Найрідкісніша мужність - це мужність думки
Анатоль Франс - французький прозаїк, літературний критик

Ірина Шувалова: «Тема мого кембриджського дослідження – голоси війни на Донбасі»

Поетка, перекладачка й дослідниця – про сучасну україністику, літературне месіанство і дві іпостасі пам'яті
25 липня, 2019 - 17:10
Фото - Ольги Закревської

Як часто ми читаємо про сучасну українську гуманітаристику за кордоном, а тим паче у провідних вишах світу на зразок Кембриджу, Гарварду, Стенфорду? Про її студентів та викладачів, актуальні процеси? Сьогодні «День» спілкується з Іриною ШУВАЛОВОЮ — поеткою, перекладачкою, дослідницею та аспіранткою Кембриджського університету — про війну та україністику, борсучі нори і «королівську» англійську, право й чин неофіційної культурної дипломатії, публічність інтелектуалів, особистий простір письма і, звісно ж, про нові книжки поетки, читані та писані, ті, що вслід за вже знаними її текстами з книжок «Ос» і «Аз» скоро з’являться в Америці та Україні.

«НАВЧАННЯ В КЕМБРИДЖІ АБО ГАРВАРДІ — ЗНАЧНО РЕАЛЬНІШЕ, НІЖ ЗДАЄТЬСЯ»

— Ірино, ти нещодавно закінчила навчальну програму в Кембриджі. З твого академічного профілю на сайті одного з найстаріших та найкращих світових університетів можна дізнатися, що ти досліджувала у Сент-Джонс коледжі, на славістиці, сучасні пісні про війну на Донбасі. Розкажи, будь ласка, детальніше, як прийшло рішення вступати до Кембриджу?

— Насправді, я ще у процесі. Дисертацію написано, захист — сподіваюся — незабаром буде пройдено. Тож, насправді, академічне середовище ще ніяк мене не відпустить — хоча, думаю, нам із ним уже пора попрощатися. Усе ж таки відколи вступила в Києві на філософський 2003 року вже минуло трішки часу, а я відтоді практично весь час щось десь студіювала (хоч і паралельно працюючи й займаючись родиною).

Рішення вступити до аспірантури в Кембриджі було, певно, почасти мотивоване саме бажанням дати для себе остаточну відповідь на це запитання: лишаюсь я у вищій освіті (вже у професійній іпостасі) — чи йду? Наразі схиляюся до останнього варіанту.

Другою причиною вступати до Кембриджу була власне тема мого дослідження. Хоч як це дивно, за три роки аспірантури вона не надто змінилася (тут це рідкість, оскільки від тебе очікують, що протягом першого року аспірантури ти начитаєш матеріал, поспілкуєшся з колегами і, власне, визначишся в результаті з реальним напрямом своєї роботи, який здебільшого відрізняється від того, з чим ти подавався на програму).

Наскільки складно було вступити до Кембриджу?

— Я всіляко заохочую молодих українських фахівців не відкидати варіанту навчання за кордоном у провідних вишах світу. Потрапити туди нелегко, але, парадоксально, не так складно, як нам часом здається. Важливо чітко зрозуміти, чого чекають від аплікантів такі виші (є насправді низка важливих «галочок», які потрібно проставити у своєму академічному резюме, аби можна було претендувати на місце на хорошій програмі). І якщо мати таке чітке й реалістичне уявлення, а потому кілька років (а можливо, й менше) прицільно попрацювати над його втіленням, навчання в Кембриджі або Гарварді — значно реальніше, ніж здається.

Зокрема, на нашій програмі з україністики (підпрограма славістичних студій у Кембриджському університеті) будуть дуже раді поданням від достойних кандидатів. Я раджу виходити безпосередньо на контакт із програмою, її викладачами (надто тими, хто може зацікавити вас як потенційні наукові керівники), українськими студентами та випускниками. Для того, щоб активно розвивати українські студії на глобальному рівні (а це надзвичайно важливо для витворення адекватного, збалансованого інформаційного поля — навіть у контексті тієї ж війни на Сході) і щоб поліпшувати якісно рівень власне українського академічного середовища, нам дуже потрібні хороші фахівці-україністи.

Як обирала й формувала тему?

— Моїм початковим задумом було досліджувати реактуалізацію традиційного фольклорного матеріалу в сучасному українському контексті, а саме — в пісенному матеріалі. Від символічної функції, яку перебрала на себе «Пливе кача по Тисині» під час подій Майдану, до пісень війни на Донбасі, що нерідко послуговуються традиційними тропами (мовними та стилістичними засобами), — матеріалу було предостатньо. Однак коли заглибилася саме в пісні війни на сході України, я зрозуміла, що переді мною величезний шар цікавезного, ніким іще не дослідженого матеріалу, і що як дослідник я можу зробити важливішу справу, саме опрацювавши цей культурний зріз.

Наразі моя тема звучить приблизно так: «Голоси війни на Донбасі: питання ідентичності в спільнотах, що зазнали впливу війни, через призму воєнних пісень». Кажу приблизно, бо трохи перефразовую англійську назву. Дуже важливим кроком для мене було говорити не суто про пісні як тексти, а перекинути цей місток до тих людей і груп людей, які ці тексти власне творять.

Моє попереднє дослідження — магістерка, яку я писала в Штатах, коли навчалася в Дартмутському коледжі за програмою Фулбрайт, — було суто літературознавчим, із сильним акцентом на тексти. Я писала порівняльну роботу про Теда Г’юза й Арсенія Тарковського, і це було неймовірно цікаво. Однак те, що мій теперішній проект — це більше культурна антропологія, ніж літературознавство, для мене дуже багато значить. Мені видається, що ті речі, які я виявила шляхом дослідження пісень, справді важливі — причому не лише для академічної спільноти, з точки зору продукування нового знання, а й у практичному аспекті — наприклад, задля формування конкретних, у тому числі державних, стратегій поведінки щодо спільнот, про які мені йдеться.

Основною моєю оптикою був розгляд різних підходів до процесу іншування (розмежування між «своїми» і «чужими», друзями й ворогами) в піснях із різних боків лінії фронту. Є важливі, посутні відмінності в тому, яким чином і на підставі яких критеріїв здійснюється ось це розмежування у спільнотах на українських територіях, підконтрольних уряду, на окупованих українських територіях і в Росії.

НЕОБХІДНІСТЬ ЧІТКОГО РОЗУМІННЯ, ЩО САМЕ ВІДБУЛОСЯ В ЖИТТЯХ І ГОЛОВАХ УКРАЇНЦІВ НА ОКУПОВАНІЙ ТЕРИТОРІЇ

— Для мене було принципово досліджувати не суто український пісенний матеріал, і хоча морально було дуже тяжко працювати з більшістю матеріалу, продукованого в так званих ДНР та ЛНР, а також і в Росії, я розуміла, що лише такий порівняльний, комплексний підхід дасть мені цілісну картину.

Взагалі, як на мене, однією з найбільших наших помилок у цій війні є небажання глибоко досліджувати процеси, що відбуваються, зокрема на окупованих територіях. Звісно, є об’єктивні фактори, що ускладнюють цей процес — скажімо, медійні обмеження, покликані запобігти поширенню пропаганди на неокуповані території. Однак я переконана: щонайменше українські дослідники мали б виявляти більшу цікавість до того, що відбувається на території, контрольованій угрупованнями ДНР та ЛНР.

Я була вражена, коли зрозуміла, що левова частка (будьмо відверті, 99%) академічних публікацій на цю тему належать перу або закордонних колег, або українських науковців, які працюють у вишах за межами України. Я не знаю, як ми плануємо перемогти у війні, де ми не бажаємо знати свого ворога (а це справа не лише розвідки та спецслужб, а й суспільства в цілому й наукової спільноти зокрема). І я не знаю, що ми потім плануємо робити з цією перемогою, якщо не матимемо чіткого розуміння, що саме відбулося в життях і головах українців, які нині живуть на окупованих територіях.

ПРО БРИТАНІЮ НЕ З ПУТІВНИКІВ

— Що тебе найбільше вразило у Великій Британії з академічного (і не тільки) життя? Може, пригадаєш якийсь знаковий момент? 

— Для мене знаковим було знайомство з моїм науковим керівником, професором Рорі Фінніном. Свого часу він приїхав в Україну як волонтер Корпусу миру (американська програма), вивчив українську, написав дисертацію з україністики в Колумбійському університеті в Нью-Йорку та присвятив свою кар’єру дослідженням, пов’язаним з Україною. Наразі Рорі, безперечно, є одним із найкращих фахівців з українських студій у світі. Він очолював і напрям україністики, і, загалом, програму славістики в Кембриджі. Але поза тим він — надзвичайно приємна, порядна й демократична у спілкуванні людина. Мені вкрай пощастило мати такого наставника, як він. Незалежно від того, чи матиму надалі справу з академічним середовищем, я знаю, що те, чого я навчилася від Рорі, допоможе мені бути кращим фахівцем і кращою людиною. Тому мої найкращі враження від академічного життя в Англії — це люди.

Найгірші враження від академічного середовища — це бюрократія. Англія — це загалом країна, де до будь-яких правил ставляться зі священним трепетом і піддавати їх сумніву здебільшого не беруться. А в університеті з понад восьмисотрічною історією, як Кембридж, нашарування століть цих правил і приписів нерідко призводить до абсурдних ситуацій. Якось один зі знаних і шанованих місцевих професорів зізнався мені, що після тривалих і численних невдалих спроб хоч якось просунути університетськими бюрократичними каналами свій запит про необхідність оновлення факультетського сайта він плюнув на все, сів і зліпив новий сайт самотужки. Кембридж — це такий величезний механізм; машина, до якої століттями прибудовували нові мацаки і свищики, блималки і коліщатка, аж доки вона не розрослася до такого розміру й рівня складності, коли путнього уявлення про весь механізм в цілому вже не має жодна людина.

Що ж до Британії загалом — певно, саме зараз, коли я гарячково пакую валізи для наступного переїзду за моря, і варто замислитися про проведені тут останні три роки. Я дуже рада, що приїхала сюди: це був у багатьох аспектах тяжкий, але важливий життєвий етап. Найбільше я, напевно, сумуватиму за англійською природою: за буйними зеленими бур’янами, заростями ожини, квітучими живоплотами, за борсучими норами, що ховаються під лопухами, і лисицями, що надвечір приходять на поріг із саду. Я багато писала про це — і цього мені бракуватиме. Це та Британія, про яку писав Тед Г’юз, і з якою я сама вперше познайомилася, приїхавши — ще до навчання у Кембриджі — на резиденцію в замку Хоторнден у Шотландії (за Шотландією сумую страшенно).

А от за чим не сумуватиму — то це за класово розшарованим суспільством із кричущою нерівністю, де ще від часів Тетчер, але особливо протягом останніх років із їхньою політикою austerity (суворої економії), людей, які і так мали небагато, позбавляють і цих небагатьох, доти гарантованих державою, джерел підтримки. Ми звикли думати про Англію як про заможну країну — і це справді країна, що має величезні статки. Але вони сконцентровані в руках відносно незначної кількості людей, тоді як чимало груп населення живуть у бідності (знайомій і багатьом українцям, коли не знаєш, чи матимеш що їсти і за що купити дитині взуття до школи).

Узагалі, здавалося б, хіба після українських реалій нас здивуєш суспільним розшаруванням? А виявляється, це величезна, відчутна різниця, коли країна має традицію спадкових еліт – і коли, наприклад, те, як ти розмовляєш («королівською», високою англійською – чи з вимовою, притаманною простому люду), визначає те, як поставиться до тебе майбутній роботодавець або просто людина, поруч із якою ти присів на лавку у парку. І це вже не кажучи про рівень ксенофобії та державно санкціонованої дискримінації проти не-британців, які живуть у Британії (так звана політика «ворожого середовища», що уряд постановив створити для мігрантів). Ні, за цією Англією не сумуватиму.

«З ДИТИНСТВА МНОЮ РУХАЛО ОДНЕ — НЕПЕРЕБОРНА ЦІКАВІСТЬ ДО АБСОЛЮТНО ВСЬОГО»

— Так складається, що у багатьох наукових і творчих світових спільнотах ти репрезентуєш Україну — своєрідна неофіційна дипломатія. Що в цьому найприємніше і найскладніше?

— Ти знаєш, я людина, яка виросла в такому середовищі, де від мене точно не чекали, що я колись когось десь представлятиму, крім себе. Не кажучи вже про Україну. Я з дуже простої родини, мої дідусі й бабусі — сільські люди, які не мали освіти поза початковою школою. Мені нікому було підказати, що читати, які фільми дивитись, яку музику слухати. Аж до університетських років мені не було з ким говорити про суспільні, політичні й філософські питання. Я багато в чому й досі невіглас, хоча зараз, коли це усвідомлюю, в певному сенсі мені спокійніше, бо знаю, над чим іще треба працювати. Ну, й працювати хочеться — страшенно, бо з дитинства мною рухало одне — непереборна цікавість до абсолютно всього: від археології до східних релігій, до ентомології, до полярних досліджень. Тож таке самовдосконалення — це велике задоволення.

Але до чого я все це веду: наді мною досі доволі сильно тяжіє так званий синдром самозванця — коли людині весь час видається, що вона не на своєму місці, що вона досі успішно вдавала, що щось там може і вміє. Коли живеш із такою штукою — це трішки ускладнює життя, і особливо важко, не маючи такої певності в собі й у своїх спроможностях, репрезентувати щось настільки за себе більше, як, скажімо, свою країну. Але, безперечно, я досить рано зрозуміла, що в багатьох ситуаціях цього не уникнути, і відтоді чиню згідно з банальним, але дієвим принципом, що якщо бути максимально вірним собі — своїй суті, покликанню, поглядам — і при цьому бути максимально чесною з іншими й поводитися щодо них гідно, то ані тобі не буде за себе соромно, ані твоїй країні.

«У НАС РОЛЬ «ПУБЛІЧНОГО ІНТЕЛЕКТУАЛА» НАРАЗІ ОТОТОЖНЕНА З РОЛЛЮ ІНТЕЛЕКТУАЛА ВЗАГАЛІ»

— Мені взагалі здається, що відповідальність за себе — за те, аби достойно прожити своє життя, — це одна з найскладніших і найважливіших речей для кожної людини. Останнім часом у мене складається враження, що люди не надто релігійні, до яких я зараховую й себе, часом забувають про цю найбільшу в житті відповідальність (за себе, за свою людськість і людяність) і починають, не давши собі ради із власним життям, перебирати на себе відповідальність за життя інших людей, їм починає хотітись інших людей чогось навчати, кудись за собою вести.

Така схильність до месіанства, до речі, дуже помітна в нашій літературі, де багатьом письменникам хочеться публічно висловлюватися, відігравати роль духовних поводирів — і це при тому, що далеко не всім із них справді є що сказати. У нас роль «публічного інтелектуала» наразі ототожнена з роллю інтелектуала взагалі (втім, думаю, це не суто українська біда — а питання розмиття межі між сферами приватного і публічного, отієї плинності модерного світу, про яку дуже добре писав, нині, на жаль, уже покійний, Зиґмунт Бауман). Хай там як, мені часом здається, що українській культурі було би більше користі, аби письменники більше писали, а менше «мойсеювали» і водили народ пустелею. Це, звісно, стосується і мене самої: треба менше розбалакувати, як оце я зараз, і більше працювати. Або бодай думати: це теж дуже важлива робота, на яку (себто на не інструменталізоване, не як-мені-зараз-вирішити-цю-проблему думання) людині в сучасному світі лишають дедалі менше часу і простору.

«ВЛАСНИЙ ПРОСТІР» МАЄ ВИТВОРИТИСЯ НЕ ЛИШЕ НАЗОВНІ, А Й УСЕРЕДИНІ»

— Ти часто згадуєш про тексти Теда Г’юза, перекладала Вірджинію Вулф, тому услід за нею природно виникає запитання про «власний простір» творчості, котрий часто треба створювати у не завжди сприятливих обставинах. Як це відбувається в тебе?

— І от про власний простір. Я багато про нього говорю, а тим часом дуже погано вмію його для себе витворювати. Так склалося, що особливо останніми роками я мусила (чи, радше, обирала) відсувати творчу роботу в своєму житті на задній план. Була академічна праця, були підробітки, була родина, якою треба опікуватися, був, зрештою, побут — але ж усі ці речі (чи більшість із них) тією чи іншою мірою присутні в житті практично всіх письменників і перекладачів, тому це не виправдання.

Мені справді писалося лише тоді, коли втома від усього решти сягала межі, коли опускалися руки і треба було бодай на якийсь час «вимкнутися» з шаленого ритму. І отоді, по кількох днях, коли всередині щось хай мінімально упрозорювалося, одразу йшли вірші. Перекладацька робота тут для мене дещо інакша: вона передовсім вимагає часу й хоч трішки свіжої голови; тоді можеш працювати. А от аби писати поезію, цього мало. Отой «власний простір» має витворитися не лише назовні, а й усередині: коли у тебе всередині все захаращено, забито повсякденними справами, клопотами, переживаннями, сподіваннями, думці й чуттю нема де випростатися. Хоча маю сказати, що захоплююся людьми, які цей внутрішній простір самі для себе витворюють. Це можливо. Просто я такого не вмію.

Я багато читала цього року японських поетів і письменників, переглядала Одзу, Куросаву та Коре-еду. Так от мене особливо вразила не просто чудова поезія, а неймовірна історія життя Йосано Акіко. Одна з найшанованіших у японській літературі (а надто у модерній японській літературі) поеток, Йосано не просто собі пописувала танка на дозвіллі. Вона мала чоловіка — теж поета, але значно менш успішного за неї, тож мусила, по суті, матеріально забезпечувати цілу родину (і це в першій половині двадцятого століття — тоді як японським жінкам і досі непросто знаходити нормальну роботу, а заробляють вони й нині суттєво менше за чоловіків). До речі, коли я кажу «родина», то маю на увазі її одинадцятьох дітей. При цьому Йосано не тільки активно писала, редагувала, а й займалася перекладами. Її переклад «Повісті про Ґендзі» Мурасакі Сікібу з давньояпонської на сучасну японську (дуже, до речі, об’ємного і складного твору) досі вважається класичним. Що порівняно з цим моє скигління про «забагато академічної роботи»? Працюю над собою, аби навчитися краще збалансовувати різні складові свого життя й витворювати отой власний простір для письма.

ПАМ’ЯТЬ ЯК НЕЗДОЛАННА ВІДСТАНЬ І ЯК НЕЗБАГНЕННА БЛИЗЬКІСТЬ

— Я читала, що в Америці вийде твоя перекладна книжка, так? А коли і яку ти плануєш нову українську?

— Справді, я дуже тішуся з того, що вже до вересневого Форуму вийде моя збірка в англійських перекладах «Молися порожнім колодязям». Для мене честь мати її виданою в американському видавництві «Лост Горс», де в серії сучасної української поезії вже вийшли книжки Ірини Старовойт, Юрія Андруховича та Юрка Іздрика. У такій компанії нічого не страшно! Прекрасно, що ці книжки виходять у форматі білінгви, а отже — будуть цікаві як україномовному, так і англомовному читачеві. Ми презентуватимемо книжку на Форумі, тож запрошую стежити за заходами видавництва й неодмінно приходити на наші події. Спеціально на презентацію приїде й перекладачка цих віршів — Олена Дженнінґз. До речі, тексти, що увійшли до збірки, досі не друкувалися українською, тож фактично це книжка — не лише нових англійських перекладів, а й нових українських текстів (які, страшно сказати, не виходили друком уже п’ять років — ось як час пролетів!).

Але і цю ситуацію я планую скоро виправити. Навесні 2020-го у «Видавництві Старого Лева» виходить моя нова поетична збірка, де буде півтораста нових текстів. Ніякого «бест оф» — тільки найсвіжіше: те, що було написано за ці п’ять років, відколи вийшли «Ос» і «Аз». Назву нової книжки поки що тримаю в таємниці, але можу сказати, що, по суті, я мислю цю збірку як три книги в одній. У ній є три дуже різних за голосом, настроєм і тематикою групи текстів — і для мене самої страшенно цікаво її перечитувати. Тому що поетові рідко випадає бачити в межах однієї збірки своє власне виростання поза межі себе вчорашнього, а тут, як на мене, це справді можна простежити. Втім, ці три масиви текстів об’єднує спільна, дуже важлива для мене зараз тема — чи то пак, низка тем.

Напевно, вся ця велика книга передовсім про пам’ять. Про дві дуже різні її іпостасі: пам’ять як оповідь історій і пам’ять як біологічну річ (тілесну — до-свідому — пам’ять крові). Останнім часом мені багато думалося про те, що печаль, яка завжди виростає з пам’яті, пов’язана з остаточною непроникненністю, герметичністю життів інших людей, навіть дуже нам близьких. Хоч і знаючи якісь речі й людей — на фактичному рівні — достеменно, ми нутром відчуваємо цю кінцеву неможливість проникнення в сутність цих людей, глибинного їх пізнання. Таке пізнання, як на мене, — але зовсім інакше, на якомусь геть іншому рівні — можливе тільки через пам’ять крові й тіла. Можливо, через пам’ять землі також.

Мій прадід дуже любив коней, а я цілковито до них байдужа. Однак коли я писала про нього — чи, радше, від нього, — отой маленький шматочок світу у вірші повнився кіньми, їхніми запахами, звуками, теплом; і все це мені-не-мені було близьким і не те щоб зрозумілим, але притаманним. І коли перечитую цей вірш, я цю притаманність відчуваю — і розумію, що вона не до кінця моя. Тож книга про ці дві пам’яті — пам’ять як нездоланну відстань і пам’ять як незбагненну близькість.

— Топ-5 книжок від Ірини Шувалової для читачів «Дня».

— Останнім часом мені, з огляду на перебування за межами України, суто технічно складно мати доступ до новинок в українських перекладах, тому багато чого читаю в англійських перекладах чи, там де можу, в оригіналі. Тож радитиму без урахування мовних бар’єрів, за що мушу одразу перепросити. Тим паче сподіваюся, що, можливо, мене почують і перекладачі: нехай це буде погано завуальованим проханням донести більше хорошої літератури до українських читачів і читачок.

Нацуме Сосекі «Врата» (The Gate — в англійському перекладі з японської). Як написав у передмові до цього роману Піко Айєр, «Врата» — певно, чи не єдиний твір у світовій літературі, кульмінація якого полягає в тому, що головний герой... засинає. На жаль, досі не перекладена українською, але доступна багатьма іншими мовами, ця книга оповідає про буденне і небагате на події життя японського подружжя. У «Вратах» Нацуме відтворює світ повсякденності без рожевих окулярів, однак із притаманним йому особливим талантом спостерігати поетичність та зворушливість найбуденніших сцен. Головний герой, якому весь час здається, що йому чогось бракує, наприкінці книжки нарешті робить рішучий крок, аби досягнути просвітлення. Втім, чи вдається це йому, я вам, звісно, не розповім. Нацуме — прекрасний прозаїк, знаний і шанований в Японії не менше, ніж Кавабата чи Місіма, але у нас, на жаль, ще мало відомий. Раджу ознайомитися з його творчістю.

Міямото Теру «Ріки» (Rivers — в англійському перекладі з японської) — найяскравіше моє літературне відкриття останніх кількох років. Усе почалося з раннього фільму «Мабороші» Коре-еди Хірокадзу (часом перекладаного як «Міраж»). Гіпнотичний фільм, трішки подібний на «Пікнік біля Навислої скелі» Пітера Віра, де в осерді стрічки — теж таємниця, що не надається до розгадування, виявився знятим за оповіданням японського автора, ім’я якого було мені незнайомим. Заінтригована, я придбала книжку, і з цього почалося моє захоплення Міямото Теру — одним із найшанованіших нині живих японських прозаїків. Міямото пише про буденне і часом тяжке життя в повоєнній Японії, нерідко звертаючись до спогадів про своє дитинство та юність. «Ріки» — це збірка з трьох повістей, і кожна з них — свідчення неймовірного таланту Міямото помічати все й закарбовувати найдрібніші деталі в пам’яті читача. І досі, згадуючи «Каламутну ріку», я бачу силует триногого пса, який помалу кульгає через міст.

Чімаманда Нґозі Адічі «Половина жовтого сонця» (Half of a Yellow Sun) — нарешті книжка в моєму списку, яку, я знаю, вже перекладають і, сподіваюся, незабаром мають надрукувати в одному з українських видавництв. Книжка Адічі — молодої зірки не лише нігерійської, а й світової літератури — безперечно, цього варта. Її проза — чуттєва й багата, при цьому Адічі вміє будувати захоплюючі сюжети. У її книжках мікрокосм приватного й родинного життя нерідко зазнає болісного втручання суспільних колізій. Давно час читати африканську літературу, яку добре знають і люблять у світі, але яку ми тільки-но починаємо для себе відкривати.

Гіларі Мантел «Вулф Голл» та «Несіть тіла» (Wolf Hall та Bring up the Bodies). Я знаю, що обидві частини майбутньої трилогії про Кромвеля існують в українському перекладі, однак читала книжки в оригіналі, тож про якість цього перекладу нічого сказати не можу. Що ж до оригінальних текстів, перше враження від стилю Мантел у мене було таким, наче мені вгатили кулаком під ребра так, що аж в очах потемніло: от тільки (якщо можна це собі уявити) в хорошому сенсі. Я давно не читала такої живої, гнучкої, потужної прози — може, відколи перечитувала Томаса Вулфа. Мантел — геніальна романістка, тому що розуміє, що мова — не просто інструмент, а ключ, який відкриває двері в Інше. Її мова дає змогу говорити давно зотлілим її героям. Дуже раджу також прослухати низку лекцій Мантел, записаних для BBC World, де вона говорить не лише про історичну художню прозу, а й глибше — про сутність пам’яті й нашого зв’язку з минулим.

«Адріанові спогади» Марґеріт Юрсенар (Memoirs of Hadrian — в англійському перекладі з французької). У кожного з нас, мабуть, є така книжка, про яку ми, як нам видається, просто покликані розповідати на кожному кроці. Так от для мене це — «Адріанові спогади» Юрсенар. Читана мною англійською (але вже доступна й в українському перекладі), це книга-подорож: життям однієї людини; долею одного — дуже від нас віддаленого у часі — світу; зрештою, пам’яттю. Це повільна книжка. Це книжка, яка, певно, потребує від читача якогось мінімального зацікавлення історією (головний герой — римський імператор Адріан) і, можливо, досвіду пригадування — бо це те, що робить літній Адріан: пригадує, озираючись назад, своє довге життя, фіксуючи назавжди втрачене й відбуле. Ця книга — прекрасна і щедро винагороджує читача.

Спілкувалася Юлія СТАХІВСЬКА
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments