Історії належить не судити, а пояснювати. Історія не суддя, а адвокат.
Бенедетто Кроче, італійський інтелектуал, філософ, політик, історик та літературний критик

Чекаючи на...

Постмодерністська новинка від Леся Подерв’янського
13 грудня, 2017 - 10:39

«Таинственный Амбал» — роман, у якому переплавлено кілька форм досвіду, кілька оповідних стратегій, кілька рівнів пам’яті — уявної і справжньої, здорової та хворобливої, колективної та індивідуальної. Там, де текст видається занадто гротесковим і своєму стьобі, іронічності й абсурдності, виникає уявлення, що все це могло бути насправді, а от у «реалістичних» моментах не полишає відчуття, що перед тобою симулякр (від лат. simulacrum — подоба, копія)  — порожня, вихолощена система знаків, які уже нікому не належать.

Перед нами світ радянської імперії й пострадянського «дурдому» (не випадково після розпаду СРСР дуже швидко почали з’являтися численні секти, у яких людям просто «промивали мізки»), який розпадається на наших очах і в якому за мовою — ідеологія, а в головах людей — мішанина, що породжує монструозних чудовиськ у реальності. Крім того, «Таинственный Амбал» — це ще й роман про занепад того провінційного, шароварного, що не визначається географічним розташуванням, а постає категорією світоглядною та екзистенційною. Герої цього світу, на яких «чекає» «Таинственный Амбал», — маргінали, яких так багато в книжках Данте, Чосера, Боккаччо...

Роман Леся Подерв’янського — приклад пародіювання різних жанрів (скажімо, наукового трактату в четвертому розділі «Вітер»), що лише потверджує постмодерністську всеїдність цього твору. Автор  дусі Умберто Еко показує, що в наш час розмисли «чистого розуму» можуть дійти нечуваних абсурдних висот. Людина може обґрунтувати будь-що й вірити у будь-що. Абсурдності розуму немає меж. І ось тут хочеться додати: на такі «збочення» здатен розум, який не знає, що таке справжність: що таке справжня дружба, любов, знання, істина. Людина у романі показана як виплід постмодерністської чуттєвості, як симулякр і штучний конструкт, умовна схема тотального звиродніння й маска божевілля, соціокультурної шизофренії пострадянської людини: у свідомості наявна суміш усього з усім. Проте оповідач виходить за рамки постмодернізму. І він єдиний — маркер того, що на постмодернізмі розвиток культури не завершується. Те, що сприймалося як вияв авангарду в 1990-і (саме ці «мовні непристойності» Л.Подерв’янського), сьогодні свідчить про вичерпаність культури, яку озвучив письменник. Від заперечення й висміювання усього можна отримати задоволення, можна підняти власну самооцінку... Можна, але цього замало, щоб розуміти, що життя триває далі.

Часом розмисли Провідника про мистецтво нагадують дискусії, які точаться в містечку Котміне у «Вежі з чорного дерева» Дж. Фаулза. Роман, який критикує все навколо себе, генерує смисли, які у принципі, якщо зняти весь фей флер стьобу й гротескової пародійності, можна вважати джерелом видозміненої східної мудрості й своєрідним «романом про мистецтво». І це цілком закономірно з огляду на мистецьку ідентичність самого автора. Проте від схрещування канібалів і пуделів нічого доброго не вийде. І пародія на сучасні науково-дослідні «секретні» інститути в романі постає також і маркером програшу будь-чого, що пов’язано зі створенням химер. Антична людина боялася «роздвоєності», яка прокладала шлях до хаосу. Лесь Подерв’янський ще не показує сучасній людині, що таке «хаосмос», він лише підводить до Амбала, який стереже Хаос, але ж ми розуміємо, що Хаос — це просто інший тип Порядку...

«Таинственный Амбал» Леся Подерв’янського — знаковий текст української літератури 2017 року. Той, хто проголосив інакшу чуттєвість, хто дозволив читачам усвідомити профанний вимір власного «я», сьогодні показує своїм новим текстом, що ці явища ще можуть розважати, але посутньо вони уже мертві...

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments