, які вже існують в Україні, мають добру сталу репутацію. Таким чином події, зорганізовані Чеським культурним центром, мають стати резонансними, а не локальними. Щодо конкретних планів, то для студентів-богемістів організовуємо перекладацький конкурс — це одна з п’єс Вацлава Гавла (ви вимовляєте Гавела), «Вернісаж». Було б чудово, коли б такий конкурс успішно відбувся, а саму п’єсу ми могли б запропонувати для показу на сцені одному з театральних колективів України. Вацлав Гавел — видатна постать, досить добре відома і у вашій країні.

Зі всіма подіями Чеського центру можна докладніше ознайомитися на веб-сторінці www.czechcentres.cz/kiev

— Раніше ви не раз бували в Україні. Чи нині бачите якісь зміни на краще?

— Маю різні враження з різних, так би мовити, приводів. Останнім часом побувала в багатьох музеях Києва, багатьох галереях, зокрема приватних, познайомилася з дуже цікавими людьми. На моє переконання, коли порівнювати виставкову роботу в Києві нині й десятирічної давнини, то маємо суттєву різницю. Отже, для мене, з погляду споживача культурного продукту, у виставковій галузі зокрема відчутний значний прорив. Щодо, приміром, громадського руху. Мені випало познайомитися з членами Асоціації велосипедистів, які вразили мене своєю активною, свідомою позицією. Ці люди нагромадили власний досвід, але вони хотіли б перейняти щось і з досвіду подібних організацій Чеської Республіки. Загалом, мені бачиться, що люди в Україні стали відкритішими, і певна свобода, яку ви здобули із незалежністю, все-таки дає свої плоди.

— А щодо побутування української мови? Свого часу, знаю, вас на вулицях Києва сприймали як «западенку», зважаючи на певний акцент...

— Іноді я потрапляю у смішні ситуації... Моє ім’я говорить людям, що я іноземка, а моя українська мова збиває їх трохи з пантелику. І бувають випадки, коли кияни вибачаються переді мною, що не можуть розмовляти українською! Кажу їм: я перебуваю в Україні, тож розмовляю українською мовою. Коли зустрічаюся з колегами з інших національних культурних центрів, то приємно, скажімо, що з представниками Польського інституту ми, так би мовити, на одній хвилі. Знаю кількох дипломатів, які також намагаються спілкуватися українською мовою: вони хочуть знати її, їм цікаво, і це дуже природно. На вулицях, щоправда, мене й досі запитують, чи я не із Західної України. Ставлюся до цього так: мене ніхто не змушує спілкуватися українською мовою, розумію мовну ситуацію в Україні, і мені здається зайвим вважати мовне питання проблемою політичною. Навпаки: вважаю, що знати дві мови — це чудово, але треба віддати належне мові державній, яка скільки часу не могла повноцінно розвиватися.

— Які ваші улюблені місця у Києві чи Львові? Чи побували в Чернівцях, Чернігові, Харкові, аби пересвідчитися, наскільки це міста із цілковито різними обличчями?

— У Києві мої улюблені місця — Михайлівський Золотоверхий монастир і будинок Городецького. У Львові люблю відпочивати в кав’ярнях та насолоджуватись архітектурою, яка щокроку нагадує про історію міста. Я також побувала у Чернігові, який приємно вразив мене своєю затишною атмосферою, так само насиченою історією. До Харкова я ще не дісталась, але поїздка вже запланована, оскільки Харків — партнерське місто моравського міста Брно. Україна така прекрасна і багатолика!

Розмовляла Людмила ТАРАН
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments