Так, держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава
Ліна Костенко, українська письменниця, поетеса-шістдесятниця, лауреатка Шевченківської премії, Премії Антоновичів

Толерантність як засіб

Вийшов друком український переклад книжки польської дослідниці Йоанни Ольчак-Ронікер «Януш Корчак. Сторінками біографії»
11 квітня, 2013 - 15:57

Постать великого польського педагога, гуманіста, письменника Януша Корчака (справжнє ім’я — Генрик Ѓольдшміт), на щастя, не належить до тих, котрі Україні треба відкривати «з нуля» (уже полегшення!). Багато відомостей із цих «Сторінок біографії», однак, будуть для українського читача новими та пізнавальними, а ще особливо актуальними на тлі чергового посилення уваги до історії Центрально-Східної Європи часів Другої світової війни.

Ще одна прикметна річ, через яку перекладна біографія Корчака у нас виразно на часі — українські прогалини в цьому жарні. Нам відверто бракує біографічних книжок, особливо таких, написаних, з одного боку, літературно, жваво, сюжетно, а з іншого — з апеляцією до документів, оснащених поважною джерельною базою (винятки на кшталт книжок Михайла Слабошпицького, на жаль, нечисленні), тож поява чергового подібного видання бодай теоретично може спрацювати і як приклад для українських авторів.

Книжка складається із сорока невеличких розділів, бібліографії творчості Корчака і додатка у вигляді розвідки Мирона Петровського «Януш Корчак у Києві». Розповідь цілком логічно розгортається в історичній послідовності — від коріння, родини й до загибелі героя. Перші розділи, саме ті, в яких ідеться про походження Корчака, зосереджені на одній із важливих тем видання: проблемі єврейської ідентичності в Польщі в умовах боротьби за незалежність і становлення Другої Речі Посполитої (1918—1939). Відверто кажучи, ця проблема в Україні рідко виступає предметом рефлексій. І таку ізольованість не виходить назвати розумною, бо в настільки тонких і потенційно вибухових питаннях сусідський досвід навряд чи може бути зайвим. Йоанна Ольчак-Ронікер пропонує погляд на проблему з єврейського погляду і робить це не шляхом риторичної гри, а через відверте декларування свого підходу. Отож, дослідниця (сім’я котрої була в дружніх взаєминах з письменником) демонструє тенденцію поступового погіршення ставлення польської громадськості до євреїв. Якщо в окремих випадках єврейське населення з готовністю брало участь у боротьбі за незалежність на рівних з етнічними поляками, поєднувало юдейську релігію, єврейську етнічну тожсамість із польською громадянською ідентичністю, то з часом такий синтез дедалі більше ускладнювався. Провокації, елементарні культурні непорозуміння, ліві симпатії помітної частини євреїв (або, наприклад, «українські симпатії» чи підозра в них, як, наприклад, стосовно погромів у Львові після відступу звідти військ ЗУНР) — усе це призвело, зрештою, до відверто антисемітської налаштованості більшості, до утисків у державній політиці й у щоденних суспільних практиках. До послуг нацистських окупантів був добрий ѓрунт для використання поляків, як, до речі, й українців, в етнічних злочинах.

Утім, сам Януш Корчак, якщо читати книжку «Сторінками біографії», не надто цікавився політикою, ніби беззастережно вірив у можливість гармонійної участі євреїв у польській політичній нації, хоч і мріяв про те, щоб виїхати в Палестину. Він більше переймався дітьми й літературою.

Розділи, в яких розповідається про становлення Корчака, його молодість, одночасно цікаво змальовують передреволюційне варшавське літературне середовище. Тут, зокрема, до уваги читача є один пікантний момент, дещо неочікуваний з огляду на поширені ідеалізовані, «іконографічні» зображення Корчака: походеньки молодих літераторів «соціальним дном», найгіршими генделиками в компанії повій, люмпен-пролетарів та іншої подібної публіки. Ольчак-Ронікер пише, що в цих виправах Януш Корчак найчастіше бував поруч із Людвіком Станіславом Ліцінським. Це не дуже відомий сьогодні (а в нас і взагалі невідомий) письменник, котрий фігурував під псевдонімом Ліциніуш (полонізована форма імені одного з римських імператорів, Ліцинія, прийомного сина Діоклетіана, вихідця із селян). Дехто навіть звинувачував Ліцінського, що той «псує» Корчака, призвичаює його до атмосфери пияцтва, загулів, злочинів та інших проявів розпусти, в яких ліва богема шукала єднання з масами.

Безперечно, чимало уваги у книжці приділено і власне фаховим, педагогічним роздумам, шуканням, експериментам Януша Корчака. Усі вони так чи інакше нанизувалися на вісь ідеї поваги до дитини як окремої особистості із власною гідністю і правами. Корчак вимагав від дорослих передусім поважати дітей, хоч на практиці йому частіше доводилося добувати для них елементарні кошти й речі для прожитку. Один з важливих елементів такої поваги — національна терпимість. Чого тільки варте вочевидь написане Корчаком звернення єврейських дітей із притулку до своїх польських однолітків (а насправді, звісно, насамперед до дорослих) із закликом припинити зачіпати на вулиці сиріт-євреїв: «...Дівчатка не б’ються, а тільки гукають: «Жиденята — Мошки», — і це теж неприємно. Тож ми дуже просимо дітей робітників, щоб нас не зачіпали, бо для нас то сльози, а для них — ганьба. Діти з Будинку сиріт». Відповіддю стали нападки правих видань на газету W sloncu, яка опублікувала це звернення, що вона поширює більшовицьку пропаганду і масонську ідеологію.

Не дивно, що Корчак цікавився експериментальними педагогічними концепціями свого часу. Скажімо, так званою доктриною Абрамовського, художньо ілюстрованою в книжці «Банкрутство малого Джека». Умовно кажучи, суть її тут зводилася до самоуправління в дитячому колективі. Можна припустити, що Корчак тут критикує та відкидає цю педагогічну доктрину, не давши їй доброго фіналу в книжці, але водночас не варто забувати й те, що притулок, яким він сам керував, працював, до певної міри, на схожих підвалинах, хіба лише менш «економічних». У ньому був «парламент» і «суд», різні кумедні «самоврядні свята», специфічна горизонтальна система заохочень та покарань тощо.

Дещо інакше виглядає інший твір, казка Корчака «Король Мацюсь Перший», де автор наділяє героя певними автобіографічними рисами — мрійливістю, цілеспрямованим бажанням поліпшувати світ тощо — але він, король-альтруїст, усупереч казковим традиціям, у боротьбі за розбудову ідеальної країни зазнає цілковитої поразки та опиняється на безлюдному острові. «Вона стала новорічним подарунком для маленьких читачів. Проте багато хто з обдарованих не могли стримати сліз». Що ж, як бачимо, песимізм і приреченість, поряд із мрійливим ідеалізмом, взагалі були неодмінною складовою Корчакового світосприйняття.

Найважче читаються, певна річ, останні розділи книжки. В них описується агонія варшавського гетто. Разом з тим уся ця моторошна механіка загибелі тисяч людей пізнавальна — адже в узагальненому, масовому сприйнятті масові вбивства часів Другої світової надто стереотипізовані й «безтілесні», а відтак і не дуже глибоко усвідомлені. Януш Корчак у ті дні намагався порятувати своїх маленьких вихованців і від убивць, і від злиднів. Складається навіть враження, що він потроху божеволів або навмисне так виглядав, сподіваючись, що його десь не зачеплять, а десь дадуть більше допомоги для дітей.

Олег КОЦАРЕВ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments