Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл, а за прогресуючу дистрофію душ — нам байдуже.
Василь Стус, український поет, перекладач, прозаїк, мислитель, правозахисник,

Маестро високого стилю

20 серпня Валерію Шевчуку виповнюється 80 років
16 серпня, 2019 - 10:07

Усвідомлюючи своє незаперечне місце в історії української літератури, письменник наголошує: «Ми повинні бути людьми своєї української культури». Їй він безоглядно присвятив своє подиву гідне подвижницьке життя письменника за покликанням і за переконанням.

Є письменники, які знаменують своєю творчістю цілу епоху. До таких належить, безперечно, Валерій Шевчук — письменник-шістдесятник, автор відомих хрестоматійних творів, які гiдно репрезентують сучасну українську лiтературу на свiтових обширах і які склали б окрасу будь-якій світовій літературі. Але це твердження не зовсім точне — і щодо епохи українського шістдесятництва, яку так яскраво репрезентує творчість письменника, і щодо самого Валерія Олександровича. Адже, дебютувавши на початку 1960-х,  витворивши цілу школу прозаїків, він плавно й досить успішно перейшов в нинішню епоху з її гаджетами, фейсбуками, розмитими цінностями й страченими ілюзіями. І хоча сам письменник досі користується «старосвітським» методом писання творів  (ручкою та друкарською машинкою), це жодною мірою не впливає на письменницьку продуктивність. Його творчий набуток подиву гідний  — на сьогодні опубліковано 168 книг  (підкреслюю: на сьогодні, бо вже завтра ця цифра зміниться: видавництва готують до друку нові його рукописи — не буду завчасно розкривати письменницькі таємниці).

При цьому Валерій Олександрович не тільки активно працює, а й — ви не повірите! — досі відкриває самого себе. Зізнається, що, перечитавши десятки й десятки інтерв’ю, які протягом цілого життя брали у нього доскіпливі журналісти, зібравши їх усі докупи (бо це «тягне» на прецікаве вагоме видання!), він раптом зрозумів, що саме у тих відповідях послідовно розгортається його письменницька художньо-естетична й морально-етична програма, на якій він стояв протягом довгих десятиліть і стоїть тепер — попри всі катаклізми, випробування й розчарування. Адже спеціальних статей про те ніколи не писав — натомість жив і живе, як диктує йому власна совість і письменницький хист. Тобто ніколи ні на грамину не зраджував своїм принципам, не вівся на усілякі зваби світові, бувши послідовним сковородинівцем. Навіть, пригадую, як іронічно зреагував колись на мої слова щодо доцільності висунення його кандидатури на Нобелівську премію: крім іроніка, він ще й реаліст, котрий досить адекватно оцінює зусилля, тобто незусилля влади рідної країни (незалежно від прізвищ очільників) щодо репрезентації національної культури в світі. Країни, в якій живе і яку безмежно любить. Інакше б не жив у ній все життя, уникаючи будь-яких далеких виїздів за кордон (хоча зрідка там і бував), тим більше, що ніколи не користувався такими привілеями, як відпустка.

Великий самітник і фанатичний працелюб, а ще великий книголюб, котрий не може відмовити собі у задоволенні «познайомитися» з максимальною кількістю нових книжок, Валерій Шевчук перебуває нині в своєму власному книжному світі, який добудовує все новими й новими творами, хоча й світу реального не цурається, однак ставиться до всіх перипетій з висоти власної мудрості, заґрунтованої у вистояну філософську позицію. І залишається незмінно цікавим усім, хто з ним спілкується або хто читає його твори.

Оця здатність упродовж десятиліть утримувати увагу до себе — це неабияке уміння, тобто той високий рівень майстерності письменника, яку не втомлюються досліджувати численні літературознавці. Але ж і є що досліджувати! Входив у літературу збірками оповідань і повістей «Серед тижня» (1967), «Набережна, 12» і «Середохрестя» (обидві 1968), «Вечір святої осені» (1969), «Крик півня на світанку» (1979) та ін. Залишивши позаду період писання в «шухляду» (коли в епоху соцреалізму його не друкували з цензурних причин), потім — період гучної слави хрестоматійних романів «Дім на горі» (1983) і «Три листки за вікном» (1986: саме за цей роман письменна було удостоєно двох найпрестижніших премій — Шевченківської та премії Фундації Антоновичів; з-поміж поважних нагород відзначений ще 1999 р.  Орденом князя Ярослава Мудрого» V ст. ), В. Шевчук додавав до свого вже відомого імені все більше й більше нових творів, серед яких, зокрема, «На полі смиренному» (1982), «Птахи з невидимого острова» (1989), «Дзигар одвічний» (1990), «Око Прірви» (1996), «Юнаки з вогненої печі» (1999), «Срібне молоко» (2002), «Тіні зникомі» (2002), «Темна музика сосен» (2003), «Мор» (2004), «Сон сподіваної віри» (2007) і — зробімо паузу, бо годі перелічити геть усе, — вже зовсім «свіжі»: «Свято неділі» (2017), «Картини на провінційному тлі» (2018) й  чимало інших. Маестро великої прози й високого стилю, Валерій Шевчук ішов до своїх великих полотен поступово. Як справжній знавець, шанувальник і дослідник українського бароко, він фактично сповідує бароковий принцип побудови своїх творів. Повісті й романи, написані ним упродовж десятиліть, з часом укладалися в складні структурні книжкові «побудови» —  так маємо житомирську сагу «Стежка в траві» (1994), роман-квінтет «Привид мертвого дому» (2005), «Роман юрби. Хроніка «безперспективної» вулиці»» (2009), клаптиковий роман-триптих «Фрагменти із сувою мойр» (2014).

Окрім написання  величезного масиву повістевої й романної прози Валерій Шевчук поставив собі за мету актуалізувати численні сторінки старокиївської літературної тематики та літератури середньої доби: це роман-есей «Мисленне дерево» (1989), «Дорога в тисячу років» (1990), дослідження «Козацька держава. Етюди до історії  українського державотворення» (2005), «Козацька держава як ідея в системі суспільно-політичного мислення» (2007), монографія про І. Мазепу «Просвічений володар» (2012); підготував для широкого читача том української барокової драми, серію антологій і збірок поезії ХІ—ХVІІІ ст., зокрема збірку любовної лірики «Пісні Купідона» (1984), «Літопис Самійла Величка» у 2-х томах (1991), твори І. Вишенського, Л. Барановича, І. Величковського, Д. Братковського, Г. Сковороди та ін. А чого варті його грунтовні дослідження про Т. Шевченка та Г. Сковороду «Personae verbum (Слово іпостасне)» (2001) чи «Пізнаний і непізнаний Сфінкс: Григорій Сковорода сучасними очима» (2008)!

Історичні параболи, як ще називають дослідники твори В. Шевчука на історичну тематику («У пащу Дракона», «Біс плоті», «Закон зла (Загублена у часі)» та ін.), адсорбують поетику фантастичного, демонічного, містичного, готичного, мають всі ознаки необароковості та постмодерністського письма. Тож Валерій Шевчук з погляду останніх десятиліть — це провокація жанром інтелектуального детективу, постмодерною символікою, а ще —  неприховані іронія й самоіронія, які колоритно забарвлюють царину самокоментарів автора у художньому творі. Прийом, що його застосовує далеко не кожен письменник. Звісно, це не ноу-хау Валерія Шевчука, але також і ноу-хау, воно розширює межі, роль і стилістичну специфіку наратора й провокує дослідників на нові аспекти обсервації творчої манери митця. Фактично це приховано/неприхована полеміка з літературною критикою, до якої, як, власне, й до академічного літературознавства,  письменник ставиться досить скептично, хоча й не ігнорує цілковито. Підриваючи зсередини роль «зовнішньої інтерпретації», «граючи» в самодостатність, письменник парадоксальним чином множить кількість тих самих зовнішніх інтерпретаторів, котрі досліджують його творчість різноаспектно: їм, як інтерпретаторам, так і аспектам досліджень, несть числа. А проте вони не охоплюють і не вичерпують усього огрому й усієї своєрідності його творчості.

Важко заперечити вплив корифея на покоління українських прозаїків 1980—1990 рр. і в плані поведінково-екзистенційному, і в плані художньо-естетичному: йому неможливо закинути конформізм, улягання приписам соцреалізму в найжорстокіші тоталітарні роки, а вагомі здобутки в царині художньо-образної, жанрово-стильової системи з неповторним ідіостилем, безперечно, виводить  багатогранну прозу цього письменника, а в його особі й усього українського красного письменства, на світові обшири. Попри всі дискусійні моменти щодо правомірності існування «житомирської школи», роль її очільника праву відводиться саме В. Шевчуку (сам письменник родом із передмістя Житомира і все життя почуває себе невіддільним від малої батьківщини)  як «предтечі постмодернізму», адже культивована ним рафінована гра зі словом, цитатою, першоджерелом, зрештою, жанром, належить царині поетики постмодерну.

Якби треба було відповісти одним реченням на запитання про значення творчості цього письменника для нашого сучасника, відповідь можна було б сформулювати так: потужний гуманiстичний її заряд, цiлiсна фiлософська система бачення свiту як арени боротьби мiж добром i злом дають тривкiшу й реальнiшу можливiсть знайти точку опертя в нинiшньому посттоталiтарному суперечливому свiтi й не пiддатися вiдчаєвi од марнотностi зусиль досягти в ньому справедливості й гармонiї. Адже, попри глибоку перейнятiсть екзистенцiйними мотивами, ця проза сконцентрована не на суґестiї розпачу, екзистенцiйнiй безвиходi, а на пошуках сенсу буття — і це в найширшому історичному національному контексті. Банальний нібито вислів про сповідування загальнолюдських цінностей насправді тут зовсім не банальний і не зайвий, оскільки ці твори можна назвати транснаціональними: вони можуть бути цікавими в різних куточках світу.

Оскільки мені пощастило досить багато писати про творчість цього майстра психологічної прози, спробувала з нагоди минулого, тоді «напівруглого» ювілею п’ятирічної давності  дещо з написаного ревізувати. Перша й основна позиція стосувалася, сказати б, психоаналітичної ролі письменника. Раніше я обстоювала думку, що В. Шевчук швидше має покликання не до ролі Кассандри, а до ролі своєрідного Фройда, оскільки розібратися в деформованій суспільній свідомості або ж психології пересічної людини йому важливіше, ніж виносити вироки чи писати про успішного героя нашого часу. Але ж і Кассандри теж! Адже письменник не тільки займається «людинознавством», він ще й застерігає. Йдеться насамперед про той потужний антиімперський викривальний струмінь, яким пронизана переважна  більшість творів Шевчука.  І це особливо увиразнилося якраз п’ять років тому, коли Російська імперія, символічно уособлена Шевчуком в образі Дракона, як до часу приснула чума, в образі сучасної путінської Росії намагається постати з попелу й відродитися у найогидніших своїх форматах, включно з нинішньою російсько-українською війною. Це застереження щодо вічної імперської загрози особливо корелює також із надзвичайно актуалізованим у наші дні застереженням щодо синдрому Юди, котрий так яскраво засвітився в сучасному українському суспільстві. Тож і роман «У пащу Дракона» (1993), і повість «Син Юди» (2007) прочитується нині по-новому, через цілу систему застережень і сигналів, що їх письменник посилає нам зі сторінок своїх творів. Так тема «письменник і суспільство» повертається нині іншим боком, сфокусовуючи фактично всі напрацювання Шевчука й розбиваючи своєю конкретикою його ж тезу про власну аполітичність (хоча це є правдою лише до певної міри — адже на Майдан Валерій Олександрович ходив).

Також уже доводилося виголошувати тезу, що «пізній» Валерій Шевчук фактично одягнув тогу великого мудреця, котрий іронічно споглядає, осмислює й коментує (у формах художньо-естетичних) світ, хоча він, цей світ, у своїй суєтності й захланності не помічає цього, йдучи чи то до свого кінця, чи то до ново-народження, що, зрештою, є тим самим. Але ця обставина не впливає на великого мудреця: збагачений великою долею іронії й самоіронії, внутрішньо він перебуває в органічній гармонії, зрівноваживши свою творчу місію (призначення) з самооцінкою, зазвичай досить самокритичною. Тихо й несуєтно (характерна ознака Шевчукового життєвого стилю), уникаючи зваб цивілізації (як-от комп’ютера, писання на якому вважає «мертвим»), робить він свою праву, розгортаючи «сувої мойр», розплутуючи «кросворди», викриваючи «привидів мертвого дому», виводячи нас із «лабіринтів», вслухаючись у «темну музику сосен» (шанувальники його творчості, безперечно, вловили у цій грі лапок назви відомих творів письменника). Відриваючи від себе й посилаючи у світ мало не щотри листки щороку за вікно скромної своєї келії («Три листки за вікном» — уже згадуваний його відомий його твір), письменник продовжує вражати своєю працездатністю й життєлюбством.

Цілком очевидно, що патріарх української літератури Валерій Шевчук зжився з істиною мудрого життя як життя «правильного й праведного», інтегрувавши її з філософської культури античності, зокрема практики стоїків, у свою щоденну філософію, яку він, до слова, віддавна вибудовував сам, модифікуючи надбання світової філософської думки. У даному випадку йдеться про давню ідею, згідно з якою життя — це гра, а люди в ній — актори, що розігрують на кону буття події життя власного. Одне суттєве уточнення: це надто серйозна гра, котра потребує мужності жити, часто жити «всупереч», а у варіанті Валерія Шевчука, попри всі іронічні/самоіронічні дискурси й піддискурси, ця мудрість полягає ще й у мудрості, котра й освячує всі ті моменти «усупереч». Інакше як примирити нібито непримиренне — свої ідеали-сподівання й романтичні уявлення (а вони таки присутні у свідомості письменника-патріарха) — із тим, що існує самочинно довкола — поза цими ідеалами, у жорстокій реальності. Ось тут і приходить на допомогу рятівна іронія, з якою Валерій Шевчук заприязнився давно, а потім, у пізнішій своїй творчості, й «породичався».

Чи свідчить це, що патріарх української літератури час від часу втомлюється проголошувати істини й ховається в мушлю самоіронії, за маску іронії? І так, і ні, бо насправді Валерій Шевчук ніколи й не проголошує істин, він досліджує шляхи до них, часто звивисті й карколомні, самі ж істини інтерпретує, розгортаючи свої інтерпретації до доль конкретних людей, і здається, що той «сувій мойр» не має кінця, оскільки в конкретних долях завжди віддзеркалено істини універсальні, загальнолюдські.  По-перше, іронія в нього присутня, так би мовити, не тільки як «вироблена» суспензія, а в природній своїй іпостасі, а по-друге, В. Шевчук упродовж цілого життя залишається надзвичайно цілісною людиною, і ті маски, які він час від часу оновлює, не взяті напрокат, вони органічні, злиті з його сутністю, вони убезпечують від розчинення в побуті, суєті, марнославстві й розчаруваннях.

Залишається хіба що додати, що основні твори письменника перекладено 22-ма мовами світу, зокрема, англійською, французькою, німецькою, польською, чеською, словацькою та іншими (а могло б бути й більше — за ґонорової національної культурної політики).

Пишаймося, що маємо такого письменника!

Про автора статті: Людмила ТАРНАШИНСЬКА — доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, керівник наукового Центру дослідження проблематики українського шістдесятництва, автор багатьох книжок, зокрема, монографії «Художня галактика Валерія Шевчука. Постать сучасного українського письменника на тлі західноєвропейської літератури» (2001). Активний автор газети «День» попередніх років.

Людмила ТАРНАШИНСЬКА
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ