Історія - найвищий учитель, в якого найгірші учні
Індіра Ганді — прем'єр-міністр Індії.

Iрина ПРАВИЛО: «Я цікавлюся класикою. У ній — сильний виклик і більше прочитань»

Режисер — про літературу, кіно та своє знайомство з Отаром Іоселіані
25 травня, 2012 - 00:00
ФОТО НАДАНО ІРИНОЮ ПРАВИЛО

Ірина ПРАВИЛО — молода українська режисерка. Екранізує оповідання Степана Васильченка, Нодара Думбадзе, маловідомої литовської письменниці Далі Грінкєвічюте... 2011 року на Київському міжнародному фестивалі «Молодість» здобула спеціальну відзнаку за стрічку «Кров», яку знімала в грузинській Гурії та яку оточує містично-комічна аура знайомства із всесвітньо відомим режисером Отаром Іоселіані. Сьогодні вона — гість «Дня».

— Чому ви взялися екранізувати оповідання, а не знімаєте, як багато молодих режисерів, за власним сценарієм?

— Ця історія почалася на другому курсі, коли нам дали завдання екранізувати оповідання. Зазвичай радили Чехова, Шукшина. Звісно, це чудовий матеріал для роботи, але мені хотілося чогось іншого, такого, що мене захопило б і не відпустило. Взагалі, знімати класику — це велика відповідальність, немає нічого гіршого, ніж спаплюжити її невдалим прочитанням. Отож я почала переглядати домашню бібліотеку. І знайшла книжку оповідань репресованих радянських митців, а в ній — дуже сильне оповідання забороненої литовської письменниці Далі Грінкєвічюте «Годинничок». У ньому йдеться про те, як батько на 11-річчя подарував своїй дочці годинничок, а вночі до них прийшли люди у формі... Там і була фраза, яка стала для мене зачіпкою: «Навіщо ти забрав мій годинничок? Невже він зробив тебе щасливим?». Під час роботи над цим 10-хвилинним фільмом переді мною постало багато запитань. По-перше, це литовська авторка, по-друге — час, 1940-ві, тут треба було бути уважним до тогочасних реалій, інтер’єру, побутових дрібниць. А головне, у мене виникло дивне відчуття причетності до цієї історії, це завдання дало мені зрозуміти, що в літературі, хоч би як голосно це звучало, криється... правда. Література — це шанс розповісти, а моє завдання — донести це до тих, хто не знає.

— Знаю, що ви знімали і за Степаном Васильченком «Сонет 132» — за його «Московським ґедзем», також працюєте над «Мужицьким ангелом»...

— Так, у мене з цим автором цікаві стосунки. Робота з його текстами була для мене переломним моментом. У «Сонеті 132» розгортається конфлікт двомовності, такий актуальний сьогодні, коли навіть у сім’ї не оминути непорозумінь. У Васильченка там є елементи шаржу, він ніби сміється із ситуації, а мені потрібно було показати інший бік, я ніби заперечувала авторові, але так склався потрібний діалог. Власне, коли репетирували фразу «Плевать я хотела на твою державу и мову», ми просто змінили інтонацію театралізованої, дещо комедійної манери та показали її субтельну сторону — «московського ѓедзя» — те, що під’юджує героїню. І тут з’явився потрібний абсурд. Я бачила реакцію глядача, до цього місця він сміється, а далі — тиша, я щоразу відчуваю цю зміну настрою аудиторії. Колись ми робили перегляд у друзів, і маленька дівчинка спочатку із задоволенням дивилася, а під час згаданого епізоду вона вийшла на балкон і дивилася крізь скло. Під час іншої сцени вона повернулася, але її дитяча реакція — то був підсвідомий захист, дистанціювання. Отже, ми знайшли потрібне рішення, що перетворило літературний твір на таке екранне видовище, яке не залишає байдужих. Інший цікавий момент був, коли ми працювали над «Мужицьким ангелом». На кастингу був один хлопчик, на пробній фразі: «Мабуть, Бог не чув моєї молитви. Тож не хочеться мені тепер і до церкви ходити», — не зміг сказати другої її частини, про небажання ходити до церкви, у нього виступили сльози на очах. Я зрозуміла, що це наш герой. Васильченко примушує думати.

— Давайте поговоримо про екранізацію Нодара Думбадзе — стрічку «Кров». Яка ж сміливість потрібна для того, щоб отак собі просто зірватися до Грузії, без фінансування організувати там зйомки і зробити справді якісну річ...

— Усе почалось із книжки, яку 20 років тому купила в Грузії моя мама. Вона була тоді в Тбілісі на студентській практиці й побачила на вулиці новий пам’ятник — без напису, без імені героя. Звісно, це викликало в неї подив. Але ще більше здивував грузин, який сказав їй: «Це ж Нодар Думбадзе! Ти Пушкіна підписуєш?». У книгарні вона купила книжку, яку стільки років по тому прочитала вже я. Власне, я не виключаю можливості написання авторських сценаріїв, це необхідний крок, сказати б, режисер Отар Іоселіані взагалі вважає, що екранізувати — це злочин, треба створювати власні історії. Але я хотіла працювати з готовою історією, яка може багато дати, зрештою і для розуміння механізму написання подібних речей самому. Думбадзе — не просто геніальний автор, а такий грузинський матеріал, що «вах»! Тому, знову ж таки, треба було зануритися в його «матерію». Я сміялася і плакала над цим його маленьким оповіданням, а коли дочитала, то зрозуміла — це воно, в десятку, я знаю, що треба робити. Герої ожили, вони ходили за мною. Коли я прийшла в інститут і сказала, що хочу робити такий диплом і знімати його в Грузії на плівку й без професійних акторів, то на мене подивилися, як на дивачку. Педагог пропонував мені перенести історію на український ѓрунт. Але я хотіла польових умов, справжньої «грузинськості». Ми з сестрою познайомилися з Георгієм Сігуа, представником торгової палати Грузії, запросили його на студентський спектакль «Отак загинув Гуска» Миколи Куліша, і це стало початком нашого діалогу. Спочатку пан Сігуа був налаштований скептично: мовляв, хороша, але ж це така проста історія. Але я наполягала на своєму — це найкраща простота, яку я коли-небудь зустрічала. І він допоміг: познайомив із родичами Нодара Думбадзе, відвіз на батьківщину письменника. Там, у селі Хідіставі, ми знайшли головні локації, героя дідуся та головного героя. Ним виявився двоюрідний онук Нодара Думбадзе — Геронтій Чігогідзе. Коли виїздили із села, то на все небо простяглася веселка! Кращого знаку годі було чекати. Після моїх розповідей та фото в інституті навіть найбільші скептики змирилися. Ми були шалено обмежені в ресурсах, а в деяких моментах мали по одному дублю на кадр.

— Тобто найбільшим гальмом, як завжди, був брак грошей та офіційної підтримки держустанов?

— Так, ми шукали будь-які можливості, щоб покрити витрати. І в Грузії також. Але... українка, молода, 22 роки, знімає грузинського автора — прекрасно, що далі, де гарантія, що кошти повернуться? Тут нам допомогло Посольство Грузії в Україні. Повноважний Посол Грузії Грігол Катамадзе та Гела Думбадзе, співробітник Посольства і двоюрідний брат письменника, допомогли оплатити поїздку, надали помешкання. А моя сім’я побачила, як я цим живу, й активізувала всіх родичів, знайомих, сама затягла пасок — з миру по нитці... Без усього цього фільм не відбувся б. Усі заговорили, що це перший грузинсько-український проект за 20-років, хвиля пішла. Але разом із тим, я постійно відчувала покров автора, якусь магію. На показі в Тбілісі дружина Нодара Думбадзе сказала: «Мені ваша версія подобається більше, ніж грузинська» (екранізація 1979 р.). А перед показом фільму в будинку-музеї Думбадзе почався невеличкий землетрус, якихось кілька секунд, і всі фото автора затряслися. Тоді брат Думбадзе сказав: «Це він, пора починати».

— А що в сучасній українській літературі вас схвилювало?

— Мене вражає Марія Матіос. Її «Солодка Даруся». Це має бути екранізовано, і я знаю, що деякі режисери вже взяли собі це за мету. А так, я не можу сказати, що маю перед собою якийсь конкретний твір. Річ у тім, що режисерське середовище, як і багато інших «гуманітарних тусовок» у нашій країні, живе порізно, ніби в різних реальностях. А взагалі моє оточення цікавиться більше класикою. Бо нам цікаво відтворювати якусь епоху, це для нас більший виклик, більше прочитань. От мій колега, Іван Канівець, цікавиться воєнною тематикою, робить документально-реставраційну роботу, порушує теми Громадянської війни, забутих українських героїв. Це неперекручена історія, величезний обсяг матеріалу. Але проблема нашої сучасності глибша — з кількості народжується якість, і це стосується всіх сфер культури.

— Доводилося чути про ваше незвичне знайомство з Отаром Іоселіані. Розкажіть!

— Історія з Іоселіані містично-комічна. Коли ми вже відзняли в Грузії, я дізналася, що на Київський міжнародний кінофестиваль приїде Отар Іоселіані й дасть майстер-клас із теми авторського сценарію, він вважає, що лише так треба знімати. А в мене все навпаки — екранізація! Але я пішла... Після виступу, звісно, біля нього був натовп людей, але я думаю, що треба брати бика за роги, тож я підходжу з такою скоромовкою: «Добрий день! Мене звати Ірина Правило. Я зняла «Кров» Нодара Думбадзе — в його селі, де раніше до мене ніхто не знімав». І даю йому фотографії. Раптом ця хмара зупиняється, Іоселіані підіймає на мене очі, бере світлини, перебирає, здивовано: «Нодара Думбадзе? Де?». «У Гурії», — кажу я. «Все це дуже добре», — промовляє режисер і йде, потім зупиняється — тиша, всі дивляться на нього, а він довго й пильно дивиться на мене, ніби фотографуючи поглядом. Це перший такий знаковий для мене момент. Другий — на кінофестивалі в Батумі, сидимо в ресторанчику, і тут раптом заходить... Іоселіані. Я беру диск із фільмом і підходжу до нього, нагадую про епізод у Києві, кажу, що ось уже зробили кіно, а він: «Я тебе пам’ятаю. Давай, я подивлюся». Після цього я точно зрозуміла, що в житті все на своєму місці.

Юлія СТАХІВСЬКА
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments