Почувати себе людиною, почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступованнях — ось основна заповідь людини-европейця.
Улас Самчук, український письменник, журналіст і публіцист, редактор

Дух часу в епоху віртуальности

Олександр БОЙЧЕНКО: «Мірилом успіху стають не унікальні творчі досягнення, а масштаби масового виробництва»
5 лютого, 2021 - 11:34

Есеїст, літературознавець, перекладач, колумніст Олександр Бойченко про кризу культури, нон-фікшн і виклики сьогодення.

«ТЕПЕР КОЖЕН САМ СОБІ НАПРЯМ І СТИЛЬ»

— Фактично не маємо товстих журналів, поточної системної літературної критики, а мізер літературних сайтів не рятують ситуації. Власне літпроцес позбавлений, сказати б, саморефлексії. Який бачите вихід із ситуації?

— Не бачу жодного. Тобто жодного в межах старої моделі. Часи впливовости товстих журналів минули й у осяжному майбутньому не повернуться. Та й самі журнали не повернуться. Прагматична причина така, що вони просто тепер не самоокупляться. Отже, хтось мав би їх утримувати. Хто? Або олігархи, або держава. Обидва варіанти сьогодні нереальні. Але навіть якби такий журнал хтось заснував і розщедрився на гідну оплату його працівникам, ні охопити як слід наш літпроцес, ні вплинути на нього все одно не вдасться. Бо в нас немає магістрального літпроцесу, а є багато маленьких літпроцесиків.

Є окремі групки письменників, критиків, читачів, які часто не здогадуються про існування одні одних або не звертають одні на одних уваги і мають зовсім різні уявлення про те, що таке добра література, як її писати і як її читати. І це закономірно. Відносний консенсус був можливий у епоху великих напрямів і стилів. Класицисти чи романтики, реалісти чи модерністи — всі вони формулювали принципи своєї творчости, а критики на підставі цих принципів пояснювали читачам, чому такий-то твір є хорошим чи поганим. Тепер, у епоху суцільного постусього, таких загальновизнаних принципів немає, кожен сам собі напрям і стиль, будучи при цьому більшою чи меншою мірою епігоном чогось давно минулого. Епігоном не тому, що бракує таланту, а тому, що в постмодерному русі по колу неминуче потрапляєш у чужі сліди.

Коротше, якщо немає загальних критеріїв, то як визначити, хорошим чи поганим є конкретний твір конкретного автора? Це все одно що, не знаючи правил дорожнього руху, намагатися визначити, хто їх порушив, а хто ні.

— Пандемія затягує в тотальну віртуальність. Письменники й читачі позбавлені живого зворотного зв’язку. Чи може бути позитив у цьому?

— Теоретично позитив полягає в тому, що в письменників з’явилося більше часу для писання, а в читачів — для читання. Але особисто я вже маю цього позитиву досить. Єдиним надбанням останніх десятиліть була для мене дедалі більша свобода пересування. А всілякі віртуальні лекції, конференції, фестивалі — ні, дякую і всіх щиро прошу не пропонувати.

— Культура нині змушена перейти в онлайн. Чи спричинить це тотальну кризу культури?

— Культура перебуває в тотальній кризі вже віддавна. Пандемія може слугувати наочним символом цієї кризи, але аж ніяк не є її причиною. Як і обіцяв Геґель, уже не першу сотню років — принаймні в Європі — триває процес розширення свободи, що в суспільному житті означає демократизацію, емансипацію, здобування упослідженими колись групами людей усе нових і нових прав. Добре це чи погано? З погляду, наприклад, соціальної справедливости — добре.

А з погляду культури і, зокрема, мистецтва? А з погляду культури і мистецтва відбувається те, що Ортеґа-і-Ґассет називав бунтом мас. Для культури домінування масових смаків означає початок кінця, сумнозвісний шпенґлерівський перехід до стадії цивілізації, стадії, на якій зовнішнє бере владу над внутрішнім, механічне — над органічним, видимість — над сутністю, кількість — над якістю. Мірилом успіху стають не унікальні творчі досягнення, а масштаби масового виробництва. Власне, це не криза, це агонія культури, яка може розтягнутися хоч би й на кілька століть, але одужання після неї неможливе, з цього остаточного декадансу вихід — тільки в смерть. У цьому процесі немає винних, просто такою є логіка життя: народження-розвиток-зрілість-умирання. А тоді, за Шпенґлером, у якомусь іншому місці зароджується якась інша культура. Помре єгипетська — народиться греко-римська, помре греко-римська            — народиться західноєвропейська. Тільки от яка штука. Шпенґлерівська схема добре накладається на відносно замкнені давні культури. Але чи спрацює вона тепер, у епоху глобалізації? Чи можливе нині зародження якоїсь принципово нової самостійної культури, яка поширить свій благодатний вплив на решту світу? Навряд. Як бачимо, в умовах глобалізації найкраще поширюються віруси і всіляке інше паскудство. Чого не скажеш про ліки — як у прямому, так і в переносному значенні.

— То що все-таки в цій ситуації робити?

— Робити те, до чого лежить душа. Можна «задрав штаны, бежать за комсомолом», намагатися розгледіти основні риси того майбутнього, яке невдовзі стане дійсністю, і якось під нього підлаштовуватися. А можна стоїчно змиритися з тим, що ця потенційна нова дійсність тобі чужа, і доживати в своєму, так би мовити, бамбуковому гаю, на маргінесі, ні на що не впливаючи, але в згоді з власними переконаннями. Оскільки дев’яносто дев’ять відсотків того, що, на мою думку, запропонує нам майбутнє, мені й задурно не треба, то я вибираю другий варіант.

«У СВІТІ ПОСТПРАВДИ ЛЮДЯМ БРАКУЄ ПРАВДИ»

— Чи культура читання, книжка загалом може стримати руйнування цінностей?

— Культура читання, мабуть, може, а от просто читання       — ні. Найбільші в історії мерзотники, які вигадали нацизм, комунізм, маоїзм і всіляку іншу подібну гидоту, були людьми досить начитаними.

— Усе-таки література — мистецтво слова. Як на мене, цифрова реальність і залежність від неї призвела до зубожіння мови сучасних українських авторів. Це особливо помітно в текстах молоді — за незначним винятком. Ваша думка?

— Та я — за незначними винятками — молодь і не читаю, ще далеко не всіх старих перечитав — і наших, і світових. Але якщо це так, то однією з причин може бути все та ж цивілізаційна націленість на успіх у якнайширшого кола читачів. А широкі кола не люблять незвичних слів і складних конструкцій. Хоча, звичайно, треба розглядати кожен конкретний випадок окремо. Буває, що автор сам лексично убогий, а буває, що вміло застосовує спрощення як стилістичний прийом. Зрештою, художня якість твору залежить не лише від багатства мови. Підозрюю, що Олесь Гончар у романі «Людина і зброя» вжив більше слів, ніж Гемінґвей у «Прощавай, зброє», але результат вийшов не на користь Гончара.

— Чи згодні з думкою, що в нинішній час інтерес читачів викликає передусім нон-фікшн?

— Ніцше в «Народженні трагедії» точно зауважив, що давні греки склали свої найтрагічніші міти тоді, коли були найсильнішими й найхоробрішими, коли їхня культура стрімко здіймалася вгору. Натомість веселі сократичні жанри запанували в них у епоху елліністичного декадансу. Якщо погодитися, що література виконує подібну функцію, тобто не так відображає дійсність, як компенсує читачам те, чого їм у цій дійсності бракує, то популярність нон-фікшн видається логічною. В світі постправди спантеличеним людям елементарно бракує правди, і вони сподіваються знайти її в літературі факту. Хоча, як на мене, значно глибшу за факти правду слід шукати якраз у мітах.

ЯК УПІЙМАТИ ДУХ ЧАСУ

— Добре, що деякі твори сучасних письменників екранізуються, більш чи менш вдало. Які з прочитаних останнім часом ви запропонували б для нових стрічок?

— Екранізація доброї літератури, якщо це не п’єса, — справа ризикована. В кожному разі жоден із моїх улюблених фільмів Джармуша, Коенів чи Тарантіно не знятий за готовим романом. Менше з тим, знаю, що Іра Цілик приступила до зйомок фільму за ще не виданим романом свого чоловіка Артема Чеха, який я щойно взяв на редагування. Люблю цю пару, сподіваюся, що полюблю й фільм. Там ще й дуже фактурний Іздрик у головній дорослій ролі. Багато кінематографічних сцен є в «Амадоці» Софії Андрухович. Тільки епопейна за розмахом «Амадока» в звичайний фільм не поміститься, хіба в серіал. А я за все життя всього кілька серіалів бачив, не мій жанр. Але хай буде, якщо хтось нормально зніме, то заради Софійки подивлюся.

— Ви — перекладач, літературний і медіакритик, есеїст, редактор, колумніст. Як усі ці іпостасі вживаються в одній особі? Чи не виникало бажання писати прозу?

— Не знаю, хто це мене охрестив медіакритиком, я такими речами точно не займаюся. Та й літературною критикою вже віддавна також. Бо, по-перше, майже всі сучасні українські письменники, про яких я міг би щось писати, є моїми приятелями або й близькими друзями. Яка вже тут може бути бодай вдавана об’єктивність?

А по-друге, точніше, по-найперше, коли я говорив про відсутність чітких теоретичних принципів, то мав на увазі передусім себе. Я не знаю, як оцінювати більшість сучасної літератури. В ідеалі критик повинен уміти показати зв’язок між так званим духом часу і всіма тими художніми засобами, які використовує той чи той письменник. Я розумію, як це працює в реалізмі чи модернізмі, як зміст епохи виражає себе через формальні елементи твору. Але як це працює сьогодні — розумію дуже рідко. І саме тому не маю бажання писати художню прозу.

Який він — нинішній дух часу? Не вловивши його таких романів, як «Зачарована гора» чи «Шум і лють», не напишеш. А розважати читача соціально-побутовими історійками — для цього й колонок цілком вистачає. Яких, до речі, я теж не писав би, але чимось мушу заробляти на хліб щоденний. От цим і заробляю: колонками, редагуванням і перекладами. А якби хтось мені залишив солідний спадок, то й цього б не робив. Ну, може, перекладав би зрідка щось по-справжньому для мене цікаве, як-от видана кілька днів тому книжка Міколая Ґринберґа «Я звинувачую Аушвіц».

— Ви — приклад для молодих письменників, у чому вони самі зізнаються. Що порадили б їм насамперед?

— Якщо справді знаєте таких письменників, то я б їм порадив не брехати. Якби вони брали приклад з мене, то не писали б ні прози, ні віршів.

— Сакраментальне: коли дочекаємося українського автора-нобелянта? Хто з нинішніх, на вашу думку, може претендувати?

— Я вже давно втратив надію збагнути логіку присудження всіх на світі премій — від Нобелівської до таких, як Золотий Хрін чи його родичка Булька. Кілька найважливіших авторів ХХ століття Нобелівки не отримали, а багатьом із тих, хто отримав, її, певно, сьогодні б не дали, знайшли б якісь політнекоректності абощо. Тому утримаюсь від прогнозів. Скажу тільки, що свого Томаса Манна чи Вільяма Фолкнера в нас, здається, немає, але з десяток письменників, не гірших за деяких інших лавреатів Нобелівки є. Що аж ніяк не означає, ніби хтось із них ту премію отримає.

Людмила ТАРАН, фото Ростислава ШПУКА
Газета: