Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

Марина ЛЕВИЦЬКА: Мої книжки більше глузують з британців, аніж з українців

21 жовтня, 2011 - 00:00
ФОТО КОСТЯНТИНА ГРИШИНА / «День»

Марина Левицька — британська письменниця українського походження. Народилася в таборі для біженців у Німеччині після Другої світової війни; згодом переїхала з родиною до Англії, де проживає понині. Навчалася в університеті Кіла в Англії. Працює доцентом в університеті Шеффілд Халам у галузі наукових досліджень засобів масової інформації та комунікацій. 2005 року з’явився роман «A Short History of Tractors in Ukrainian» («Коротка історія тракторів українською»), який став бестселером і здобув низку літературних нагород: премію Боллінгер Еврімен Вудхауз на Хейському фестивалі, нагороду Вейвертон-Ѓуд-Рід та номінацію на премію «Оранж». «Коротка історія тракторів...» написана у стилі чорного гумору й розповідає про побут українських емігрантів в Англії. Роман перекладено голландською, італійською, німецькою, норвезькою, російською, шведською та португальською мовами.

Другий роман письменниці «Two Caravans» («Два фургони») побачив світ у лютому 2007 року у Великобританії, у США вийшов у серпні 2007 року під назвою «Strawberry Fields» («Полуничні поля»), він є продовженням попереднього. 2009 року виданий третій роман «We are all made of glue» («Ми всі зроблені з клею»).

Окрім художньої літератури, Марина Левицька видала 10 книжок-порадників із питань догляду за хворими й літніми людьми.

У 2008 році київське видавництво «Факт» видало обмеженим накладом роман «Два фургони» українською у перекладі Світлани Пиркало. Більше видань в Україні не було.

Наприкінці минулого тижня пані Марина за сприяння Міжнародної організації міграції приїхала до Києва. Наша бесіда відбулася в книгарні «Є» перед зустріччю з читачами.

— Коли ви почали писати?

— Я тоді була дуже молода. Я написала свою першу поему, коли мені було лише 4 роки. Написала українською, бо ми вдома говорили українською. Але в школі вчилася англійською, так що англійська стала для мене приватною мовою, чимсь таким, що я не мала ділити з батьками, це був мій особистий світ. І я дуже тішилася грати з цим.

— Хто був вашим учителем у літературному ремеслі?

— Звісно, Шекспір. Коли я вивчала літературу, то це був період ХV—XVII століть, а сучасне письменництво лишила поза увагою.

— В чому була Шекспірова наука?

— Він чудово структурував історії. Всі його п’єси мають п’ять актів, і оповідь добре побудована: в першому акті вона представлена, у другому починає розвиватися, в третьому акті речі починають рухатися в неправильному напрямі, у четвертому акті настає розв’язка, у п’ятому все завершується. Я вважаю, що це дуже хороша структура для романіста. Так що Шекспір є моїм першим учителем, але, звичайно, кожний письменник, якого ви читаєте, може бути вчителем. Ви можете вчитися і з поганого, і з доброго письма.

— Якщо продовжувати про впливи: наскільки на вас впливає довкілля міста Шеффілд, в якому ви живете?

— Шеффілд — це геть інакший світ, аніж Лондон. Це північ, індустріальна частина Британії. Далеке від витонченості, зовсім не прекрасне місто. В моїх книжках часто є цей контраст між півднем і північчю, так само, наприклад, є опис Ланкастера — іншого індустріального містечка. В дитинстві мені доводилося мешкати в дуже різних місцях. До речі, Шеффілд — місто-побратим Донецька, який головний герой «Двох фургонів» Андрій відвідав багато років тому зі своїм батьком. Андрій має образ Шеффілда як прекрасного міста на пагорбі, з палацами. Всі в Англії сміялися з цього опису, оскільки Шеффілд має дуже погану репутацію в країні. У книзі є натяк на те, що герой просто плутає Шеффілд з Ялтою, куди він їздив у дитинстві, бо його батько був шахтарем, і там був будинок відпочинку для шахтарів.

— Цікаво, що зазвичай творчі люди тікають із подібних міст, а ви лишилися.

— Це так, але все ж я зростала не там, а в багатьох дуже різних місцях. Я переїхала до Шеффілда, бо мій чоловік звідти, він працює у профспілці шахтарів, чия штаб-квартира розташована там. Я мешкаю у Шеффілді вже 25 років і почуваюся там як вдома.

— Та чи важко вам було акліматизуватися?

— Я була дитиною, коли ми з батьками переїхали до Англії. Ми були біженцями, дуже бідні, змушені жити у різних місцях, де батько міг знайти роботу інженера, навіть у зовсім злиденних північних районах. Ми мешкали у місті Гейнсборо, де виробляли трактори й літаки, потім переїхали до Ланкастера, де була велика тракторна фабрика. Так що дитиною я бачила набагато гірші умови, аніж у Шеффілді.

— Ви літератор-мігрант, що досяг успіху на новій батьківщині. Якщо згадати Гоголя або Набокова, які пройшли тим самим шляхом, то, вочевидь, можна говорити про феномен письменника-мігранта, який краще бачить країну й відкриває в ній якісь нові барви?

— Я згодна. Тут важлива перспектива зовнішнього спостерігача. Ти бачиш речі в інакший спосіб. Надто ж коли ти дитина, яка переїздить у різні місця. Тоді все, що ти хочеш — сподобатися комусь іще. Ти дивишся, вивчаєш, запам’ятовуєш різні деталі, спостерігаєш за людьми і завжди відчуваєш різницю між собою та ними, думаєш: «Що мені зробити, щоб вони полюбили мене?» Це дуже загострює сприйняття. Може, дорослі не бачать це аж у надто крайній формі, але для дитини це дуже драматично.

— Саме тому ви вирішили написати «Трактори» на біографічному матеріалі?

— Це не перша моя книжка, просто перша з опублікованих. Думаю, що це традиція для багатьох письменників — починати з біографії. Фактично, це написано з серця, відштовхуючись від власного досвіду, що може зробити книжку кращою, ніж попередні твори.

— Чому, на вашу думку, саме ця книжка стала настільки успішною?

— Весь час перед цим я була свідома ідеї, як письменник має писати: дуже серйозно, імітуючи великих письменників минулого. Я обрала своїми взірцями Джейн Остін, Шарлотту Бронте, навіть Льва Толстого, але, звичайно, якщо ви намагаєтеся так писати сьогодні, це виглядає трохи старомодно. Книжки, які я робила, не були хороші, вони не працювали. Це був для мене великий прорив — знайти свій власний голос. І це був комічний голос. Я не планувала бути комічним письменником, але по суті мій голос легкий і комічний. Я думаю, тут одна з причин того, що «Трактори» стали такими популярними — вони серйозні, але й кумедні водночас.

— Тож у мене серйозне питання: батько французького «нового роману» Ален Роб-Грійє нещодавно проголосив «нову автобіографію» як панівний стиль. Що ви про це думаєте?

— Я вважаю, що біографія завжди була важливим елементом в літературі. Згадайте хоча б того ж Джеймса Джойса — «Портрет митця замолоду», або «Синів та коханців» Герберта Лоуренса. Вони писали свої біографії по-різному, це були їхні ранні книжки, потім їхні стилі змінилися. Тут немає нічого нового. Я не впевнена, що сьогодні є велика відмінність.

— Наразі мені здається, що останні кілька років дійсно є хвиля біографічних романів.

— Кожний автор може написати лише одну автобіографію... Потім вони використовують власний досвід уже у вигаданих сюжетах. Дійсно, чимало авторів пишуть свої перші книжки як автобіографії. Думаю, зараз, з поширенням Інтернету, з розвитком менеджменту й видавничої справи, багато письменників можуть написати одну книжку й швидко видати її, але важче продовжувати писати. З усіх моїх книжок тільки одна автобіографічна, й то, у «Тракторах» все одно достатньо вигаданого.

— Ви проводите в університеті Шеффілда наукові дослідження впливу медіа. Чим це для вас цікаво?

— Так, я займаюся медіа-студіями, але моя спеціалізація — журналістика й піар. Журналістика дуже важлива для мене. Коли ви пишете як журналіст, ви розумієте важливість розповіді. Дуже небагато письменників мають про це уявлення, для них легко знехтувати оповіддю й заглибитися в філософію, в опис, ретроспекції. А журналіст постійно задається питанням: «Що відбудеться наступним разом, що станеться далі?» Для письменника це дуже хороша дисципліна. А піар ще цікавіший, бо це — фікціонілізація щоденного життя.

— Ще один ваш напрям роботи — книжки-порадники з догляду за хворими людьми. Звідкіля таке захоплення?

— Це наслідок тривалого періоду життя, коли я знала, що хочу стати письменником, але успіх у літературі не приходив. І хтось мені порадив зайнятися отакою роботою. Я сказала: «Добре, принаймні хоч таким чином писатиму».

— Звідси, втім, випливає питання, котре я назвав би російським: чи має бути поет більше ніж поетом? Чи має бути в літератора певна суспільна місія?

— Це дуже складне питання, й я ніколи раніше не чула, щоб його називали російським. Хороша назва. Я маю інстинктивне відчуття своєї місії. Але тримаю його під контролем. Тому що якщо в тебе є відчуття місії, це запускає смертельний вирок для твоєї книжки. Я маю зупиняти себе від повчання, від того, щоб оця місія заволоділа книжкою, інакше вона вб’є твір.

— Мені здається, що превалюючий моральний імператив якраз зіграв не найкращу роль для української й російської літератур.

— Ймовірно, так. Але подумаймо про таких, як Гоголь. Якщо ви почитаєте «Мертві душі», ви відчуєте там певну місію, але ж написано це так легко, цікаво, захоплююче, й саме тому Гоголь — мій герой. Так само Чарльз Діккенс — чудовий письменник, теж із почуттям гумору, й по-іншому може передати важливі речі.

— Та чи потрібен літератору досвід страждання, болю?

— Я думаю, що це допомагає бути старшим, тому що чим ти старший, тим більше речей ти бачиш. Моє життя не назвеш важким, але воно було цікавим. Я жила у фантастичні часи, я закінчила університет у 1968 році — найкращий час для того, щоб бути молодим.

— Чи є у вас особливий спогад про 1950-ті?

— Так. Я пам’ятаю 1953 рік, день смерті Сталіна. Мені тоді було шість або сім років, і я пам’ятаю, що, хоча мої батьки були дуже бідні, вони купили пляшку вина й улаштували святкування. Це одна з найбільш ранніх речей, які можу згадати.

— А як щодо 1968-го?

— Пам’ятаю багато... Тоді студенти мого університету окупували його. Але, на жаль, у день «окупації» я хворіла, лежала в лікарні, так що могла тільки спостерігати за цим у вікно, хоча страшенно хотіла там бути. І потім пам’ятаю ці нескінченні дискусії й це відчуття свободи — наче хтось підняв кришку в ящику, й ти побачив світло. Добре пам’ятаю літо 1968-го, я працювала в ресторані офіціанткою, кухня ресторану являла собою дуже цікаве місцем з різними людьми, в тому числі й тими, хто прийшов прямісінько з вулиць Парижа. Мені так хотілося побувати там! Але коли я туди нарешті потрапила, все вже закінчилося...

А в 1969-му — і ця невеличка сцена є в моїй наступній книжці — я пам’ятаю демонстрацію проти війни у В’єтнамі біля посольства США. Й там було шокуюче насильство, набагато гірше, ніж під час подій 1968-го.

— Ви теж брали участь у зіткненнях із поліцією?

— Трохи. Я була на дуже високих підборах, так що ні з ким не билася, скоріше навпаки — тікала й ховалася, бо, якщо бути чесною, насильство йшло більше від поліції.

— А чи можете себе політично позиціонувати, чи ви тримаєтеся аполітично?

— Тут не можна говорити термінами «лівого» чи «правого» — скоріше, в мене є власна система утримань і противаг. Тут неважливо, правий ти чи лівий — ось такі стримування і противаги запобігають тиранії.

— Пам’ятаєте свій перший приїзд до України?

— У 2004 чи 2005 році, здається.

— Мабуть, у вас було якесь уявлення про країну? Реальна Україна здивувала чи розчарувала?

— Мій образ України здебільшого базувався на історіях моїх батьків, особливо маминих. Я її просила, як діти часто роблять: «Розкажи мені, як ти була маленькою дівчинкою». Вона розказувала, як вони жили у Полтаві: мали своє господарство, взимку снігу навалювало під самий дах, і треба було прокопувати собі стежини, аби погодувати худобу. Вона описувала красу краєвиду, довгі кукурудзяні лани й річки. Краєвид в Україні мене не розчарував. Звичайно, коли підходиш трохи ближче, то бачиш, що не все так прекрасно. Коли я поїхала по селах, почала розмовляти з людьми, особливо зі старими жінками, я була шокована тим, наскільки бідно вони живуть. Інше, що розчарувало мене — у вас такі красиві місця, а люди просто кидають сміття. Не кажу про Київ — тут ще більш-менш гаразд, але за містом люди не задумуючись кидають пластикові пляшки на дорогу або пакети зі сміттям. Вони навіть не думають, що до такої мальовничої природи треба ставитися з повагою.

— Ви успішна британська письменниця. Наскільки для вас важливе визнання саме в Україні? Чи є воно тут взагалі?

— Я можу лише сказати: «нуль». В мене просто немає ринку в Україні. Тут перекладена тільки одна книжка, й видана накладом лише 200 примірників. Добре приїхати до України, для мене це все одно що повернутися у своє дитинство, це дуже емоційно. Однак у термінах письменника — не дуже. Мені шкода говорити це.

— Так, це ситуація геть незрозуміла. Навіть «Історія тракторів» досів не видана.

— Я теж не можу цього зрозуміти. Світлана Пиркало, яка переклала «Два фургони», знає місцеву літературну спільноту, й вона мені сказала: «Люди пліткують, що ваша книжка нічого нового не розказує про історію України, якось неправильно показує українців». Я думаю, що це жахлива тенденція тут — сприймати себе надто серйозно, надто претензійно. Думають, мабуть: «За кого вона себе вважає?» Інколи, коли я роблю читання в Англії, приходять українці й кричать на мене. То дуже сумно, бо мої книжки більше глузують із британців, аніж з українців. Але британці вміють посміятися з самих себе. Українці теж мають велику традицію комедії й сміху з самих себе, взяти хоча б того ж таки Гоголя. Мабуть, це через те, що Україна — новопостала держава, тут люди напружені, легко засмучуються, шукають ідентичність, замкнені в самих собі, дивляться більше на себе й бояться втратити обличчя, бояться, аби хтось не подумав, що всі українці — як ота Валентина з «Тракторів». Сумно, що люди мають таке уявлення. Британці думають інакше: «Це лише книжка».

— Яким ви бачите майбутнє України?

— У цей візит я почуваюся оптимістично. Всі молоді люди, яких я зустрічала, — позитивні, веселі, розслаблені. Я бачу, як Україна стає сучасною країною, де люди вже виробили іронічну дистанцію щодо себе, мають почуття гумору, дуже світлі, працьовиті. Вони не ховаються в бункер, вони у світі, й дуже втішно бути частиною цього.

— Про що ваша нова книжка?

— Це історія стосунків різних поколінь. Старше покоління — люди мого віку, ті, хто брав участь у русі проти в’єтнамської війни, хто лишив свої міста, жив у комунах, курив марихуану, носив кумедні хіппівські спідниці. А з іншого боку — їхні діти, що виросли в інакшому світі. Головна героїня має дочку, яка працює шкільною вчителькою, і сина-банкіра. І там конфлікт цінностей між поколіннями. Нова генерація ставиться до батьків трохи протекційно, водночас син-банкір боїться сказати батькам, чим займається. Але він закохується в дівчину-українку, котра теж банкір. І це поки все, що я можу вам сказати. А втім, там є критика світу банків. Деякий елемент політики.

— Як колишньому хіпі, мені цей сюжет подобається.

— О, ні, ви недостатньо старий для колишнього хіпі. Вам мало б бути як мінімум 60!

— Ким би ви були, якби не стали письменницею?

— Я насправді дуже хотіла бути лікарем. Одного дня, можливо, я досягну компромісу, напишу книжку на цю чарівну тему — про лікарську справу.

— Чи є у вас захоплення окрім літератури?

— Я хотіла б його мати, але писання забирає так багато часу! Це гарно лише на початку. Я дуже люблю садівництво, маю гарний садок і проводжу в ньому стільки часу, скільки можливо. Шефілд оточений гарними пагорбами, дуже люблю там гуляти, в чому сьогодні пересвідчилися мої бідні компаньйони — ми пройшли пів-Києва, і весь час по схилах вгору. Яке у вас чудове місто!

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments