Піднесім свій народ культурно, навчаймо його. Не тільки учитель може навчати, але може його навчати та виховувати і урядовець, вояк, промисловець чи інший.
Августин Волошин, український політичний, культурний і релігійний діяч Закарпаття

Футуристична детективна антиутопія

Про подвійний дебют одесита Вадима Яковлева
1 жовтня, 2020 - 10:13

Роман «Там, де починається територія» (видавництво «Каяла») — дебютний одразу в двох сенсах: як перша книга автора і як перший в українській літературі твір, написаний з точки зору проблематики ХХI століття. Дійсно, майже весь корпус літератури українською мовою, що склався за період Незалежності, в тому числі створений після 2000 року, належить минулому. На це чітко вказують дві речі: сюжет і мова. Здебільшого українські автори писали і пишуть у системі понять і уявлень ХХ століття, драматичного, багатого на подіїі тому практично невичерпного в своїх колізіях, які і за сто першим прокручуванням гарантовано дадуть бодай півсклянки філософського вина. Схильність нескінченно відтворювати старі парадигми здавалася нашою найсвятішою традицією...

Тим часом підкралися десяті, а тепер уже і двадцяті висувають нову адженду, на яку якісна література мусить реагувати. На щастя, Вадим Яковлев, 30-річний, не пов’язаний ланцюгами пам’яті про позавчорашній день, це якимось чином відчув і усвідомив. І своїм першим романом рішуче прорубав українській словесності вікно в завтрашній день.

СВІДОМІСТЬ, ЩО ПРИЙМАЄ РІЗНІ ФОРМИ

Ця книга — зовсім інша. Те, що персонажі без упину палять, закидаються колою і ромом, вживають наркотики, а секс мають розкутіший, ніж у героїв Вудстока, зовсім не робить їх схожими на представників колишніх біт-поколінь X-Y, мешканців книг чи то Барроуза, Міллера, чи то Андруховича його класичного періоду.

Різниця в тому, як сам герой мислить і реалізує себе в часі та просторі, і на цю основну відмінність вказує автор: «Особиста самоідентифікація змінюється на самоідентифікацію випадку». Що означає: в будь-якому сформованому, застиглому вигляді свідомості не існує. Вона — протей, і може приймати різні форми, і навіть декілька форм одночасно. Люди живуть миттєвістю, тут і зараз, не вірять у майбутнє та не довіряють минулому, як, власне, і реальності. Адже віртуальний світ, онлайн, є чимось набагато реальнішим і переконливішим за життя по цей бік екрану.

УКРАЇНА ЯК ПРОСТІР ДЛЯ ЕКСПЕРИМЕНТІВ

Роман Яковлева є жанровим каскадом, де футуристична антиутопія в конспірологічному ключі струменить поряд із майстерно закрученим детективним сюжетом. Дія розгортається в Україні недалекого майбутнього; тут після років громадянських чвар виникають три сектантських утворення, не визнані «цивілізованим світом». Автор мимохідь звертає увагу на з’яву цих квазідержав саме в Україні і запитує: «чому?» — дістаючи відповідь: слабка демократія, пасіонарний, довірливий народ.

Автор залишає читачеві мало відомостей про «анархо-фашистські Чернівці», чого не скажеш про інший новотвір — «Аль-Кочубій», забравший частину Одеси і області. Тут панує «алармлізм».

АЛАРМЛІЗМ ТА ФЕМІНІЗМ

«Аль-Кочубій» — це щось на штиб збірного образу східної автократії. М’яка деспотія з її «принадами» в образі імпортозаміщення, Царя і такого іншого доповнюється вельми оригінальною системою мотивації та підтримки виробництва і порядку. Наприклад, в разі злочину карають не винного, а когось із його найближчого оточення — родича, друга, колегу. Що, погодьтеся, привчає дещо вибірково ставитися до спілкування і суспільних, ба навіть родинних, відносин.

Нарешті, третє утворення, «Амазонія», що виникло на території Дніпропетровської області — край феміністок, де панують жінки,

ТРИ «ДЕРЖАВИ» — ТРИ ВИКЛИКИ

В «Амазонії» — матріархат, тут немає інформації, а відтак і ЗМІ, тут будинки рожевого кольору, а на центральній площі замість Леніна стирчить монумент Симоні де Бовуар.  Якщо, наприклад, в «Аль-Кочубії» можна віддалено впізнати Іран, КНДР чи Саудовію, окарикатурені фантазією автора, неминуче гротескні хоча б тому, що перенесені в Україну, можна згадати й інші недемократичні режими, то з «Амазонією» справа складніша — ні з чим порівняти. Щоправда, з огляду на зростаючу інтенсивність агресивного фемінізму напрошується висновок: якщо така «країна», де правлять виключно жінки, а чоловіки «правлять» за євнухів і рабів, наразі відсутня, її обов’язково вигадають!Так, мешканка «Амазонії» на ім’я Оксана розповідає: переважно рабів ніхто не рекрутує ззовні, чоловіки втікають до «Амазонії» самі, погоджуючись і на тяжку працю, і на вимушену кастрацію за контрактом. Справа не лише в гарній платні — чоловіки втрачають самоідентифікацію, необхідну для панування чи бодай виживання в сучасному світі. Криза сім’ї, чоловічих професій, непопулярність маскулінних рішень та поведінки лише сприяють цьому. Ніхто чоловіків не завойовує — вони самі ладні надіти на себе ланцюга, радіючи тому, що взагалі живі. І це також — челендж, автором роману зафіксований...

КИЇВСЬКА УЛЬТРА-ДЕМОКРАТІЯ І ТАБЛЕТКИ ВІД СОВІСТІ

Наприкінці читач  дізнається, що у «визнаному цивілізованим світом» українському Києві теж при владі секта — ультра-демократія.

Столичний режим, названий автором «ультра-демократією», — такого роду хиба, де демократія, взявшись передемократити саму себе, починає грати в піддавки. Наприклад, на виборах перемагає не кандидат, що набрав найбільше голосів, а той, якому віддали перевагу численні меншини. Зрештою, демократія, що дійшла до абсурду, — далеко не новина.

Тому й роман Яковлева — не фантастика, він реалістичний і, головне, вчасний. Багато з того, про що йдеться в тексті, — не якісь химери, це існує просто зараз, варто лише придивитися. Наприклад, найважливішою з наук сьогодні є хімія. Вона ж супроводжує соціальні експерименти. І буде контролювати чуттєву й емоційну сферу дедалі відчутніше. Поганий настрій — з’їв пігулку. Захотілося смутку — проковтнув іншу. Будуть таблетки від совісті — або для совісті. Від пам’яті і мислення. Або — для. Посилення/ослаблення специфічних розумових здібностей, завантаження/стирання знань, розвиток/змивання душевних якостей — завдяки хімії це стане можливим. Людина честі? Немає питань. Таблетка — і джентльмен до кінчиків пальців. Авантюрист, сміливий, ризиковий — теж не проблема. Надягаємо типи особистостей, які треба, або які подобаються.

Можна буде дублювати власне «я» — вдягнути чужий тип особистості, чужі знання і пам’ять. Обов’язково знайдуться професії, які будуть виконувати хімічні люди одного типу. Це стане і розвагою. Від роботи у вихідні відпочиватимуть, надягаючи іншу особистість — не обов’язково свою. Або навпаки: саме свою, бо це — оригінально. Будуть масові препарати для грубих, приблизних копій і модельні майстерні, що детально розроблятимуть точні копії особистостей або зовсім нові моделі характерів. Розробки штучного інтелекту йдуть в тому ж напрямку. Події останніх десятиліть показали, що світ, в якому людське життя є вищою цінністю, вкрай хисткий.

ОЧІКУЮЧИ НА НОВУ ЛЮДИНУ

У книзі все це проговорюється. Роман Яковлева — про розлюднення, в якому на сьогоднішній день досягнута межа, за якою починають проступати контури вже іншої істоти.

Можна міняти зовнішність, стать, стан і навіть брати напрокат чужу особистість і при цьому залишатися собою; пересадка генів, пам’яті поколінь і пам’яті тіла, ретрансляція емоцій і спогадів — все це або вже стало, або ось-ось стане реальністю. Людини в старому і звичному сенсі не буде. «Заборонити слово людина», — резюмує автор. Втім, є в романі те, що пов’язує його з класичним розумінням людського, а саме — тема кохання, що проходить червоною ниткою наскрізь, зшиваючи клаптеву ковдру сюжету.

Іншою складовою, що з’єднує текст, є енергія дії. Щедрий на дієслова, яких в романі більше, ніж інших частин мови, Вадим Яковлев вміє робити саспенс. Від книги важко відірватися. Сюжет захоплює вниз і вгору, як вагончик американської гірки. Доки читаєш, доти уява нав’язливо малює екранізацію твору, і думаєш про те, що б зробивіз цього який-небудь Тарантіно або Лінч.

Варто згадати і про певний недолік; може, це стане корисним дебютантові надалі. Мова про деяку одноманітність персонажів. Основних їх шість,три чоловічих і три жіночих, і всі говорять майже однаково, без характерних, ба навіть помітних, індивідуальних рис. Особливо це впадає в око, коли герої вдаються до філософських узагальнень — і роман-екшн починає нагадувати есей, де авторські думки довільно «розкидані» між дійовими особами.

Втім, це не применшує цінність книги, яка вочевидь першою в україномовній белетристиці зартикулювала складні сучасні проблеми у їх глобальному, а не суто містечковому масштабі.

Владислав СІКАЛОВ
Газета: