Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі.
Павло Тичина, український поет, перекладач, публіцист, політичний і громадський діяч

«Він малює словами»

До 80-річчя з дня народження Григора Тютюнника
16 грудня, 2011 - 00:00
ФОТО З САЙТА GAZETA.UA

Письменник народився 5 грудня 1931 року в селі Шилівці Зіньківського району на Полтавщині в селянській родині. Це благодатний край, який у 1933 році зазнав страхітливого спустошення, а сам письменник в автобіографії писав: « У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду... Я в цей час — тоді мені було півтора року — перестав ходити (вже вміючи це робити), сміятися і балакать перестав...» 1937 року батько письменника Михайло Васильович був репресований як «ворог народу» й із таборів уже не повернувся. Після арешту батька й другого заміжжя матері шестирічний Григорій потрапляє до родини дядька — Филимона Тютюнника, яка проживала в Луганській області. А коли дядько пішов на фронт і тітка дуже бідувала, підліток вирішив повернутися до рідного села. Почалася стражденна подорож окупованою територією з вимушеним старцюванням, яка згодом постане у вражаючих епізодах його повісті «Климко». Щоб мати якусь одежину й 700 грамів хліба на день, у 1946 році, після закінчення п’ятого класу, пішов Григорій у Зіньківське РУ. Потім був направлений на Харківський завод транспортного машинобудування. «Став я належати до пануючого класу, ходив через оспівану заводську прохідну... їв по талончиках у цеховій їдальні, одержував 900 крб. щомісяця, поки не закашлявся від іржастої пилюки поганим, нездоровим кашлем. І вирішив: додому, додому! В колгосп, до матері!..» Так не відпрацювавши після училища належний термін, Григорій повернувся до рідної Шилівки. За порушення закону «про три роки» його судили й на чотири місяці відправили до колонії. І знову колгосп, важка праця, натяки, що батько — ворог народу і сам «тюряжник». І завербувався юнак на Донбас — край свого дитинства. Звідти в листопаді 1951 року його призвали в армію. Потрапив у Примор’я, в місто Владивосток. У цей період активно займається самоосвітою, приділяючи особливу увагу літературі й математиці. Після армії повернувся на Донбас, токарював у Щотовському вагонному депо й навчався у школі. 1957-го вступає до Харківського університету. Під час навчання написав першу новелу російською мовою «В сумерки», і журнал «Крестьянка» її надрукував (1961 р.). Але далі діло тоді не пішло: настала сесія, попереду маячив диплом, а до того ж письменник вирішив одружитися. «1962 року закінчив університет і рік працював учителем вечірньої школи в м. Артемівську на Луганщині. 1963 року переїхав до Києва. Працював спочатку в газеті «Літературна Україна» (1963 — 1965 рр.), потім, до початку 1967 р., — старшим редактором сценарної майстерні при Київській кіностудії ім.О.П.Довженка». З 1967 року Григір Тютюнник був редактором у видавництвах «Молодь» та «Веселка». З середини 1960-х цілком присвячує себе літературній творчості.

Перші літературні спроби Тютюнника з’явилися на сторінках рукописного студентського журналу «Промінь», редактором якого був він сам. А перший твір — оповідання «В сумерки», як уже згадувалося, — в журналі «Крестьянка». Прочитавши оповідання російською мовою, старший брат Григорій, тоді вже визнаний письменник, сказав: «Ну що ж, як воно вже так склалося, пиши. Тільки знай, братику, мова — душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову, сиріч душу? Ти обов’язково зайдеш у тупик і потупцюєш назад, шкодуючи, що змарнував стільки часу. Тоді згадаєш мене!» Українською мовою письменник почав писати після смерті старшого брата. «По тому, як умер Григорій, я знову взявся за писанину, але вже українською мовою. Цей злам вам повинен бути зрозумілим (...). Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах — так багато відкрив мені цей блискучий твір. Негайно переклав свої «Сумерки» на рідну мову і тепер уже не розлучаюся з нею, слава Богу, і не розлучуся до самої смерті». Після смерті брата Григір зі своїм першим твором українською мовою «Зав’язь» відвідав Анатолія Дімарова. Далі Дімаров пише: «Він вручив мені свій перший твір зі словами: «Я прогуляюся Києвом, ви прочитайте. Тоді скажете мені всю правду — вмію писати чи ні»... Виявилося, що перо в нього геніальне. Прочитавши текст, я відразу відправив його в «Літературну Україну» Павлові Загребельному, який і влаштував Григора на роботу. По суті, з цього й почалася його професійна кар’єра». З того часу зав’язалася дружба між письменниками. «Кожного разу, коли Григір щось задумав писати, стукав, заходив, і я вже бачив іншого Григора, — згадував Дімаров. — Він сідав коло дверей по-дяківському і починав читати вголос початок нового твору». Саме А. Дімарову належать слова, які характеризують Григора Тютюнника: «Він не пише, а малює словами».

Улюблений жанр Григора Тютюнника — новела. Письменник уважав, що новела стоїть до поезії найближче. Цей жанр вимагав від нього великої концентрації думки. Його улюблені герої добрі й кмітливі, не дуже практичні, прекрасні своїми мріями, «що сприймаються як уособлення українського національного темпераменту, народного характеру. Вони являються альтернативою тим, хто був «по ту сторону добра», — всяким чинушам «з портфелями» та прагматикам, «які уміли жити». Тодішні можновладці добачили в новелах письменника «спотворення радянської дійсності». Твори Григора Тютюнника піддавалися нещадній цензурі, й врешті було винесено йому звинувачення в фальшивому, антинародному зображенні життя села. Письменник відчував на собі цькування й облогу, рукописи не приймалися до друку, не було грошей на життя. Письменник і краєзнавець Петро Ротач наводить слова одного із друзів Гр.Тютюнника А. Шевченка: «Надто багато накопичилося в його душі тієї вибухонебезпечної депресивної маси за попередні роки», що «... досить було найменшого поштовху, щоб сталось непоправиме». 6 березня 1980 року Григорій Михайлович прийняв страшне рішення: він покінчив життя самогубством.

Сучасники пригадують: Григір Тютюнник любив носити білі сорочки, особливо коли творив, а це він робив практично завжди. «...Сюжети виношував довго, слово шукав терпляче, часто озвучував друзям нові епізоди, характери «виліплював» ретельно і натхненно. Так колись наші пращури виходили в поле — наче на священнодійство...», — пише Раїса Мовчан, яка товаришувала з письменником. А ще Григір Михайлович любив співати. Його улюбленою піснею була «Летіла зозуля». «У його виконанні це був, кажуть, шедевр, який легко уявити кожному, хто чув грудну його вимову, оркестровану інтонаціями, щедро розкиданими в його ж оповіданнях», — згадує Григорій Штонь. Невипадково одна з кращих новел Григора Тютюнника — «Три зозулі з поклоном» — вважається шедевром української новелістики ХХ століття. За словами Р. Мовчан, «це твір-мрія про гармонію душі зі світом. Ії все недовге своє життя шукав Григір Тютюнник — як і кожен із нас».

Анатолій ЧЕРНОВ
Газета: 

Додати коментар

Фото Капча
Введіть символи з картинки

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ