Історії належить не судити, а пояснювати. Історія не суддя, а адвокат.
Бенедетто Кроче, італійський інтелектуал, філософ, політик, історик та літературний критик

1848 рік Тараса Шевченка

170-річний ювілей політичних ідей
7 березня, 2018 - 10:41
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Шевченківський поетичний 1848 рік прочитується 2018-м роком із позицій сьогодення, коли Україна усвідомлює себе в новому політичному просторі, у пошуку нових постатей і шляхів, у надії вирішення назрілих болючих проблем. На більшість із них Кобзар дав відповіді 1848 року, який став багато в чому переломним, а поет висловив політичні ідеї, актуальні у часи змагань із Російською імперією. Як пише Лариса Івшина у передмові до унікального видання «Сила м’якого знака, або Повернення Руської правди» (2015), трагедію Каїна й Авеля, «драму ціннісного розколу» Україна «переживає вже протягом майже тисячі років» [с. 7]. Шевченко був одним із перших, хто у поетично-політичному контексті поставив гостру проблему єдності та самодостатності України як державно-культурно-історичного феномену.

У квітні 1847 р. Тарас Шевченко був заарештований на Дніпровій переправі. Почалося десятилітнє життя політичного імперського в’язня. У донесенні київського губернатора І. Фундуклея київському, подільському, волинському генерал-губернатору Д. Бібікову від 6 квітня говориться, що у паперах поета «оказалась рукописная книга с малороссийскими, собственного его сочинения стихами, из коих многие возмутительного и преступного содержания» [Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії 1814—1861. — К., 1982, с. 104-105]. У донесенні від 7 квітня полковника корпусу жандармів Білоусова начальнику 4 округу корпусу жандармів П. Ф. Буксгевдену записано, що «в стихах под названием «Сон» дерзко описывается высочайшая его императорского величества особа и государыня императрица» [Там само, c. 106]. У відповідь на прохання Третього відділу на запит про Шевченка 14 квітня 1847 р. президент Академії мистецтв М. Лейхтенбергський написав: «Шевченко имеет дар к поэзии и на малороссийском языке написал некоторые стихотворения, уважаемые людьми, знакомыми с малороссийским языком и прежним бытом этого края; почитался он всегда человеком нравственным, быть может, несколько мечтателем и чтителем малороссийской старины, но предосудительного на счет его ничего не доходило до сведения Академии» [Там само, с. 109].У довідці ІІІ відділу про зміст паперів і творів Шевченка, відібраних у нього під час арешту, сказано: «В бумагах его не оказалось ни устава Славянского общества, ни рукописи «Закон Божий», ни других бумаг, важних для открытия подробностей тайного общества; а в вещах — ни кольца, ни образа во имя св. Кирилла и Мефодия.

Из бумаг его обращают на себя внимание стихотворения его, и только частию письма. Замечательнейшие из них суть следующие:

1. Рукописная книга стихотворений самого Шевченко. Особенно два стихотворения, первое и называемое «Сон», исполены противозаконных и возмутительных мыслей... Нигде клеветы его столько не дерзки и не наглы, как при описании дворового собрания... Шевченко прибегает ко всемедким и пасквильным выражениям, где только касается до государя імператора...» [Там само, с. 115]. Вирок Шевченкові був найбільш жорстким і немилосердним порівняно з іншими учасниками Кирило-Мефодіївського братства: «Художника Шевченко за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений, как одаренного крепким телосложением, определить рядовым в Оренбургский отдельный корпус, с правом выслуги, поручив начальству иметь строжайшее наблюдение, дабы от него, ни под каким видом, не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений». На документі резолюція Миколи І: «Под строжайший надзор и с запрещением писать и рисовать» [Там само, c. 130].

Мета ув’язнення і заслання — зломити Шевченка, його дух, вбити у ньому вільного українського народного творця. Таким був імперський розрахунок. Звісно, він не справдився. За своїм характером Шевченко був особистістю, яка у дилемі «перти проти рожна чи заживо в землю закопатися» завжди обирала перше. Кардинальна зміна життя не зломила, а тільки поглибила в його характері риси бунтівника, борця. Але тепер на зміну романтичній вірі та юнацьким вільнолюбним прагненням прийшло прагматичне усвідомлення прихованої спланованої етапної боротьби. Якби Шевченко після заслання прожив довше, він став би на чолі зрілої політичної сили. 1847 року Тараса відправляють у Оренбурзький окремий корпус, Орську фортецю. Незважаючи на заборону, він продовжує писати: «А нумо знову віршувати. / Звичайно нишком» [Шевченко Т. Повне зібрання творів у 12 т. — Т. 2. —  К., 1991, с. 67]. Так були написані чотири захалявні книжки: 1847, 1848, 1849, 1850 років. Кожна з них — окремий суспільно-політичний орієнтир для сучасної України. З  весни 1848 року Шевченко став штатним художником у складі Аральської експедиції під командуванням лейтенанта О. Бутакова. Час на острові Кос-Арал був дуже продуктивним і творчо насиченим. Шевченко багато малює, з’являються блискучі сепії й акварелі. Звісно, його перо не стомлюється, «як додаткові, ситуативні подразники або стимули входили в його поезію враження і досвід засланського життя, вписуючись у її постійні мотиви, збагачуючи і трансформуючи їх» [Дзюба І. Історія української літератури. Том 4: Т. Шевченко. — К., 2014, с. 470].

Поетична творчість цього часу відображає нове внутрішнє самоусвідомлення і представлення себе самого. Тарасова романтика залишилася у минулому. На зміну їй приходять зрілі політичні ідеї, напрямок яких визначається Шевченківським духовним планом визволення з-під влади Російської імперії. У цей час були написані поеми «Царі», «Титарівна», «Марина», «Сотник», понад 70 поезій, які стали дзеркалом його психічно-емоційного буття — зрілого, вистражданого, незламного. Шевченко відкрито закликає до боротьби з царями у своїй блискучій політичній поемі «Царі»: «Бодай кати їх постинали, /Отих царів, катів людських» [Там само, с. 80]. Звісно, своєю зброєю він бачить виключно Слово: «Ну що б, здавалося, слова .../Слова та голос — більш нічого. /А серце б’ється, ожива, /Як їх почує!.. Знать, од Бога /І голос той і ті слова /Ідуть меж люди!» [Там само, с. 88]. І він бореться тією зброєю, за яку покараний і позбавлений волі. «Немає гірше, як в неволі /Про волю згадувать...» [Там само, с. 92]. Не будучи в Україні фізично, він бачить її болі та гостро і відкрито пише про них: «Аж страх погано /У тім хорошому селі. /Чорніше чорної землі /Блукають люди, повсихали /Сади зелені, погнили /Біленькі хати, повалялись, /Стави бур’яном поросли» [Там само, с. 111]. І мріє, що «виострю товариша, /Засуну в халяву /Та піду шукати правди /І тієї слави» [Там само, с. 121]. А як актуально звучать Шевченкові слова-звинувачення в тому, що у бідах України, її невільництві повинні самі ж українці: «Не так тії вороги, /Як добрії люди — /І окрадуть, жалкуючи, /Плачучи, осудять» [Там само, с. 133]. Сучасні проблеми України — результат насамперед мислення і вчинків сьогоднішніх українців, які обирають владу, а потім ідуть супроти неї. 

1848 року Тарас Шевченко вкотре актуалізував ідею Гетьманщини з вільнолюбними і славними традиціями. Тільки цього разу він сповнений суму за втрачені можливості: «Ой чого ти почорніло, /Зеленеє поле? — Почорніло я од крові /За вольную волю [Там само, с. 135]. Шевченко апелює до факту битви під Берестечком 1651 року, в результаті якої Богдан Хмельницький був змушений підписати Білоцерківський мирний договір, згідно з яким реєстрове військо зменшувалося до 20 000, козацька територія була обмежена Києвським воєводством, польській шляхті віддавали її давні володіння, українські селяни поверталися на панщину. Проте цей договір не був затверджений польським сеймом, а вже 1652 року польське військо  розгромили козаки піж Батогом. Шевченко глибоко сумує з приводу смерті гетьмана Петра Дорошенка: «І досі ще що рік Божий, /Як день той настане, /Ідуть править панахиду /Над нашим гетьманом /В Ярополчі» [Там само, с. 157].То не просто панахида над гетьманом — то по суті панахида над ідеєю Українською Держави, що була похована через владні гетьманські розбрати. І Шевченко пророче закликає припинити ті розбрати, адже в них — джерело державного нищення України. І це головна проблема сучасної України. Шевченко на багато десятиліть уперед передбачив і застеріг нащадків від повторення трагічних помилок минулого.

2018 рік по-новому прочитує творчість Шевченка, зокрема його політичну лірику 1848 року. Це була поезія спротиву — проти царів, насамперед імперського російського царя. І цей спротив визначив магістральну лінію всього поетичного 1848 року. Шевченко ніби передчув, що боротьба з російським поневолювачем стане історично вирішальною для України, як і нині. Шевченко на століття визначив для України цінність свободи: «Бо де нема святої волі, /Не буде там добра ніколи» [Там само, с. 81]. І Тарас передбачив у тій же поемі «Царі» фінал цієї боротьби як воцаріння села з людьми — ідеалу Шевченківської держави: «Ходімо в селища, там люде, /А там, де люде, добре буде. /Там будем жить, людей любить, /Святого Господа хвалить» [Там само, с. 81].

Оксана СЛІПУШКО, професор КНУ імені Тараса Шевченка
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments