Влада спирається на всіх, хто живе в брехні.
Вацлав Гавел, чеський політик та громадський діяч, дисидент, критик комуністичного режиму, драматург та есеїст, дев'ятий та останній президент Чехословаччини та перший президент Чехії

«Для перекладача головне – не переписувати текст під себе...»

Наталя ІВАНИЧУК — про норвезький орден, батька, любов до мов та доброї інтелектуальної прози
20 липня, 2018 - 14:41
ФОТО З ФЕЙСБУК-СТОРІНКИ НАТАЛІЇ ІВАНИЧУК

Нещодавно «День» вітав перекладача, члена Національної спілки письменників України — Наталю ІВАНИЧУК з державною нагородою Норвегії — Королівським Норвезьким орденом Заслуг, який Наталя Романівна отримала у посольстві Норвегії у Києві з формулюванням «за перекладацьку діяльність та значний внесок у розвиток норвезько-українських культурних взаємин».

От про це з пані Наталією передовсім і говоритимемо.

А принагідно нагадаю, що Наталя Іваничук є авторкою перекладів 80 творів німецької, норвезької та шведської літератур. Причому доволі часто її називають мумі-мамою, бо книжки найзнаменитішої казкарки з Фінляндії Туве Маріки Янсон дісталися маленького українського читача саме завдяки перекладам Наталі Іваничук («Видавництво Старого Лева»).

Наталя Іваничук — донька письменника, професора Львівського національного університету ім. Івана Франка, лауреата Шевченківської премії, Героя України Романа Іваничука. Закінчила Львівський національний університет ім. Івана Франка. Перекладати почала ще під час студентства. Згодом викладала німецьку мову у вишах Львова. Кілька років працювала аташе з питань преси і культури в Посольстве України у Фінляндії. Тепер викладає в альма-матер на факультеті міжнародних відносин норвезьку мову.

Германістка за фахом, германістка та скандинавістка за перекладами, у творчому доробку якої твори Альфреда Єнсена, Леопольда фон Захер-Мазоха, Ґустава Майрінка, Макса Крузе, Карін Ербек, Артура Шніцлера, Вери Генріксен,  Лінн Ульманн, Захаріуса Топеліуса, Кріса Тведта, Юстейна Гордера...

— Ви першою в Україні отримали Королівський орден Заслуг. Які відчуття?

— (Сміється) Уже нормальні. Коли два місяці тому подзвонив посол і сказав, що мене нагороджено Орденом короля, у мене був ступор. Не могла спромогтися на слово. Посол-бідака, напевно, подумав, що я не розумію його норвезької, і ще раз повторив. А мені просто мову відняло. Тому що я знаю, що це за нагорода — рівня президентів, прем’єр-міністрів, вищого дипломатичного ешелону.  З перекладачів за останніх десять років було нагороджено двох французів, одного американця і от тепер — мене.

ПРО БІБЛІОТЕКУ ІМЕНІ БАТЬКА

— Розмовляємо з вами у кафе біля облдержадміністрації. Знаю, що ви були у департаменті культури. Можливо, це пов’язано з нагородою?

— Ні. Загалом я в облдержадміністрації буваю дуже рідко. А теперішній мій візит пов’язаний з бібліотекою імені Романа Іваничука. Маємо деякі ідеї... На площі Ринок, 9 є у нас бібліотека для юнацтва. 29 травня вже остаточно, за всіма документами, бібліотеці присвоєно ім’я Романа Іваничука.

Знаю, що відбулися вже перші заходи імені батька — з вашою, пані Наталю, участю та з участю Ніни Бічуї...

— Це ви говорите про Іваничуківські читання... Але це більше було як відкриття — ще не були, власне, читання. А Іваничуківські читання планується зробити на регулярній основі щороку у травні (27 травня — день народження Романа Іваничука. — Т.К.), і тоді воно вже буде набирати формату, власне, читань — із залученням акторів, із залученням читців, напевно виникнуть ще якісь креативні ідеї...  

«ЦЕ БУЛА НЕЗАЙНЯТА НІША»

— Ви у спеціалізованій школі вивчали німецьку мову. В університеті — також. Але ж володієте німецькою, норвезькою, шведською і данською. Як вивчали?

— Коли вступила до університету, то німецькою володіла вже дуже добре. На тлі інших студентів тим дуже виділялася. І мій викладач, зауваживши це, запропонував вчити іншу мову. Будь-яку. Випадково мені потрапив до рук самовчитель норвезької — в однієї моєї знайомої, на книжковій полиці, серед багатьох інших підручників.  І я його вкрала. (Потім призналася...). Й отак почала вчитися, тобто норвезьку я вивчила самотужки. Щодо шведської, то вона як пасивна була в мене відразу.  А щодо розмовної шведської, то це вже 2002 року, коли я поїхала працювати у Фінляндію, у посольство України, там у мене, за посадовою інструкцією, мала бути власне шведська — як робоча (бо у Фінляндії — дві державні мови). І тоді я просто трансформувала норвезьку у шведську активну, за три роки перебування у Фінляндії вже розмовляла шведською. Данську знаю пасивно — можу перекладати, але не розмовляти.

...Це була незайнята ніша — скандинавська література, тому на неї і робився акцент.

«ТАТО УРВАВ МОЮ ПИСЬМЕННИЦЬКУ ДІЯЛЬНІСТЬ»

— А коли дійшли думки про перекладацьку роботу?

— Ще під час навчання в університеті. 

А потім перервалися на викладацьку роботу?

— Ні, перерви у перекладацькій роботі не було. Бо перекладач — це людина, яка працює і у будні, і у вихідні — весь час.

А що спонукало саме до перекладу?

— Спочатку пробувала писати — як тато. Але це мені не давалося, і тато урвав мою письменницьку діяльність. А переклад — це було дуже логічно. Я вивчаю мови. Мені хотілося попробувати перекладати. Перші спроби були в кошик. Потім переклала кілька норвезьких новел — їх опублікували у «Всесвіті». Це було на початку 1980-х. І все якось воно йшло дуже повільно. По-перше, не було аж такої можливості десь ті переклади опублікувати. У нас тоді у радянські часи абсолютно вистачало Ольги Сенюк (відома перекладачка з англійської, данської,  ісландської, норвезької та шведської мов. — Т.К.) — вона цю нішу зайняла повністю. Також дуже активним перекладачем була Галина Кирпа. Обидві мали замовлення... А ще був певний спротив через те, що я — донька Іваничука. Казали, що тато сприяє, хоча такого не було.  Навіть закидали, що тато мені перекладає, а тато жодної  іноземної мови не знав... А до своєї активної перекладацької діяльності я йшла 20 років. Це були поодинокі журнальні публікації і дві книжки: історика і літературознавця Альфреда Єнсена, який жив на зламі століть. Він цікавився Україною і написав монографію «Мазепа». Я її перекладала вже за Незалежності. Книжка вийшла в «Радянському письменнику» (потім перейменували видавництво в «Український письменник»). А ще перед тим була одна дитяча книжка у «Веселці». А потім ми стартонули з «Літописом». Михайло Комарницький започаткував це видавництво і хотів почати з дуже нашумілого роману норвезького письменника Юстейна Ґордера «Світ Софії». І це був їхній успіх — видавничий, і мій — перекладацький. От після того й почався мій активний процес перекладання. Спочатку — майже все виходило у «Літописі», потім — у «Видавництві Старого Лева», згодом — ще у кількох. На нинішній момент у мене 80 перекладених творів.

СКЛАДНОЩІ ПЕРЕКЛАДУ

— Ментально скандинави доволі далекі від нас. То як їхню холодність, розсудливість перекласти на нас — м’яких, теплих і добрих?

— Якщо написано стримано, холодно чи похмуро, то я не можу його «розвеселити» — воно так і подається. Тобто я не буду робити це на догоду українського читача. Напевно, читачеві українському цього й не потрібно. Тому що я перекладаю норвезького, шведського чи данського автора і я пишу про його світ. Отож мушу дотримуватися зображення того світу. Головне, звичайно, увійти в текст, щоб він не був занадто українізований. Тобто, щоби я його не переписала під себе...

А є таке бажання часом?

— (Сміється) Уже ні! Натомість буває бажання переписати автора, коли він занадто дубово пише (хоча я намагаюся такі твори не обирати). От у Гордера є підліткова книжка «Таємниця пасьянсу». Тато і хлопчик. Хлопчик — 10 — 12 років. І діалоги між ними весь час — «Він кивнув», «Він сказав», «Він помахав головою», «Він кивнув на знак згоди», «Він заперечно кивнув». Це можна вмерти! От тоді було шалене бажання переписати. Але перекладач собі того дозволити не може, бо ж не автор, а всього лиш перекладач. Але я все ж намагалася трохи редагувати ці репліки, щоби не різало вухо українському читачеві. Тому що норвезькою мовою це, може, й звучить, а от українською — ні!  

«ОФІЦІЙНИХ РІДЕРІВ З УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ НЕ БУЛО І НАРАЗІ НЕМАЄ»

— Як обираєте авторів для перекладу? І чи є улюблений жанр?

— Скажу відверто: я дуже добре знаю літературний процес Норвегії, трохи гірше — Фінляндії та Швеції і ще гірше — Данії. Тобто якщо є якісь книжки шведські чи данські, то це переважно замовлення мені. І поки що це були дитячі книжки. Дорослих авторів я не перекладала (окрім фінської літератури шведською мовою). А от норвезьку літературу пропоную видавництвам здебільшого сама. А для цього треба купу перечитати. То читаю, перебираю... Щось сподобалося. З п’яти одна сподобалася, чотири — ні, але перечитати їх треба. Тому мало читаю рідної української літератури — не вистачає ресурсу голови...  Люблю добру інтелектуальну прозу. Навіть якщо детектив, то я хочу, щоби це був не лише динамічний сюжет, але й добра проза. Для «Нори-друк» я переклала три книжки Кріса Тведта («Той, хто вбиває», «Небезпечний рецидив», «Коло смерті». — Т.К.) . У нього — дуже добра проза. Тведт колишній адвокат, його детективи не надто динамічні, але неймовірно цікаві. І гарною мовою написані. Звичайно, від «важких» творів настає не те що пересит, але певна втома. І тоді є потреба перейти на дитячу літературу.

А не цікавилися, чи беруть у Норвегії до перекладу українських авторів?

— Беруть. І зараз цей процес пішов. У Норвегії з’явилися два перекладачі. Обоє не мають нічого спільного з українським походженням. Обоє закінчували російську філологію й обоє є перекладачами з російської.  Але так, як я трансформувала, скажімо, норвезьку у шведську, так вони трансформують російську в українську. І мають дуже добре відчуття української мови — дуже добре перекладають. Один переклав два романи Жадана. Друга переклала — публіцистичний нарис Сергія Лещенка про корупцію в Україні («Підйом і падіння олігархів». —  Т.К.).

Тримають руку на пульсі...

— Це видавець тримає руку на пульсі. Перекладач не визначає книговидавничої політики. Стосовно Лещенка, то це, напевно, трохи не те, що нам хотілося, аби перекладалося в Норвегії чи деінде у Скандинавії, бо в нас є чудові автори і художніх текстів... Ну, але цей процес принаймні зрушився. Бо раніше ситуація була абсолютно заморожена. І ще таке: видавництва не тільки Скандинавії, а цілого світу мають своїх рідерів, тобто професійних читачів, які мають ліцензії на право читати твір певною іноземною мовою і рекомендувати його видавництву. Таких офіційних рідерів з української мови не було і наразі нема.

Чи є якась праця, на яку ви дивитеся багато років і з тієї чи іншої причини відкладаєте?

— Уже нема. Я зараз перекладаю книжку Кетіля Бйорнстада «До музики». Це великий роман про молодих піаністів, і це трилогія. Поки що я перекладаю першу книжку. От її, цю трилогію, я 10 років хотіла перекласти.

— Над якою книжкою працювали найдовше і чому?

— Над «Світом Софії» — п’ять місяців, і це був мій старт. Я ще тоді не могла скласти графік, алгоритм  перекладу (скільки сторінок має бути опрацьовано за день). Так само, п’ять місяців, перекладала тоненьку книжку австрійського письменника кінця XIX — початку XX століття Густава Майрінка «Ґолем». Вона тонка, десь зо 200 сторінок, але там дуже важкий, «густий» текст з довжелезними німецькими конструкціями... Це, по-перше, технічно було дуже важко. Подруге, книжка насичена неймовірною кількістю реалій, яких я не знала і пересічний читач — також. То треба було проводити перекладацькі археологічні розкопки... Я так працюю...

Кажуть, що перекладач — завжди в тіні автора.

— Це так. Мені не образливо... Добра книжка, мені подобається автор... То чому я маю ображатися, що стою на сходинку нижче від автора?  Зрештою, мене часто питають, чи мені не образливо, що я в тіні тата? Ні! (сміється).

Тетяна КОЗИРЄВА, Львів
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments