Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

Чужих воєн не буває

Книжка «Ми були солдатами... і молодими» вперше опублікована українською
7 лютого, 2019 - 17:32

«Ми були солдатами... і молодими» належить до того неширокого кола книжок військової тематики, які роблять війни зрозумілими для пересічного читача. Таємниця такої зрозумілості, насамперед, зумовлена постатями авторів. Гаролд (Гел) Ґреґорі Мур — випускник Вест-Пойнту, ветеран війни у Кореї, командир, який мав за правило вирушати у бій першим, а повертатися останнім. Джозеф Лі Ґелловей — легенда американської журналістики. Коли йому було 19 років, він очолив бюро інформаційної агенції United Press International (UPI) і упродовж 15 років працював кореспондентом у Японії, В’єтнамі, Індонезії, Індії, Сінгапурі та Радянському Союзі.

БИТВА В ДОЛИНІ РІЧКИ Я-ДРАНҐ

Обсяг книжки — 700 сторінок. Іншим авторам цього досить, щоб описати цілу війну або навіть півісторії цілого континенту. А тут автори описали події кількох днів листопада 1965 року, коли під час Другої індокитайської війни тривала битва в долині річки Я-Дранґ.

Ця битва започаткувала нову сторінку в історії воєнних дій — тоді вперше були застосовані аеромобільні війська. Річ у тому, що військ, придатних для боротьби з регулярними військовими формуваннями Північного В’єтнаму в умовах тамтешніх джунглів, американці не мали. Гел Мур був серед тих молодих полковників і бригадних генералів, які вбачали ймовірне рішення у своєрідній амальгамі піхотних і повітряно-десантних підрозділів, відомих ще з часів Другої світової війни. Ідея полягала в інтенсивному залученні до бойових дій гелікоптерів. У стислі терміни якісно нову бойову силу було нарощено до рівня дивізії, а це 10—15 тисяч військовиків.

Утім, та війна — це не тільки нова техніка, це ще й люди. Взаєминам між американськими військовиками, їхній участі в бойових діях автори присвятили більшу частину книжки. Вочевидь, з ініціативи Ґелловея було зібрано максимальне число свідчень безпосередніх учасників бойових дій — усіх генералів, полковників, капітанів, лейтенантів, капралів, сержантів та інших, детально схарактеризовано усіх згаданих героїв книжки.

Також автори своєю книжкою вшанували пам’ять супротивників: «Той, хто не бував на війні, може не зрозуміти, та ця книга також є даниною сотням юнаків із 320-го, 33-го та 66-го полків Народної армії В’єтнаму, які загинули від нашої руки. Вони також воювали і гинули мужньо. Вони були гідними супротивниками. Ми, які забрали їхні життя, молимося, аби їхні тіла вивезли з того пустельного й самотнього місця і нарешті з належними почестями поховали вдома».

ЦІНА СВОБОДИ

Уважний читач може запитати, а чому, власне, маючи таку воєнну чудо-машину, наддержава Америка поступилася країні третього світу? Серед багатьох причин чи не найважливішими були внутрішньоамериканські політичні розклади.

Війну у В’єтнамі розпочинав президент Кеннеді. У книжці з цього приводу написано так: «Ми були дітьми 1950-х і молодими прихильниками Джона Кеннеді на початку 1960-х. Кеннеді заявив світові, що американці «заплатять будь-яку ціну, витримають будь-які труднощі і здолають будь-які перешкоди», захищаючи свободу. Ми були авансом у цьому дорогому контракті. Але коли надійшов час остаточного розрахунку, то людини, яка підписала цей контракт, уже не було серед живих».

Наступник Кеннеді, Ліндон Джонсон, ще будучи сенатором, називав війну у В’єтнамі «безглуздям». Наступний президент США — Річард Ніксон був «закусився» з великим бізнесом. Відтак у нього з’явилися серйозні проблеми, аж до «Вотергейту». У тій атаці на Ніксона війна у В’єтнамі була ключовим пунктом звинувачень — і 37-й президент США, рятуючись, мусив ту війну згорнути.

Можна собі уявити, як почувалися ветерани В’єтнамської війни в ситуації, коли суспільство було налаштоване щодо неї максимально негативно. Чоловіки йшли на ту війну з патріотичних міркувань, а тут раптом Америка від них відвернулася. Уже після першої війни у Перській затоці, яку американські ЗМІ/держава/бізнес/суспільство усіляко підтримували (аж до палких дитячих листів), автори книжки з сумом констатували: «Америці має бути соромно за ставлення загалу до ветеранів В’єтнаму. Так само владі, принаймні тим, що були у владі під час в’єтнамського конфлікту. Довгий-довгий конфлікт у В’єтнамі вони навіть не назвали війною, бо її так і не оголосили».

Книжка написана з максимальною точністю. Разом з тим, вона надається для різних оцінок. Тому «Ми були солдатами...» може бути корисною як для росіян (зокрема, у передмові книжки зауважено, що війна у В’єтнамі мало не знищила саму Америку; коментарі, як то кажуть, — зайві), так і для українців, залежно від того, на що звернено увагу. Головнокомандувач ЗСУ Віктор Муженко так згадав про неї: «У цій книжці написано про те, що ми, ті, хто служать в Збройних силах, переживаємо з 2014 року. Найважливіша цитата з неї: «Ми вирушили на війну, тому що наша країна попросила нас про це... але, найважливіше, ми вчинили так, тому що нас кликав обов’язок. А це один із різновидів любові? Рекомендую для прочитання всім: від солдата — до генерала». Особисто ж я сприйняв «Ми були солдатами...» як гімн пацифізму.

Євген ГУЦУЛ, журналіст
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments