Три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини.
Юрій Шевельов, український мовознавець, історик літератури

«Балканська література – це місце дива»

У Дніпрі відбулася дискусія і презентація книжок «Кафе «Європа». Життя після комунізму» і «Музей безумовної капітуляції»
2 квітня, 2021 - 12:26

Останнім часом з’являється усе більше українських перекладів балканської літератури. Утім, чи справді, прочитавши книжки, наприклад, Дубравки Уґрешич чи Міленко Єрґовича, ми зрозуміємо Балкани? Які саме літератури ми зараховуємо до балканських і чи правомірно? І чому, говорячи про Балкани, ми можемо вживати займенник не тільки «вони», а й «ми»? Ці та інші питання обговорили на презентації-дискусії, яка нещодавно відбулася в Центрі сучасної культури в Дніпрі за підтримки House of Europe.

(НЕ) ЗНАНІ БАЛКАНИ

На думку перекладачки, славістки, літературознавиці Алли Татаренко, «Балканська література — це місце дива». Ще на початку ХХ ст. у Європі виник дискурс «балканізм» — цей регіон сприймався як сповнений таємниць, місце конфліктів-контрастів із багатою культурою. Загалом, зазначає дослідниця, ця література характеризується поєднанням високої культури й емоційності, пристрасті. Також у цих країнах розгорталися віхові події історії, які «продемонстрували силу й безсилля людини, тому великі теми літератури, великі нарації, що здавалися постмодерністам мертвими, знову оживають», — стверджує літературознавиця.

Водночас, як слушно зауважила літературознавиця та перекладачка Роксоляна Свято, що більше ми пізнаємо балканську літературу, то чіткіше розуміємо, наскільки різним є те, що ми об’єднуємо під цим поняттям. Зокрема, показовим є навіть обраний прикметник балканська, який, зазначає Алла Татаренко, насправді є дуже багатозначним поняттям. З одного боку, беручи до уваги географію, варто було б говорити про балканську літературу Греції чи Румунії. Утім, українці навряд чи мають на увазі митців перелічених держав, коли вживають цей прикметник. Натомість найчастіше в таких випадках нам ідеться про літературу країн колишньої Югославії. Якщо ж звернутися до того, як самі країни себе визначають, то жителі Хорватії чи Словенії, наприклад, не зараховують себе до балканців, вважаючи, що ті живуть на південь від них.

«І тут є одне важливе упущення, яке український читач не завжди до кінця усвідомлює, нерідко вважаючи, що якщо він, наприклад, читає книжки Міленко Єрґовича, Дубравки Уґрешич чи Славенки Дракуліч, то знає Балкани, що саме так тренди і контексти на Балканах виглядають. Проте це не так, — наголошує письменник, перекладач і блогер «Дня» Андрій Любка. — Зокрема, коли ми аналізуємо постать Міленко Єрґовича чи Дубравки Уґрешич, ми говоримо про складні відносини більшості суспільства з цими письменниками. Наприклад, Дубравка Уґрешич була змушена емігрувати з країни, а Єрґович часто на своїй «фейсбук»-сторінці пише про те, як його не хочуть чути в Хорватії». Натомість перекладів книжок, що є бестселерами у своїх країнах, у нас значно менше. Відповідно, наше уявлення про Балкани й уявлення цих країн про себе значно відрізняється.

Зокрема, як зауважує Алла Татаренко, нині спостерігається зближення літератур різних країн Балкан. Наприклад, письменники з Боснії часто друкуються в Хорватії чи Сербії. «У цей історичний момент поетика найбільш цікавих представників літератур вперше за багато років починає перегукуватися... Ідеться про те, що в сучасному світі якісь теми стають настільки важливими, що менш вагомим є те, з якої країни походить її автор», — підсумовує літературознавиця.

ТЕМИ, ЩО АКТУАЛЬНІ ДЛЯ УКРАЇНИ

За словами Андрія Любки, зараз Україна є європейським чемпіоном із перекладів книжок з країн колишньої Югославії. Однак ми не випереджаємо інші держави Європи, а фактично наздоганяємо їх, оскільки чимало з тих книжок які порівняно нещодавно були видані українською, переклали європейськими мовами значно раніше, адже пік зацікавлення Європою Балканами припадав на повоєнні роки. Ми ж прийшли до цієї літератури і маємо зацікавлення нею здебільшого через наші власні причини, тож не дивно, що в обраних для перекладу книжках часто йдеться про тему війни.

Утім, кожна з перекладених книжок завжди є багаторівневою, тож ідеться й про інші смисли. Зокрема, в есеях Славенки Дракуліч простежуються ще кілька важливих тем, наприклад, простір Балкан, Центральної та Східної Європи. Авторка, за словами Роксоляни Свято, намагається простежити, яким чином змінювався цей простір: у період закінчення влади комуністів («Як ми пережили комунізм і навіть сміялися»), у період одразу після падіння комунізму («Кафе «Європа». Життя після комунізму»), у допандемійний час (нова книжка, український переклад якої скоро має вийти; англійською має назву Cafe Europa Revisited: How to Survive Post-Communism). Метою письменниці є розповісти, пояснити цей регіон західному читачу (адже есеї Славенки Дракуліч, на відміну від прози, яка написана хорватською, були створені англійською мовою). Однак водночас українці впізнають у цих нарисах і свою державу. Як поділилася власними враженнями Роксоляна Свято, років десять тому в неї було відчуття, що Центральна Європа і взагалі усі європейські країни, що на захід від нашої, суттєво від нас відрізняються. Проте, читаючи ці книжки, вона вкотре переконалася, що багато явищ, хоч із запізненнями, є спільними і для України, і для Польщі, і для Угорщини. 

Нова книжка Славенки Дракуліч показує, як нині у цьому регіоні багато чого змінилося, стало глобалізованим. Тож країни часто синхронно опиняються перед тими ж викликами: проблема еміграції, націоналізму і ставлення до біженців, виклики, пов’язані з системою охорони здоров’я. Україна не те що відстає, вона, як зазначає Роксоляна Свято, «вже є у цьому контексті, але проблеми, які в ньому є, зовсім інші, ніж ті, з якими ми хочемо в цей простір прийти. Існують навіть невідповідності того, що ми шукаємо, і того, що зараз шукає західний світ».

«Музей безумовної капітуляції» Дубравки Уґрешич, за словами Андрія Любки, так само є актуальним із кількох причин. Насамперед через висвітлену в книжці тему еміграції: у нас величезна діаспора, є українські письменники, які живуть за кордоном, маємо більше мільйона внутрішньо переміщених осіб, які мають віднайти порозуміння з новими громадами. По-друге, лірична героїня полишає країну, а потім пригадує свою Батьківщину й краще її розуміє. За словами Андрія Любки, який у своїх подорожах часто спілкується з українською діаспорою, наші мігранти теж нерідко починають переосмислювати своє минуле, ставлення до України. Він знає немало випадків, коли людина в Україні була російськомовною, а україномовною стала, виїхавши за кордон, тому що в якийсь момент відчула ностальгію за Україною, почала цікавитися громадськими, політичними новинами  Батьківщини більше, ніж коли жила тут, стала волонтером, активістом.

Є й інша причина, чому ця література нам близька, на чому наголошує Андрій Любка: «Ми частково теж належимо до балканського контексту. І в нас є три історико-культурні регіони, які напряму пов’язані з ним, наприклад, Бессарабія, де живуть, зокрема, болгари, албанці, вихідці з інших регіонів Балкан. Окрім того, це Буковина, і про це писав Василь Кожелянко. І Закарпаття. Я, чесно кажучи, частково тому й зацікавився тим, бо відчув, що це дуже наше. На Балканах живе найстаріша українська діаспора... Тому, говорячи про Балкани, ми можемо вживати не тільки такий займенник, як «вони», а також і «ми».

Марія ЧАДЮК, «День»
Газета: