Не думкам треба вчити, а думати.
Іммануїл Кант, німецький філософ, письменник, антрополог, фізик, бібліотекар, педагог, основоположник німецької класичної філософії

«Якби всі багато читали, у нас була б інша держава»

Теодозія ЗАРІВНА — про власні літературні вподобання, майбутнє бібліотек і соціальну відповідальність мистецтва
26 червня, 2014 - 19:02
ФОТО НАДАНЕ АВТОРОМ

Теодозія Зарівна народилася на Тернопільщині. Вона — авторка п’яти поетичних збірок та семи прозових книжок. Пише також драматичні твори. Нещодавно на сторінках «Дня» йшлося про книжковий проект літературної агенції «Банкова, 2» (№ 82-83 від 7 — 8 травня ц. р.). Роман Теодозії Зарівної «Полювання на птахів небесних» — один із тих, які побачили завдяки йому світ. У продажу твору, на жаль, немає: надійшов тільки до книгозбірень. У читацькій залі однієї з них у Києві й відбулася наша зустріч із Теодозією Зарівною. А серед книжок — і мова про книжки...

Теодозіє, коли б тобі довелося раптом скоротити свою бібліотеку до десятка примірників, що залишила б?

— Завжди варто робити поправку на час. Коли відбуваються якісь трагічні події, які змінюють і кут зору, і спосіб життя, то одні сучасні книжки починають здаватися тобі нецікавими, інші раптом набирають ваги. Окрім того, список улюблених творів, змінюється від віку й від випадку: не все можеш прочитати, не про все почуєш, тобто власні уподобання — це теж змінна величина. Можливо, це будуть книжки, кожна з яких мені дуже подобалася свого часу. Серед них, мабуть: Меша Селімович із романом «Дервіш і смерть» та Іво Андрич («Міст на Дрині») — за сплав досконалого володіння ремеслом і знання людської природи; Томас Манн з його «Доктором Фаустусом» — за сміливість романіста у побудові твору та неймовірну ерудицію; Чингіз Айтматов («Рябий пес, що біжить краєм моря») — за масштаб страждань маленької людини; Йосиф Бродський (вірші та есеїстика) — за розширення горизонтів у синтаксисі та блискучий аналіз поетичних текстів; Джон Стейнбек («Грона гніву») — за відвагу зобразити безмежність людського горя на тлі американської дороги N 66; Айріс Мердок («Чорний принц») — за вміння передати всі найтонші нюанси у зображенні любові; Олександр Ільченко з книжкою «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця» — за блискучий стиль (до речі, такі досить розлогі речення властиві стилю Павла Загребельного) та велику любов до фольклорної стихії.

Окремо слід додати до цього списку «Журнал» Тараса Шевченка — за відкриття автора як людини, часом іншої, ніж нам викладали у школі, в університеті, в авторитетних монографіях та біографічних книжках. Обсяг трактування його творів, який зазнає змін залежно від часу й кута зору і множиться у геометричній прогресії перед новими датами, стелиться широким шлейфом і живе власним життям, окремим від поетових віршів. «Журнал» трохи поновлює рівновагу між творами поета і його триванням поза ними.

І зрештою — «Біблія». Тепер у моїй електронній книжці є її переклад, що його зробили П. Куліш, І. Пулюй та І. Нечуй-Левицький.

Варто згадати також хоч деякі твори, які вразили своїм умінням будувати розповідь: «Місто» 26-літнього Валер’яна Підмогильного, «Будинок вдів» Аскольда Мельничука, «Листя землі» Володимира Дрозда, «Трактат про лущення квасолі» Вєслава Мисливського, романи Робертсона Девіса, Отара Чіладзе... А ще вірші Дерека Волкота. І це, звичайно, лише малесенька краплина в морі.

Охоче читаю також філософські й історичні праці, літературознавчі книжки та есеїстику, зокрема твори Б. Рассела, М. Мамардашвілі, Х.-О. Гассета, У. Одена, С. Зонтаг, Дж. Фаулза, М. Бредбері, Ю. Шевельова, І. Лисяка-Рудницького, Ю. Барабаша, С. Павличко, Р. Харчук, М. Рябчука, Я. Грицака...

Чи в юності, молодості читала книжки, заборонені режимом? Які саме?

— Звичайно, що закінчити філфак Львівського університету і не читати того, про що всі говорили, неможливо. Пам?ятаю свою фольклорну практику в Кобеляках, коли побачила у вітрині книгарні вже зняту з бібліотек та магазинів «Чашу Амріти» Олеся Бердника, те саме трапилось і з книжкою «Меч Арея» Івана Білика. Тоді ж списки неблагонадійних поповнив «Собор» Олеся Гончара у червоно-чорній суперобкладинці, який таємно передавали одне одному. Таких книжок було чимало, нині вже всіх і не згадаєш: як тільки закінчувалася історія з однією, починалася з іншою...

За радянських часів була недоступною чимала частина зарубіжної літератури...

— Я читаю польською з ранньої юності, навіть була колись перекладачем вистав Варшавського Народового театру, нині на таке, напевно, уже не зважилась би. Тому багато що знаходила у книгарнях «Дружба» в Києві та Львові. Донині маю чималу бібліотеку світової класики польською мовою. У 17 років, пам?ятаю, мене дуже вразила книжка Ельжбєти Джевінської «Агнєшка». Нещодавно, коли захотіла розшукати бодай якісь відомості про письменницю, то не знайшла про неї ані рядка в Інтернеті. Ніхто її не пам?ятає. І це великий урок для літературних амбіцій — час насправді невдячний до багатьох талановитих людей.

Які книжки сьогодні на робочому столі?

— Читаю одразу кілька речей: роман Щепана Твардоха «Морфій», тримовну збірку польських поезій «Доторк надії» (у перекладі Василя Назарука), присвячену нашому Майданові, роман Яана Кросса «Імператорський божевілець» і талановиті п?єси молодого молдавського письменника Думитру Круду.

Як думаєш, чи можуть колись бібліотеки взагалі зникнути з лиця землі, бо ними ніхто не користуватиметься?

— Хіба у страшному сні. Боляче чути, що багато бібліотек закривається, у тому числі й колись дорога мені бібліотека на Національному телебаченні. Все це від нелюбові до книжки. Якось раніше на таке руки ні в кого не піднімалися. Навіть радянська влада розуміла значення книжки для своєї держави і для свого громадянина, хоча з дещо іншою метою... Але це розуміння варто було б зберегти. Минулого літа потрапила у маленьке містечко Ґрац в Австрії. Там якраз тривала акція на підтримку бібліотек. Уся центральна площа була заставлена книжками: у шафах, на прилавках, на хідниках. Якби ми всі, від сходу до заходу, багато читали, то в нас була б інша держава і ми не мали б тих проблем, які зараз маємо.

Час від часу буваю на письменницьких зустрічах у бібліотеках на рідній Тернопільщині, а також у Києві. Інколи доводиться бувати в Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського, щоб прочитати нові романи своїх колег, особливо, якщо твори виходили мізерним тиражем чи я щось пропустила.

А як щодо писання під час барикад?

— Томас Манн у «Докторі Фаустусі» висловив таку думку: «Я далекий від того, щоби заперечувати серйозність мистецтва, але в серйозний момент мистецтвом гидують, здібність до нього пропадає...» Бо якщо увесь час бачиш одні й ті ж страшні картини, то окрім паралічу думки, нічого не відчуваєш. Хіба що таким чином можна рятувати свою психіку або просто заробляти текстами на прожиття... Мені в такі моменти писати складно. Але є люди, які можуть це робити.

Що думаєш про події сьогоднішнього дня?

— Кожна наша втрата на сході паралізує і доводить до відчаю. Хочеться, щоб це закінчилося раз і назавжди. І звичайно, ані писати, ані щось робити я не можу. Але хліб мусять пекти, і сапати городи теж, і автобуси водити й поїзди. Кінець світу прийшов до окремих родин, котрі втратили рідних, але він не має настати в усій країні. Хоч як було б важко, кожен із нас в ідеалі мусить робити свою роботу, аби поступ в Україні став незворотним. Війна була найменш очікуваною з погляду нашого часу — початку ХХІ століття. Але водночас війна була найбільш очікуваною під оглядом історичних уроків для порубіжжя між Заходом і Сходом. А ще за повної зради режиму і деморалізації суспільства. Виявилося, що брехали не тільки людям, а й Богу. За гроші можна було продати все — від ближнього до Батьківщини. Що вже говорити про такі «дрібнички», як честь і совість. Може, хіба лише мистецтво і здатне щось протиставити цьому реальному світові, який чигає на людину в усіх точках її перебування. Я далека від того, щоб вірити, що воно врятує світ, але суттєво змінити таки може. Потрібно, щоби про це пам’ятали люди, які зобов’язані мати державне мислення, займаючи ключові посади.

Я читаю зараз есей І. Лисяка-Рудницького «Україна між Сходом і Заходом» (серія «Бронебійна публіцистка» з «Бібліотеки газети «День». — Ред.), де він зазначає, що Україна впродовж історії намагалася поєднати в собі два світи — греко-візантійську і західну культури. Цю історичну місію жодного разу їй не вдавалося здійснити повною мірою. Ймовірно, сьогоднішній час знову ставить перед нею це завдання.

Розмовляла Людмила ТАРАН
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments