«Важливо не те, скільки книжок видають, а скільки купують і читають»

Закономірність між кількістю прочитаних книжок та ВВП прямопропорційна: суспільство, для якого важлива культурна і духовна сфера, має вищі вимоги до країни, в якій живе, і як наслідок, успішно відстоює власне право на якість рівня життя.

Минулого тижня у вівторок 15 травня відбулися, а краще сказати, провалилися парламентські слухання щодо розвитку українського книговидання: у залу зволили з’явитися... аж 15 депутатів. Неймовірна солідарність — та не там, де треба. Інші, ймовірно, були заклопотані тим, як би ефектніше скомпрометувати іншу політсилу, а заразом і себе, або ж як ліпше пустити пил в очі. У вельми «милій» ситуації опинилися письменники, видавці, громадські діячі, літературні експерти: їх запросили на ці самі слухання і водночас залишили «з носом». За словами очевидців, вони обурені тим, що депутати проігнорували зустріч, причому найбільше неприємно вразила відсутність профільних віце-прем’єрів та керівників міністерств, за винятком хіба що Держкомтелерадіо.

Або ж ще «градус температури» — чимало людей захвилювалися через платні квитки на «Книжковий Арсенал». Щоб потрапити на концерт, приміром, Насті й Потапа, потрібно заплатити 120—350 гривень. «Арсенал» коштує 20-ть, і це не враховуючи численних пільг. Цікаво, де буде більша щільність людей на квадратний метр? І до речі, ще не забулася історія із ex.ua, котра показала, скільки важить «шара». Між тим, згідно із результатами локального опитування на сторінках та на сайті «Дня», переважна більшість опитаних готова підтримати гривнею якісну вітчизняну книжку.

От тільки знову конфуз, тепер вже із системою книгорозповсюдження: новинкам украй складно потрапити, як до бібліотек, так і до книгарень, і особливо в містах із невеликою кількістю населення.

Водночас, ініціатива, яку проявляють громадські діячі, справді варта поваги. Чому ситуація не виходить за межі обговорення у професійних колах, та як знайти вихід із ситуації, що склалася? «День» запитав у людей, які мають безпосередній зв’язок із українською книжкою.

Олександра Коваль, президент ГО «Форум видавців», вважає, що проблема значно глибше, ніж здається:

«Найважливіше не те, скільки книжок видається, а скільки купується й читається. Ми для того й задумали Форум видавців, бо мали надію, що до нас приєднаються маленькі громадські організації, люди з інших професій, які мали б бути зацікавлені у виданні книжок не менше за видавців, а саме — бібліотекарі, викладачі, і зрештою батьки малолітніх дітей, які би хотіли, щоб їхні діти отримали кращу освіту і як наслідок — краще життя в майбутньому. Але це не відбувається. Незважаючи на зусилля, які ми робимо, кількість відвідувачів Літературного фестивалю не збільшується, а зменшується. У Львові, наприклад, 20 тисяч студентів. Із них Форум видавців відвідує не більше шести-семи тисяч. Це дуже поганий відсоток. Тому що в Ляйпцигу, де є більше 500 тисяч мешканців (у Львові майже 780 тисяч), Ляйпцизький ярмарок і Літературний фестиваль відвідують 165 тисяч осіб. Корінь проблеми, по-перше, криється в тому, що в нас нема хорошої традиції потреби в культурній компетентності. Це означає неабияку орієнтацію в усіх суспільних, культурних, наукових процесах, що відбуваються в сучасному суспільстві, а також пристойне знання історії. По-друге, наша школа не виховує в учнях прагнення отримати додаткові знання. Вона не мотивує дітей вчитися самостійно, мислити і приймати рішення, висувати гіпотези і відстоювати їх. Всі ці вміння приходять разом із навиком читання великих масивів тексту та їх обговорення. Так само до цього всього не готові батьки — тільки 8% читають разом зі своїми дітьми книжки. На додаток — корумпована країна, відсутність соціальних ліфтів, неможливість завдяки своїм знанням та вмінням здобути життєві переваги в конкурентній боротьбі на ринку праці. Треба зняти рожеві окуляри. Те, що багато читає, приміром, більшість наших знайомих — ще не є репрезентативною вибіркою.

Вихід? На тему дитячого читання я почала говорити 2002 року. І якби тоді було прийнято ті пропозиції, які висувала наша громадська організація, то можливо, ми б нині жили зовсім в іншій країні. А щоб відбулися зміни в системі освіти, треба дуже багато чого змінити. Насамперед, ввести посаду вчителя-методиста з читання. Нині в сучасному житті існує дуже велика різноманітність текстів, які відчитують зовсім по-різному. Ви розумієте, що дітей ніхто не вчить! Нині це зробити набагато складніше, ніж років 40 тому. А методика навчання не змінилася. Вона залишилася такою, як на початку 20-х років минулого століття. Для відчутних змін потрібно, можливо, років десять. Якщо ви очікуєте, що квотування імпорту, чи «бігборди з усіма бігмордами» пропагуватимуть читання, то нічого не зміниться. Бо від цього не стане більше книжок в бібліотеках. А щоб вони з’явилися, то фінансування має збільшитись не в 10 разів, а в 100. Самий підхід бібліотекарів до роботи, вчителів до роботи — це дуже великі структурні зміни. І я вірю, що вони відбудуться».

Ірина Славінська, літературний критик та перекладач, вважає, що питання потрібно ставити руба:

«Попри зусилля громадських діячів, ситуація не виходить за рамки вузького професійного обговорення через те, що панове законодавці ігнорують усі слова та дії і професіоналів галузі, і експертів, і митців, і небайдужих громадських діячів. Наразі підстав для оптимізму я не бачу — вони в мене з’являться, коли я побачу законопроект, розроблений на основі порад експертного середовища, та коли за цей законопроект проголосують».

Один із ініціаторів створення Інституту української книжки, голова правління ГО «Книжковий простір» Микола Кравченко бачить світло в кінці тунелю: «Створення найближчим такої установи абсолютно реальне. І робити його потрібно, як і у більшості європейських країн, у формі незалежної фундації з засновниками — профільними громадськими організаціями та асоціаціями, тому рішення якогось міністерства або відомства тут не потрібне. Але, головне не створити ще одну структуру, а отримати гарантії бюджетного стабільного фінансування під просування української літератури за кордоном. Цей процес довготривалий, займає роки і потребує стабільності. Мова не йде про якісь величезні кошти, а більше про правильний підхід в організації роботи, обрання вірної технології, якщо хочете. Знаю, що абсолютна більшість аналогічних іноземних інституцій з радістю поділиться методами своєї роботи. Можу стверджувати це, наприклад, з досвіду відвідин і переговорів у Національному центрі книги Франції або Французькому Інституті. Я постійно наголошую, що основна проблема України — це «проблема персоналу», персоналу «з верху до низу» (і, до слова, відвідуваність слухань депутатами — теж демонстрація цієї проблеми). Тому в питанні створення та функціонування Інституту книги також важливе значення має склад особистостей, які формуватимуть завдання і їх реалізовуватимуть, а також підтримка цих планів з боку депутатів та виконавчої влади. Але, думаю, що зрештою у нас все складеться добре».