Знати – це усвідомлювати, що ви нічого не знаєте. У цьому є сенс істинного знання
Сократ, давньогрецький філософ, один із засновників Західної філософії

«Путінська Росія сама себе знищить»

Поет В’ячеслав Гук — про сенсо-фізіологізм у літературі, український Крим і свій зв’язок з Бергманом
7 серпня, 2014 - 16:31
5 БЕРЕЗНЯ 2014 РОКУ. БАХЧИСАРАЙ. МІТИНГ ЗА ЄДИНУ УКРАЇНУ І ПРОТИ ВІЙНИ / ФОТО РЕЙТЕР

Збірка «Кримські елегії» В’ячеслава Гука — надзвичайно цікаве явище сучасної української поезії. Те, з чого складається книжка, дивує, вражає, захоплює, видається химерним божевіллям і одкровенням водночас. У ній відчувається глибока українська поетична традиція ХХ століття, представлена Б.І. Антоничем, В. Свідзінським, М. Семенком... Є в книжці й європейські відлуння, притаманні раннім французьким і бельгійським символістам. Часом «Кримські елегії» хочеться порівняти з «Одним літом у пеклі» Артюра Рембо. Гук у дивовижний спосіб поєднує колосальні традиції української поезії разом із новим способом промовляння поетичної реальності, який типологічно споріднений із німецькими романтиками і французькими чи скандинавськими містиками (серед «учителів» автор називає сучасного норвезького поета Стейна Мерена).

Якісь вірші В’ячеслава Гука нагадують художні шукання Йосипа Бродського з його «оживленням» речей, щось ближче взагалі до кінематографа І. Бергмана («Запалюєш сірника, щоби прикурити, але його відразу ж / намагається загасити вітер, що дме зі зливою з вогкого півдня, / сковує вчинки і наслідки підсолоджений запах на кухні газу, / повз вікна буфетні рухаються вагони з Праги, Софії, Відня»). Зрештою, можна пригадати і французький шозизм А. Роб-Грійє.

У поетичному світі Гука речі також оживлені, вони — в центрі уваги, промовляючи своїми неповторними голосами, як у поезіях Нобелівського лауреата Шеймаса Гіні. У передмові до книжки Сьюзі Спейт і Стівен Комарницький, відомі перекладачі сучасної української літератури англійською мовою, зазначають, що Гіні в статті «Данина поезії» (Нобелівська промова 1995 року) писав, що «поетична форма — це і судно, і якір одночасно, що поезія завжди має прагнути торкнутись основ небайдужої природи людини, проникаючи водночас у байдужу природу світу».

Отже, перед читачем поетичне письмо, укорінене в річищі найкращої світової поезії ХІХ — ХХІ століть, яке, проте, шукає нової комунікації. В’ячеславові Гуку сумно в постмодернізмі, який у вітчизняній традиції і не був постмодерним у західноєвропейському чи американському розумінні. Він живе з відчуттям того, що тієї художньої реальності йому замало, що іронія в абсолютизованих формах з’їдає те, що є мистецтвом апріорі. Можливо, цей поет і справді поза літературним мейнстримом, проголошуючи такі непопулярні думки? А може, йдеться про творення нової післяпостмодерної культурної реальності, в якій неможливо творити без почуттів, без потреби перетворення дійсності з урахуванням нового поетичного коефіцієнту її переломлення. Так, Гук створює для себе нову поетичну концепцію «сенсо-фізіологізму», в чиїй основі фізичне чуття людини, яке виникає після прочитання літературного твору. «Слово стає ланцюгом між людиною та її чуттям».

— В’ячеславе, вам удалося знайти поняття, яке визначить літературу після постмодерну?

— 2002 року, надрукувавши в Сімферополі свою другу поетичну збірку «Восьмий день тижня», в передмові до неї я зауважив, що книжка написана в стилі «сенсо-фізіологізму». Цей термін вигадав сам, щоб якось окреслити те, над чим працюю. Зізнаюся, тоді я майже не знав, що відбувається в сучасній українській літературі на материковій Україні: Інтернет тоді лише розвивався, хоча в кримських крамницях і бібліотеках, звичайна річ, були книжки сучасних українських авторів — навіть тих авторів, які ніколи Крим не любили і зневажали його, як тільки могли, — але більшість із них мені, чесно кажучи, не дуже подобалася — від поліграфії до самого тексту (когось із тих авторів, пам’ятаю, я подумки навіть удягав у гамівну сорочку за російські матюки та ксенофобську пихато-нахабну тупість у їхніх текстах). Я тоді «хворів» фільмами Бергмана, психологічними романами норвезьких і шведських авторів, музикою Нільса Гаде, поезією Ігоря Римарука та по-справжньому європейськими романами й оповіданнями Ольги Кобилянської та Наталії Кобринської, і мені хотілося, щоб і сучасна українська поезія і проза були такі урочисті й натхненні, щоб вони не зациклювалися на побуті, а намагалися розгорнути перед читачем якісь інші виміри і світи — чуттєві та незбагненні, які подарують захват, подив, і приголомшення. Я мав бажання, щоб думка митця була набагато вищою і значущою від суспільної думки. Тепер, із плином часу, я вдячний долі за ту культурну ізоляцію, яку мав у Криму: це дало мені можливість писати так, як відчуває серце й душа, а не як вимагають видавці й критики. Моя поезія тоді у зросійщеному та економічно знищеному Криму стала, по суті, реакцією на кризу літератури українського постсоціалізму — кримською реакцію, оскільки все, що я писав, було створено саме в Криму. Сенсо-фізіологізм складається з двох англійських слів: sense — чуття і physiology — фізіологія. У передмові до моєї поетичної збірки «Кримські елегії» С. Спейт і С. Комарницький зазначили, що це «новий літературний напрям, оскільки поняття постмодернізму в сучасній літературі набуло досить розмитого значення».

— Ваша поезія вкрай імажиністська — окремі образи просто вириваються з речень і рядків, щоб ожити в нашій реальності. За вашими віршами справді можна знімати міні-фільми.

— Насправді над цим я ніколи не замислювався, оскільки всі мої вірші написано «потоком чистої свідомості». Коли щось починаю писати, геть не уявляю, що з того вийде. Якщо й казати про мій «імажинізм», то він, звісна річ, не російського, єсенінського трактування, а західний, англійський, імажинізм Езри Паунда, наприклад. До слова, я абсолютно погоджуюся з імажиністами в тому, що тільки образи, як нафталін, якими пересипають твір, рятують останній від молі часу, тому що образ — це броня рядка, це панцир картини, це кріпосна артилерія театральної дії. Іще можу зазначити, що важливу й значну роль у формуванні мене як митця відіграли фільми шведа Інгмара Бергмана: він умів звичайний людський побут, навіть жахливий, де людина завжди самотня, навіть перебуваючи в натовпі, перетворити на щось поетичне, на якесь натхненне дійство, де навіть і не помічалося геть, що актори в його фільмах — ніби звичайні люди, із вулиці, ба навіть негарні, що дія могла відбуватися в звичайному будинку чи кімнаті, що монолог триває півгодини. До речі, із Бергманом мене пов’язує ще один містичний випадок: 2003 року я написав статтю про його творчість «Доторк до вічності». Прочитавши цю статтю, головний редактор газети порадив мені писати прозу. А мені вже давно хотілося написати прозову річ — поштовх зробив саме Бергман: тоді я читаю його дуже цікаву автобіографічну книжку Laterna Magica та роман «Благі наміри». Поступово в моїй свідомості вибудовувався сюжет нової книжки. По тому народився мій роман «Синдром дитячих спогадів», де я змалював життя однієї фінської родини під час Радянсько-фінської війни 1940 року. Тобто роман — про Фінляндію, який, на щастя, було помічено й надруковано на грант президента, який я його здобув 2007 року. За одним моїм поетичним твором і справді можна зробити фільм — це поема Faldbakken, яка 2013 року англійською мовою з’явилася в італійсько-чорногорському часописі Diogen. Співавторами перекладу стали Сьюзі Спейт і Стівен Комарницький, за що я їм дуже вдячний.

— Ця книжка — «Кримські елегії» — поліфонічна, вона ніби зіткана зі світової культури. У назву ви винесли слово «кримські», що природно: ви — людина кримської землі. Але, крім усього, ця книжка дихає українською поезією — Антоничем, Свідзинським, Семенком... Як вам вдалося створити український поетичний Крим?

— Так, у ній є твори про багатьох представників світової культури, а це й ірландські поети Патрік Каванах і Шеймас Гіні, й норвезький прозаїк Герберг Вассму, і німецький поет Готтфрід Бенн, і австрійська письменниця Ельфріде Єлінек, і італійський прозаїк Паола Капріоло... Насправді робочих назв цієї книжки було декілька: це і «Смерть Роберта Вальзера», і «Сезон на катрана в Криму», але я чомусь зупинився саме на «Кримських елегіях». Можливо, через те, що саме в той час читав дуже гарні поетичні твори Христі Алчевської, серед яких запам’ятався вірш «Елегія» — переповнений журбою, щирий, такий надривний... Та і вірші мої  в «Кримських елегіях» — журливі. Нещодавно один критик, характеризуючи мою творчість, зауважив, що моя поезія — дуже сумна, а проза — депресивна. Іще в студентські роки я зачитувався творами Володимира Свідзінського та Михайля Семенка, а до Богдана-Ігоря Антонича прийшов набагато пізніше: у той час, на превеликий жаль, не існувало Мережі, а до Криму щось нове, цікаве та україномовне потрапляло рідко. До того ж не лише я створював український поетичний Крим: у Криму є ще кілька україномовних поетів, представники старшого покоління, які своєю творчістю не обривають пуповини з материковою Україною, а це, наприклад, Віктор Гуменюк, Світлана Кочерга, Орест Корсовецький...

— Ви вірите, що повернетеся додому, — до свого рідного Криму, українського Криму?

— Я навіть не вірю, я цілковито впевнений у тому! Бо в Україні є такі звитяжні люди, які вміють і можуть захистити свою Батьківщину. У Росії всім чомусь досі здавалося, що Україна покориться силі російського агресора і стане навколішки. Але так не вийшло. На мою думку, Бог і правда — на нашому боці, а ненажерний кривавий агресор — путінська Росія — сама себе знищить, бо зло, породжене злом, повертається до першоджерела і діє із подвійною силою!

— Як ви пережили розставання з тим світом, який створив вас як митця?

— Звісно, це було дуже складно, але, маю думку, будь-які випробування, які доля посилає людині, треба приймати гідно: треба зводитися на ноги і, зціпивши зуби, йти далі — нехай хоч як боляче тобі  буде. Цьогоріч я був у Криму. Те, що я там побачив, — жахливо: деякі кримчаки дуже радіють, що нарешті ж «стали росіянами», навіть не на хвилинку не замислюючись над тим, що, по суті, зрадили свою батьківщину, а людину-зрадника в усі часи і в будь-якій країні лише зневажали. Але, маю думку, що ці люди колись прозріють, що в них спаде з очей полуда.

— Які ваші творчі плани?

— Восени в одному з київських видавництв має вийти друком дуже великий за обсягом роман, над яким я працював сім років. Мені дуже хочеться, щоб він знайшов свого читача...

Дмитро Дроздовський
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments