10 must-have мемуарів для бібліотек. Частина перша

Суспільство в Україні ніколи не було однорідним. Так само і в питанні освіти: кожен дозволяє собі різний рівень незнання. Особливо страждають соціокультурні теми, які в умовах економічно-заангажованого середовища визначені як другорядні. Але ж подивіться: кожен політик, якщо йому нічого відповісти «по ділу», залюбки буде годинами розважати на історичну тематику.

Якщо виникне ситуація, за якої треба набратися історичних фактів, а ще ліпше – відчути, як жили українці сотню років тому, у вас є вибір: або читати підручник, або художні чи правдиві історичні праці, якими є щоденник і мемуари. Другий варіант значно приємніший, адже повість чийогось життя сповнена непідробним драматизмом, завдяки чому події сприймаються як власне переживання, а отже, і навряд чи забудуться. Значна частина цих видань є лише у бібліотеках, адже деякі з них не перевидавалися уже кілька десятиліть.

ДОРЕВОЛЮЦІЙНИЙ ЧАС ІЗ ЕКСКУРСОМ ВІД УКРАЇНСЬКОГО МЕЦЕНАТА, ПЕДАГОГА І ДВОХ ПИСЬМЕННИКІВ

Пам’ятаєте актуальний і до сьогодні заклик: «Україну треба любити до глибини своєї кишені». На нього і ще багато філософських роздумів над характером українців другої половини ХІХ століття можна натрапити в мемуарах мецената і громадського діяча Євгена Чикаленка (1861–1929), про якого неодноразово розповідав «День». У його спогадах (1. Спогади (1861–1907): док.-худ. вид. – Темпора, 2003) і щоденнику (2. Щоденник (1907-1917). – Темпора, 2011) показовими є відданість українському рухові та вболівання за видавничу справу, задля яких автор не шкодував ні сил, ні грошей.  

Педагог і громадська діячка Софія Русова (1856–1940) передає у своїх спогадах і щоденнику (3. Мемуари. Щоденник / уп. В. Сергійчук. – КНУ ім. Т. Шевченка, 2004) роздуми про проблеми української громади та, зокрема, тогочасний освітній процес. Якою бачилася українська молодша й вища школа на початку минулого століття, як мала вирішитися проблема неосвіченості без більшовиків – книга дасть змогу дізнатися, як без червоної імперії у нас був шанс стати розвиненим суспільство значно швидше.

А спогади (4. Спогади юнацьких днів 1897–1906: Українська студентська громада в Харкові і революційна українська партія (РУП). – Торонто: Срібна сурма, 1972) громадсько-політичного діяча і письменника Юрія Колларда (1875–1951) про перші політичні партії Наддніпрянщини та харківську студентську громаду, а також перша частина спогадів письменника й публіциста Олександра Лотоцького (1870–1939) (5. Сторінки минулого. – Варшава, 1932) добре дадуть відповідь на питання «хто є хто?» серед українців початку ХХ ст.

У РЕВОЛЮЦІЇ ВАЖЛИВІ НЕ ЛИШЕ ЇЇ ОЧІЛЬНИКИ

Українська революція 1917-1921 років спричинила появу великої кількості епістоляріїв, написаних очільниками тих подій: Михайлом Грушевським, Павлом Скоропадським, Володимиром Винниченком та іншими. Але недоліком цих цінних текстів є те, що автори інколи вдаються до вивертів фактів з метою власною «відбілювання» й звинувачення у всіх негараздах опонентів або й соратників.

Більш об’єктивним матеріалом є двотомник спогадів педагога й публіциста з Полтавщини Володимира Андрієвського (1885–1967) (6. З минулого. Т. 1–2. – Берлін: Українське Слово, 1921). Будучи урядовцем середньої ланки, він чітко схарактеризував ситуацію у всіх прошарках суспільства в період Української революції. Вказував прорахунки урядів УНР, Гетьманату та Директорії. Але найбільш актуальним на сьогодні є висвітлений автором аспект тогочасної війни проти УНР більшовицької Москви. За переказаними Володимиром Андрієвським фактами, можна побачити ту ж саму «гібридну» війну, заперечення окупантом власної причетності до захоплення міст, заяви московської влади про місцевих повстанців-робітників, що «піднялися проти несправедливості», залучення іноземців (хінців-китайців) до бойових дій на українських землях тощо.

З післяреволюційною боротьбою українців за свободу найліпше ознайомлять художньо оброблені спогади учасника боротьби проти більшовицького панування Юрія Горліса-Горського (1898–1946) (7. Холодний Яр. – Львів: Червона калина, 1992). Він зазначає про запізніле розуміння населенням українських земель помилковості віри в більшовицькі гасла й декрети, яскраво змальовує методи боротьби тогочасної радянської влади із підкореним населенням, вказує на нелюдськість системи, що зароджувалася в першій половині 1920-х років, її лукавість та антиселянську й антиукраїнську спрямованість.

КИЇВ 20-Х РОКІВ ЗНАВ БЕЗЛІЧ АНЕКДОТІВ ПРО БІЛЬШОВИКІВ

Щоденники «совісті української нації», літературознавця, академіка Української академії наук Сергія Єфремова (1876–1939) (8. Щоденники, 1923–1929. – Київ: Газета «Рада», 1997) висвітлюють перехід радянської влади від комуністично-абсурдного утопізму до тоталітаризму. У ній наведено безліч анекдотів про нову владу й порядки, достойні цілої збірки, що як ніщо інше показала б, як глузливо ставилося українське населення до червоних перед тим, як ті показали свою істинну каральну сутність.

Академік описує настрої суспільства, яке до другої половини 20-х років сподівалося на іноземну антибільшовицьку інтервенцію, непевний стан комуністичної партії у Києві (тримали спаковані валізи, готові до відступу з міста), безперспективність реформ та новацій влади тощо. Постійно порівнюючи радянські порядки з царськими, особливо у контексті роботи цензури й тиску влади на науку, Сергій Єфремов бачив деградацію росіян, що втілилася у безправ’ї окупованих народів. Неоптимістичні висновки автора щодо майбутнього народів під владою більшовиків втілилися повною мірою.

ТАЄМНИЦЯ СПРОСТУВАННЯ «ЗАЛІЗОБЕТОННОЇ» МАРКСИСТСЬКОЇ ТЕОРІЇ – СПОГАДИ ОДНОГО З НАЙПЕРШИХ ПРАВОЗАХИСНИКІВ

Трагічні 1930-ті й 1940-ві роки відображені переважно в апологетичній щодо СРСР мемуаристиці. Спогади численних військових діячів містять чимало військо-історичних фактів, але замало осмислення. Інша справа – спогади генерала Петра Григоренка (1907–1987) (9. Спогади. – Київ: Україна, 2007; ознайомитися з його роботами можна також у книзі «Дня» з серії «Бронебійна публіцистика»). Петро Григоренко не лише описав свій шлях як військового, а й з критичною оцінкою розкрив значні помилки радянського керівництва під час оборонних та наступальних операцій. А ще значущими його спогади роблять описи жорстокості тоталітарної системи як до окремих осіб, так і до цілих народів. Генерал описує свої дії щодо захисту репресованих татар і дисидентів та розплату за це у «виправному» закладі – психіатричній лікарні. Крім цього, значною мірою розкрито діяльність радянських спецслужб.

Взагалі спогади дисидентів (Л. Лук’яненка, Є. Сверстюка, братів Горинів та інших) могли б стати негласними підручниками із подолання тоталітарної спадщини. Письменник Микола Руденко (1920 – 2004), будучи керівником Української Гельсінської групи, відчув на собі більшість можливих покарань, які готувала тоталітарна держава для вільнодумців. У спогадах (10. Найбільше диво – життя: спогади. – Київ; Едмонтон; Торонто, 1998) він розповідає, зокрема, про переваги, які мали творці пропагандистської «соцреалістичної культури», про статки, якими володіла партійна еліта в СРСР. Це вщент руйнує міф про рівність у «тюрмі народів».

Звісно, це лише частина тієї пам’яті українців, яка за умови осягнення більшістю могла б вирішити цілий комплекс соціокультурних і навіть політичних проблем. Адже з усвідомленням тодішнього досвіду могли б відшукуватися аналогії, розвиватися відчуття відповідальності й цінності свободи, демократії та ін. Водночас незасвоєння цього значного історичного спадку є однією з причин того рівня свідомості, яка трапляється сьогодні у суспільстві.

Тож, якщо бажаєте з досвіду достойних попередників зрозуміти, у якому суспільстві живете, запитайте у найближчій бібліотеці вказані вище книги. І минуле вже ніколи не сприйматиметься, як до того.

Ігор СТАМБОЛ, науковий співробітник Національної бібліотеки ім. В.І. Вернадського

Оксана БОЯРИНОВА, член Української бібліотечної асоціації