Книжкове горище Юрія Андруховича

Письменник, поет та перекладач Юрій Андрухович мешкає в Івано-Франківську та колекціонує путівники. «День» дізнався, чому за будинком Андруховича вели спостереження, як Станіслав Лем подарував йому «Високий замок» та для чого письменник придбав книжку сторічної давнини під назвою «Статеве життя українського селянства».

— Ваша бібліотека така ж хаотична, як в оповіданні Борхеса «Вавилонська бібліотека», чи більш упорядкована?

— Вона фактично не впорядкована. Дедалі менше зустрічається людей, які мають таку розкіш, — виділити у своєму помешканні ціле приміщення під бібліотеку. Коли ми років дванадцять тому придбали це помешкання, ми його освоювали поступово. Книжки мусили дочекатися моменту, коли зможуть постати на полицях. І не було іншого виходу, як вирішити, що окремої бібліотеки в цьому помешканні бути не може, — воно замале для цього. У перспективі в мене буде свій тісненький кабінет, коли другий поверх на горищі освоїмо, але там зможе поміститися тільки частина книжок. Загальний підхід такий: книжки є в усіх кімнатах цього помешкання, але всюди це — кілька стелажів, декілька полиць. Дизайнером цього помешкання був Юрій Бакай, і з його допомогою ми вигадали, що коридор — це вже частина книгозбірні: за периметром коридору він розташував антресолі, полиці з книжками, а діставати кожну з них можна тільки з драбини. Коли я викладав книжки після переїзду, намагався стежити за систематичністю. Наприклад, ще досі збереглися «острівці», де стоять поряд книжки однієї й тієї ж серії, як маленькі томики «Перлини світової лірики» або українська «Бібліотека поета». Усе, що накопичувалося пізнішими роками, вже просто займало вільне місце, попри тему, автора, алфавітний або тематичний порядок. Це така бібліотека-хаос. Часто трапляється так: коли я впевнений, що в мене така книжка є, але я уявляю, як довго мені доведеться її шукати, я припиняю пошуки в себе, а знаходжу її в Інтернеті.

— Чи маєте книжки, які дісталися в спадок?

— У спадок майже нічого не дісталося. У домі моїх батьків була невелика домашня книгозбірня, але по-своєму якісна. У нас була традиція позичати книжки, зокрема в бібліотеці. Ця наша базова бібліотека не нараховувала мабуть і двох сотень (мені зараз важко оцінити). Були якісь «блокбастери»: історична романістика, набір галицького патріотичного українця — трилогії про Богдана Хмельницького, скажімо, радянського часу Івана Ле або дореволюційна Старицького. Були адаптовані «Легенди та міфи Давньої Греції». Обов’язковим був Швейк — це книжка номер один у моїх із батьком стосунках: ми її дуже часто перечитували, один одному цитували. Я пригадую своє дитинство, 60-ті роки, це була бібліотека, в якій мені було цікаво гортати книжки, де було багато красивих видань, наприклад, розкішний «Захар Беркут», але це все були українські радянські видання, найстаріші з них видано в 50-х роках. Траплялися польські, але таке враження, що вони купували їх згодом у комісійних, букіністах — це переважно детективи. Не було в нас нічого забороненого, ніякого дисидентства — я вже не знаю, коли воно позникало. Але дивно, що не було книжкових видань міжвоєнного часу: ні патріотичних, ні націоналістичних... Можливо, бабуся в сорокові роки цього швидко позбулася... Родина під час війни та в перші повоєнні роки часто змінювала місце проживання. Це було в межах сьогоднішньої Івано-Франківської області, але ці часті переїзди спричиняли те, що книжки залишалися на місці. Від початку «других совєтів» їхній дім був під суворим наглядом. Це було пов’язано з біографією діда, який сам помер 44-го року, але сліди тяглися: залишалися його колеги з ОУН, які могли приходити. Це був дім, який чекісти могли використовувати як приманку. Відповідно, сім’я відрізала небезпечні контакти, і серед них — книжки. Переконаний, що вони були, хоча, можливо, це й не була якась дуже багата бібліотека...

Я фактично нічого не успадкував, але, починаючи зі студентських років, формував свою власну бібліотеку. Навчаючись у Львові, потрапив у товариство художників-графіків і через них набув такої звички: двічі-тричі на тиждень робити обхід книгарень. А друга половина 70-х — це час книжкового дефіциту. Від середини 80-х з’явилося більше легальних можливостей купити хорошу книжку. Із 89-го по 91-й, коли я навчався на Вищих літературних курсах у Москві, ми всі отримали перепустку до «Книжной лавки писателя». На нижньому поверсі були книжки для всіх, а в іншому відділенні, на горі, можна було показати перепустку й вибирати, що хочеш.

Значна частина моїх книжок — із різних подорожей, із різних контактів.

— Чи мали ви свого порадника щодо книжок?

— У мене провідником у цей світ була бабуся (бо мала більше часу), а другим був мій батько. Бабуся взагалі займалася моїм вихованням, а вона довгі роки була вчителькою, тож зрозуміло, що на книжках дуже наголошувала. Це були казки та римовані казки українською мовою. У моїх наставників був принциповий підхід: не затуманювати моєї свідомості ще однією мовою. Але так сталося, що в чотири роки я пішов у російський дитсадок: по всьому місту був карантин, а в цьому російському працювала наша сусідка, й вона «по блату» мене влаштувала. І там довелося мені опановувати російську мову, але читання все одно переважало українською. Потім відбулася невеличка революція в другому класі школи: я відкрив для себе захоплення від читання, занурювання в книжковий світ. Посприяв мій однокласник, у якого вдома була велетенська бібліотека. Батьки працювали художниками в театрі й мали велике помешкання в старому австрійському, як у нас кажуть, будинку. У них була окрема кімната під бібліотеку. І він присадив мене на Жуль Верна. Одного дня почав на перервах переповідати зміст роману «Таємничий острів». Мені здалося це чимось надзвичайним, і я попросив його позичити мені цю книжку. Це досить великий роман, і я не міг із цього захоплення вибратися та вслід за цим почав читати усього Жуля Верна.

«У мене провідником у цей світ була бабуся (бо мала більше часу), а другим був мій батько. Бабуся взагалі займалася моїм вихованням, а вона довгі роки була вчителькою, тож зрозуміло, що на книжках дуже наголошувала. Це були казки та римовані казки українською мовою»

Коли я відвідував шкільну бібліотеку, міську бібліотеку для дітей і обласну бібліотеку, то завжди мав свої читацькі преференції, й бібліотекарки мали для мене деякі книжки просто притримувати, тому що там читачі записувалися на них у чергу. Це — подорожі, пригоди, фантастика, історія. Тоді я почав із домашньої бібліотеки тягнути ці великі історичні томи, наприклад, «Святослава» Семена Скляренка, а потім — і «Володимира», історичні романи Загребельного. Це доросла складна література, але насправді мені подобалося її читати. Тоді я думав, що стану археологом, тож історичну літературу читав як підготовку до майбутньої професії. Це тривало десь до старших класів середньої школи. У 15 — 16 років у мені відбулася зміна в бік естетизму, з’явилося уявлення про модерн, авангард, і я став цікавитися всіма можливими «збоченнями» від нормальної літератури. (Сміється).

— Маєте книжки з цінними автографами?

— У мене є книжка Станіслава Лема «Високий Замок», яку він мені підписав і передав через мого польського приятеля, хоча ми в житті з ним ніколи не перетиналися. Цей поляк мені при знайомстві сказав: «А вчора в Кракові я був у Лема, й він весь вечір говорив про тебе та «Московіаду». Звісно, це мене зворушило, і я не міг припустити, що Станіслав Лем читатиме мою «Московіаду», та ще її й розхвалювати. Якраз тоді «Московіада» мала виходити німецькою, і я знахабнів та кажу видавцям: «А може, ви попросите Лема, щоб він написав кілька речень на обкладинку?» І вони сказали, що це чудово, бо він їхній автор. І він написав ці кілька речень і потім через Радика передав мені книжку. А «Високий Замок» — особлива річ, не типовий Лем, якого всі знають як фантаста, а зворушливі й точні спогади про Львів 20-х років. І він мені цю книжку підписав українською мовою. Невдовзі його не стало, тож цілком можливо, що це була його остання книжка, підписана для когось.

— Як тематично книжки розташовані по кімнатах?

— На кухні здебільшого кулінарні. А прямо перед моїм комп’ютером є певний набір книжок, які мені важливо бачити під час роботи. Є такі книжки, які я читав і по п’ять разів. Вони стали для мене означати якісь етапи мого життя, і я намагаюся не втрачати їх із виду. Як наприклад, один із центральних романів ХХ століття (він у мене в російському перекладі) — «Взгляни на дом свой, Ангел» Томаса Вулфа, американського письменника 1920 — 1930 років, який не дожив і до сорока. Цей роман, на мій погляд, за силою перевершує і Фіцжеральда, й Гемінгуея, й Фолкнера — усіх, кого ми знаємо як представників великого американського роману. Я його вперше прочитав у сімнадцять років. Це такого плану література, яку важливо прочитати, коли героєві роману стільки ж років, як і тобі. У цьому романі блискучі реалістичні сцени перемежовуються з сюрреалістичними відступами, із джойсівським потоком свідомості. Коли в мене зупинка в писанні, і я з годину не знаю, що мені робити далі, беру й починаю його гортати.

Може, єдина бібліографічна фішка, яка в мене є, — це академічний двотомник, виданий з 1907 по 1909 роки в Лейпцигу. Це наукова праця за редакцією видатного етнографа Володимира Гнатюка, яка називається «Статеве життя українського селянства»: ці два величезні томи анекдотів стосуються статевої сфери. Один том — підросійська Україна, другий — підавстрійська. Це страшенно цікаво зроблено: кожен із анекдотів дається мовою оригіналу, по-українськи, але записаний латинськими літерами, а потім у перекладі — німецькою, і супроводжується коментарями. Прочитати це від початку до кінця неможливо. Це добре на веселе товариство, на другу частину застілля. Кожен із анекдотів суворо паспортизований: село таке-то, таке-то число, розповів такий-то, записав такий-то... Якщо ці люди вживали матюки у своїй мові, то вони зафіксовані. Це видання розвінчує міф про цнотливість українського селянства. Тут гумор іноді брутальний, іноді надзвичайно тонкий. Книжку поділено на розділи: «Невірні дружини», «Священики», «Цигани», «Євреї», «Селяни», «Пани», «Грузини»... але це все доводиться насліпо долати. Купити ці томи через якийсь інтернет-аукціон мене намовив Андрій Крітенко, киянин, театральний режисер, який живе і працює в Німеччині, в Штутгарті. Сім-вісім років тому він почав мені говорити, що ми маємо попрацювати з ним над п’єсою за цією книжкою, але я так і не розумію, про що йому йдеться. Ця річ за бібліографічною вартістю, певно, на першому місці в моїй книгозбірні.