Хто не береже честі своєї рідної мови, той підкопує основи своєї нації.
Іван Огієнко, український вчений, єпископ, митрополит УАПЦ, предстоятель УГПЦК, політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, лексикограф, історик церкви, педагог

Отець Бруно ФЕРРЕРО: «Відчувши себе потрібними, ми починаємо жити»

26 жовтня, 2012 - 00:00
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
Є люди, які не знають, наскільки важливо те, що вони існують. Є люди, які не знають, як багато для інших важить сама їхня поява у чийомусь житті. Є люди, які не знають, скільки радості дарує іншим їхня усмішка. Є люди, які не знають, яким добрим для інших є їхня близькість. Є люди, які не знають, на скільки біднішими інші почувались без них. Є люди, які, не знають, що вони — дарунок небес. Але могли б знати, якби ми їм про це розповіли.

Львівське видавництво «Свічадо» предствило своїм читачам нове зібрання притч отця Бруно Ферреро — «365 коротких історій для душі», запросивши на презентацію самого автора. Коли я вперше прочитала притчі італійського отця-селезіанина Бруно Ферреро, зрозуміла, наскільки творчість може бути багатогранною за своїм призначенням. А безпосередньо поспілкувавшись із ним, побачила, наскільки цей світ може бути різнобічним через «наповнення» такими людьми. Отець Бруно — непересічна особистість. Він — улюбленець дітлахів. Часом вони називають його суперменом (особливо, коли отець одягає рясу яскравого кольору), завжди оточують його з надією почути нову цікаву історію під час проповіді. А ще священик рекомендує більше усміхатися... Не будемо розкривати всіх таємниць. Просто читаймо далі.

— Отче Бруно, розкажіть, будь ласка, про витоки своєї творчості.

— Чому почав писати? Сьогодні люди бажають чути щось неординарне, адже часом слова Церкви — доволі нудні. Через притчі Ісус спілкується з людьми. І ці маленькі катехізації навертають. Що ж до написання історій, то я не почав би писати, якби це не було для мене потребою.

— Як, власне, творяться ваші історії?

— Я почав писати історії сорок років тому. Якось у молодіжному центрі потрібно було звернутися зі словом до дітей. Тому після молитви почав розповідати історії та одразу ж побачив результат. Бо ці оповіді зближували, показували, що кожна людина — потрібна. Знаєте, це як історія з жінкою, котра завжди перед сном вмикала телевізор. Коли в неї запитали, чому ви це робите, вона відповіла: «Тому що та жіночка, яка промовляє з телеекрана, — єдина, хто завжди бажає мені на добраніч!». Самі ж історії походять від накопичення думок і поштовху. Візьмімо приклад аукціону. Серед лотів — стара скрипка. Її стартова ціна — п’ять чи десять євро. Проте в залі підводиться чоловічок, бере в руки скрипку, витирає з неї пилюку і починає грати. Тоді ж ціна підвищується до тисячі євро, двох тисяч тощо. Гадаю, що я і є якраз ця стара скрипка. Тому, коли до мене доторкається рука Майстра, тобто Бога, можу й заграти! (Усміхається. — Ю. Л.).

— Під час навчання в семінарії ви вдосконалювали свій стиль?

— Не було якоїсь такої конкретної мети. Чим більше людина пише, тим краще вдосконалюється її стиль. Я не вважаю, що стиль має бути ідеальним і довершеним, але це правда!

— Знаю, що після навчання в семінарії ви почали займатися журналістикою. На вашу думку, яке сьогодні найважливіше завдання журналістики, незважаючи на те, чи вона релігійна, чи світська?

— Найважливіше завдання журналістики — це зуміти сказати людям правду. У журналістиці спочатку має бути факт, а вже потім думка, в Італії дуже часто все відбувається навпаки: спочатку власне судження, а потім — інформація. Таким чином відбувається маніпуляція. Для мене хороший журналіст асоціюється з євангелістом. Наприклад, часто кажуть, що Євангеліє від Марка — найкращий взірець для журналістики, адже в ньому розповідь подій без висловлювання власної думки. Крім того, журналіст повинен нести в собі творче начало, адже те, про що він пише, має вразити уяву читача, чи глядача, чи слухача. Тобто через свою працю візіалізувати подію.

— Проте дуже часто в аудиторії реципієнтів бувають атеїсти. Як розповісти про Бога тим, які в Нього не вірять?

— Треба не боятися відкривати живого Бога, подавати Його таким, яким Він є — люблячим і дбайливим. І цього буде досить, сучасна людина потребує опіки й любові.

— Дедалі більше людство розвивається з карколомною швидкістю. Змінюється політична влада в різних країнах. Як людині в цьому світі не втратити своєї духовної сутності?

— На мою думку, кожна людина повинна усвідомлювати важливість своєї духовної сутності, адже коли вона її втратить, «поїдатиме» все, що їй трапиться на шляху, тобто позбудеться захисного фільтра. Тому постійно треба роздумувати над цим, над своїм внутрішнім наповненням, намагатись його примножувати.

— Якщо повернутися до вашого творчого процесу, то норвезький письменник Юстейн Гордер писав, що «кожен етап творчості розпочинається із чистого аркуша». А як у вас?

— Усе починається з маленької ідеї, наприклад із тріщини в тротуарі; з якої невдовзі виросте квітка. Через творчість можна возвеличувати те, що є недосконалим, адже тротуар з тріщиною може мати багато квітів.

— А чи були випадки у вашому житті, коли вони ставали сюжетами притч?

— Так, насправді часто так трапляється. Наприклад, розповідь про новонароджену дівчинку, яку розповіла моя племінниця, котра працює в лікарні. Мама, котра завагітніла вдруге, хотіла, щоб її син після пологів не ревнував батьків до своєї сестрички. Тому жінка привчила малюка щовечора класти руки на свій живіт, співати колискову й розмовляти зі своєю сестричкою. Так і було до передчасних пологів. На жаль, дівчинка народилася хворою, її помістили у спеціальний інкубатор, лікарі не обіцяли, що вона виживе. Після пологів хлопчик почав запитувати батьків про свою сестру, але вони спочатку не хотіли травмувати малого, лише згодом наважилися взяти його до лікарні. Коли хлопчик побачив свою сестру в інкубаторі, він поклав руки за старою звичкою і почав співати. І тут сталося диво. Стан новонародженої дуже скоро почав поліпшуватися. Через деякий час дівчинка уже добре себе почувала, і батьки забрали її додому, а лікарі довго не могли пояснити феномену. Гадаю, відповідь проста — ми починаємо жити, як тільки розуміємо свою потрібність.

— І наостанок. Отче Бруно, поділіться таємницею, яка ваша найбільша мрія?

— Моя найбільша мрія — потрапити до неба, адже протилежна до нього альтернатива не вельми приємна (Сміється. — Ю. Л.).

Юліана ЛАВРИШ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ