Зростання дерева нації

Шлях, який проходить та чи інша нація, її зародження, становлення, подальший розвиток, ті ідеали, котрі ця нація сповідує, що є особливо важливим, способи реалізації цих ідеалів — усе це в сукупності є історико-філософським феноменом (і то суперечливим внутрішньо, загадковим), що його завжди прагнуть осягнути — якщо не розгадати — кращі уми кожного народу. Йдеться тут не про «вільну гру розкутої модерної думки», а про життєвий інтерес: якщо нація хоче надалі жити, вона мусить пізнати себе, надто своє минуле в усіх його трагічних колізіях.

Україна тут, звичайно, не може бути й не є винятком. Причому особливий ефект у даному разі досягається поєднанням зусиль учених західних дослідницьких центрів, що ґрунтовно вивчають історію нашої держави, фахівців української діаспори та, безперечно, вітчизняних гуманітаріїв. Це дозволяє суттєво примножити інтелектуальний потенціал досліджень і розраховувати на позитивний результат. Чудовим прикладом такої «кооперації мізків» є колективна збірка історіософських, політологічних та есеїстичних праць австрійських, німецьких, американських, канадських та, зрозуміло, українських учених, названа «Україна. Процеси націотворення» й випущена в листопаді цього року київським видавництвом «К.І.С.». Цим виданням Посольство Австрії в Україні та Райффайзен Банк Аваль вшанували багаторічну наукову роботу іноземного члена НАН України, професора Інституту історії Східної Європи при Віденському університеті Андреаса Каппелера (він є упорядником збірки), його внесок у розвиток історіографії України та підтримку українських науковців.

Коло проблем, порушених авторами збірки, є воістину широким: як відбувається націотворення в незалежній українській державі? Чи українська нація повинна більше орієнтуватися на етнічні та мовні чи на політичні чинники громадянської держави? Яку роль для націотворення відіграють історія, мова, релігія, література, стать, територія та війна? Яке значення в цьому процесі мали селяни та городяни, села й міста? Як окремі регіони України з їхніми відмінними історичними досвідами можуть інтегруватися в українську націю? Як формується сьогодні ставлення до єврейського питання, котре дуже помітно позначилося на історії України? Наскільки радянське врядування гальмувало націотворення чи сприяло йому та як повестися сьогодні з радянською спадщиною? Як українська нація відмежовується від російської та польської? Думається, читач погодиться, що всі ці питання становлять зараз для всіх нас аж ніяк не абстрактно-академічний інтерес, тим більше, що, за справедливим визначенням авторів збірки, «формування української нації позначене численними перешкодами та кризами і до сьогодні воно аж ніяк не завершене. Воно відбувається у постійному відмежуванні від домінантних російських та польських процесів націотворення і ще й досі різні проекти конкурують один з одним».

Справді солідним є й список шанованих авторів збірки «Україна. Процеси націотворення», котрі допомагають небайдужому читачеві в пошуках відповіді на поставлені життєво важливі проблеми. Це (перелік є далеко не повним) професор Йоркського університету, Торонто, іноземний член НАН України Орест Субтельний (стаття «Від совєтського до національного: тенденції в написанні історії України з 1991 року»), професор Університету Альберти (Канада) Франк Сисин (розвідка «Українське націотворення за раннього Нового часу: нові результати досліджень»), науковий співробітник Мюнхенського університету (ФРН) Рікарда Вульпіус (стаття «Релігія та нація: унійна церква, православ’я та «держава-протектор» Росія»), професор Торонтського університету Пол-Роберт Магочій (стаття «Русинська нація?»), професор східноєвропейської історії Гамбурзького університету (ФРН) Франк Гольчевські (стаття «Суперечлива традиція: ОУН/УПА та націотворення»), професор східноєвропейської історії Гергард Зімон (Кельн, ФРН; розвідка «Демократія і нація. Демократія і загрози»), ще ціла група визнаних західних дослідників, а також низка вітчизняних учених (Микола Рябчук, Ярослав Грицак, Володимир Маслійчук, Святослав Пахолків, Тетяна Журженко) — загалом 27 авторів.

Внутрішня структура видання вибудована за такою логікою. Спочатку йде розділ «Історіографія та теорія», де розглядаються загальні, методологічні питання націотворення та етнодержавознавства; за ним вміщено розділ «Чинники націотворення», в якому проаналізовано окремі важливі аспекти історичного розвитку українців як нації (мовний, регіональний, релігійно-конфесійний, гендерний, урбанізаційний, «селянський» тощо); далі подається окремий розділ, цілком присвячений драматичній історії відносин українців та євреїв, їхнього співжиття, тісної співпраці та конфліктів; також змістовний розділ «Від Першої світової війни до розпаду Радянського Союзу» (назва говорить сама за себе); і, нарешті, в останньому розділі порушено актуальні проблеми націотворення в незалежній Українській державі.

У вступному слові до видання Надзвичайний та Повноважний Посол Австрійської Республіки в Україні Вольф Дітріх Хайм зазначив: «Певною мірою ця публікація діє як лінза, що полегшує нам прозорий і невикривлений погляд на історію України... Шляхетна мета цієї публікації — розширити нерідко російськоцентричне бачення й сприйняття історії східнослов’янських держав за допомогою погляду на неї очима багатьох народів». А професор Андреас Каппелер додає: «Хоча всі неукраїнські автори й автори книги вже тривалий час займаються Україною, їм частково бракує глибшої довіри до історії й сучасності України, про що зауважують українські дослідники. Однак, з другого боку, політично забарвлені в Україні суперечливі моменти націотворення саме ці закордонні дослідники можуть побачити з користю. З дальшої дистанції деякі предмети набувають чіткіших контурів, і замість одного дерева виступає ліс». Хочеться вірити, що цієї мети авторами видання досягнуто.