Воля, визволення - от той конечний прапор, до якого тягнеться все, до якого прагнуть і вояки з мечами, і моралісти з заповітами, і поети з віршами.
Василь Липківський, український релігійний діяч, церковний реформатор, педагог, публіцист, письменник і перекладач, творець і перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

Книжка про світлі душі

Іванна Мащак, незламна українка з незвичайною долею, розповіла про свій життєвий шлях
30 травня, 2019 - 17:03

Велич і масштаб людини вимірюються незгаслою в її свідомості «іскрою добра». Люди, котрі близько знали Тараса Шевченка, свідчать: попри тяжкі випробування, які геть не кожен витримав би, приниження, неволю, підірване здоров’я, занепад фізичних сил — геніальний Поет до останніх хвилин життя зберігав дитячу доброту, довіру до тих, з ким спілкувався. Поневіряння не озлобили його, не зробили байдужим до горя й страждань ближніх (може, саме звідси — і ненависть, шалений гнів до «неситих», які теж є невід’ємними його рисами).

Цей приклад українського Пророка — дороговказ для всіх нас. Мені згадався Шевченків образ (хай читач не вважатиме це перебільшенням), коли 22 травня в Музеї літератури біля київської станції метро «Театральна» я відвідав презентацію автобіографічної книги-сповіді дивовижної жінки. Її ім’я — Іванна Мащак, вона дожила до 94 років, проте ця унікальна людина (із 1965 року вона живе в Лондоні й посідає чільні посади в громадських об’єднаннях українців Британії) й дотепер зберігає глибокий розум, вражаючу пам’ять, оптимізм, віру у світле начало людських душ. Це особливо вражає, з огляду на те, який важкий, страдницький шлях довелося пройти пані Іванні.

Про це, власне, й книжка авторки, скромно й лаконічно названа «Дорогами минулого» (видавництво «Кліо», 2019 р.). Це розширене й доопрацьоване перевидання лондонської книжки з такою ж назвою (2010 р.), доповнене новими документами, листами й світлинами. Авторка безпретензійно назвала свої спогади «Розповідь про дорогу від Варшави до Лондона». Проте — що за цим стоїть?

Спомини Іванни Мащак охоплюють період української історії 30—50-х років трагічного ХХ століття: українське підпілля в Польщі, операція «Вісла», переповнені українцями табори ГУЛАГу на Колимі — усе це пані Іванна пережила особисто... Вона веде щиру розмову про галицьке село 30-х років, про польські та радянські поліційні кімнати допиту, про корабель у бурхливих водах нічного Охотського моря... Розповідь авторки доповнюють і короткі спогади її вірного супутника життя, чоловіка Володимира Мащака (1918—2012), про службу в дивізії «Галичина» та переправку українських дивізійників до Великобританії. На прикладі життя однієї родини дізнаємося не лише про побут, звичаї, освіту, релігійне життя Західної України, а й про головну ідею життя її жителів усіх поколінь — боротьбу за незалежність; боротьбу криваву, жертовну й безкомпромісну.

Мимоволі вражаєшся: оця скромна, невеличка на зріст літня жінка з тихим голосом — ось вона і є борець? Проте це справді так, і читач книжки, особливо розділу «Події 1944—1947 рр.» (главки «Перший арешт», «Виселення», «Доручення», «Ув’язнення») та розділу «У Совєтський Союз» (главки: «Із Києва до Сибіру», «Бухта Ваніно», «Колима: спецтабори політкаторжан», «Перші звістки від батьків», «Прощавай, Магадан»), переконається, скільки разів життя Іванни Мащак висіло над прірвою. Тендітна дівчина з кайлом в руках на руднику — таке не забувається... У книжці вміщено не один десяток фото таборових вірних подруг Іванни Мащак (усіх назвати поіменно просто немає змоги — це унікальні, дивом збережені світлини, їх треба дивитися). А ще ці спомини позначені світлом чудових картин І. Мащак — авторка, уже в літах, почала відтворювати блискучі барви квітів.

Іванна Мащак уже давно мешкає в далекому Лондоні, часто, в міру сил, відвідує Україну. Бог подарував їй дуже довге, буремне, наповнене — і щасливе життя (так, щасливе, попри все). У передмові до спогадів журналістка Аріадна Войтко пише: «Таких людей, як Іванна Мащак, були мільйони, проте далеко не всі дожили до проголошення незалежної Української держави, а хто якщо й дожив, не завжди міг написати про пережите. Тих історій могло б бути безліч — у кожного своя і в кожного драматична. Тож прочитаймо бодай одну — таку цікаву і таку щемливу».

Кажуть: історія, ніби в краплині води, відбивається в долі конкретної людини. Отут перед нами постає саме такий приклад...

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ