Меч і книга. Протистояння

Болгарія… Це дзвін високої зорі, рокіт потужних вітрів, це хвилі часу, що заливають гірські кряжі й трояндові долини, з жорстоким завзяттям  змітають величні палаци, сяйливі храми, неймовірної краси сади, квітники, виноградники… Та ось починається відплив і знову виходять на битий шлях мислителі і схимники, художники, поети, воїни, широким потоком пливе народ, неупокорений, безсмертний, як сама земля, просякнута сльозами, потом і кров’ю, духом творення, духом перемоги.

Болгарія й Україна пов’язані поміж собою спільним родовим корінням, історією, культурою. У прадавні віки наші предки суперничали на ратних полях, але згодом разом боронилися від спільних ворогів, приходили на допомогу один одному в скрутні хвилини. І ми не забули, що Болгарія першою визнала УНР у 1918 році. Саме Болгарія чверть століття тому першою визнала і незалежну Україну. Сьогодні Болгарія активно підтримує суверенітет та територіальну цілісність України, курс євроінтеграціних реформ та порядок денний в діалозі Україна – ЄС. Вона ратифікувала Угоду про асоціацію у 2014 р., підтримує запровадження безвізового режиму для громадян України. Вона постійно сигналізує про готовність ділитися досвідом і надавати експертну допомогу Україні в імплементації Угоди про асоціацію. Болгарія не визнала анексії Криму і підтримує санкції проти Росії. Болгарія разом із США планують спільне патрулювання у Чорному морі з метою стримування військових зазіхань Росії.

Водночас в самій Болгарії політологи відзначають різке загострення конфронтації у поглядах на Росію, яке є результатом закорінених фальшивих міфів і задавненого страху. Їх підгодовує та ж гібридна агресія, фактично війна, яку веде Росія і на території Болгарії, сіючи сумніви і насаджуючи думку, що всі негаразди і проблеми країни – від розірваних зв’язків із Росією. Що Росія-визволителька «визволить» і цього разу Болгарію від обіймів хтивої Європи. Тому саме питання історії в Болгарії, як і в Україні, різко виходять на перший план. За неї, за історію йде справжня війна. Стародавнє протистояння сили та істини. Книги і меча. А в кінцевому підсумку – це боротьба за майбутнє своїх держав, за гідне місце в колі розвинутих народів, які прямують шляхом цивілізаційного прогресу. На порядку денному події, здавалося би, глибокої давнини. Але вони як в Україні, так і в Болгарії набувають небувалої гостроти, призводять до розколів, політичних хитань.

Тож я не ставлю питання: чому раптом саме Болгарія нині потрапила під прицільний об’єктив авторського колективу газети «День», чиїм зусиллями і талантом ми зобов’язані появі розкішного і мудрого видання книги «Сестра, моя Софія…»? Радше у глибинах підсвідомості зріє здивування: чому аж тепер? Чому так пізно ми відпали поглядом від кривого імперського дзеркала Росії, оглянулися довкруж і зі здивуванням впізнали себе в інших, чистих, кришталевих і достоту правдивих свічадах, величавих книгах, іскристих розписах, сяйних іконах? Почули себе у Слові інших народів, відчули його красу і силу?

Бо таки після «Повернення в Царгород» – книги, яка чистим світлом сяйнула в українському інтелектуальному середовищі, цілком закономірно, що інтелектуальні пошуки привели авторів «Дня» до інших таємничих і прекрасних дверей. І знову – Святої Софії. Тієї, що величаво квітне на святих київських пагорбах. Тієї, що кличе нас із землі болгарської. Таємницю якої так пристрасно намагався розгадати незабутній Сергій Кримський у своєму «Ефекті високого неба». Ця стаття, як чіткий дороговказ, з’являється і у цій книжці, вказуючи напрямок пошуків, вивершуючи архітектоніку книги, її концепцію. І, як завжди, не стільки відповідає, скільки ставить все нові й нові запитання.

«Ця книга, – пише у своїй передмові головний редактор газети «День» Лариса Івшина, – спроба прояснити найбільш важливі питання історії Болгарії, а через них – ще більш точно відчути «вузли» непізнаної української історії… Болгарія дає нам частину відповідей на питання про Україну. Якщо болгарську історію намагалися викривити, то нашу – привласнити. Ми пізнаємо себе такими, якими ми себе раніше не знали. Софія – це про нас. Софія – це про них. Софія – це про нову висоту, яку треба здобути. Досліджуючи цей цивілізаційний простір, взаємні проникнення, які відбувалися тисячі років, ми розуміємо, що вони й досі залишаються живими та актуальними».

В історії Болгарії є дві трагічні події, колись добре відомі читаючій публіці, позаяк вони глибоко проникли в історичну, в тому числі українську, художню літературу. Втім, підозріваю, що вони геть невідомі більшості читачів нинішніх через різке зміщення читацьких орієнтирів.

Осінь 1014 року. «Армія могутньої Візантійської імперії оточує під горою Власиницею військо, зібране болгарським царем Самуїлом для захисту своєї держави від загарбників із Константинополя і невдовзі розбиває воїнів Самуїла. 15 тисяч болгарських воїнів потрапили в полон візантійців. Імператор Східної Римської імперії Василій ІІ – переможець битви під Власиницею – наказує осліпити всіх полонених до одного й відправити до царя Самуїла, якого не було на полі бою. Наказ було виконано (за це Василій ІІ отримав у придворних літописців «почесний» титул «болгаровбивця»). Самуїл, побачивши цих 15 тисяч нещасних, не витримав горя й невдовзі помер від серцевого нападу. Через три з половиною роки Болгарія остаточно потрапила під владу Візантії, ставши однією з північних провінцій імперії. Імператор Василій ІІ із задоволенням сказав: «Цього народу більше немає. І ніколи його відтепер не буде» (Ігор Сюндюков «Який народ є непереможним?»

Квітень 1876 року. В різних регіонах Болгарії вибухнуло повстання проти турецької окупації. У розташоване в Родопах невеличке село Батак вирушив аж восьмитисячний загін башибузуків, вояків мусульманського віросповідання, сумно відомих жорстокістю, відсутністю дисципліни й мародерством. Після двох днів збройної боротьби селяни здалися. Їм було обіцяно прощення. Лідери повстанців вийшли на перемовини. «Те, що відбулося потім, змінило історію не лише Болгарії, а й усієї Оттоманської імперії. Турецькі військові спочатку вибили зуби й виколупали очі сільському голові, а потім насадили живу людину на кіл і пекли на відкритому вогні. Після цього вони сплюндрували село: всіх чоловіків убили, жінок зґвалтували і вбили, дітей, які сховалися у школі – спалили; решту, хто встиг сховатися у церкві св. Неділі, – вбили і спалили разом із храмом. За різними підрахунками, того дня на той світ відправили від 2 до 13 тисяч християн. Ця страшна подія стала точкою неповернення не лише для самих болгар, а й для всієї Європи; уже 1876 року на місце трагедії прибули західні журналісти…» (Андрій Любка, «Країна, в якій починаються і не закінчуються Балкани»).

Книга «Сестра моя, Софія…» завершується кількома сторінками найважливіших дат з історії Болгарії в контексті історії України. Серед величних дат, які фіксують військові походи, героїчні битви, повстання, царювання, підкорення, є одна, зовсім коротка. Майже непримітна. 815 – 885, 827 – 869 –дати життя Кирила і Мефодія, великих просвітителів Болгарії та цілого слов’янського світу. Їх визнають святими християни як східного, так і західного віросповідання. Та видається, що навіть такого освячення їхніх імен  недостатньо, аби збагнути, чим була насправді діяльність цих істинних, за визнанням самого Ватикану, «покровителів Європи». В убогих одежах, без армій і підтримки владоможців, гнані звідусіль, вони принесли слов’янському світу найважливіший дар – Слово, вони одкрили уста мільйонам німих, дали можливість бачити мільйонам засліплених. І саме Слово навіки закарбує трагедію 15 тисяч осліплених болгарських воїнів, і воно ж заб’є на сполох уже в ХІХ столітті, підніме болгар на боротьбу проти всесильної Оттаманської імперії і, зрештою, переможно засіяє у стражденній, сповненій гіркоти і любові творчості Івана Вазова. Його книга «У ярмі», написана тут, на українській землі, пробудить приспані, пригноблені сили народу. А ми, українці, добре знаємо, якою всемогутньою силою і непоборною зброєю може стати Слово. Яким джерелом духу є наш «Кобзар».

Тож ми не можемо обійти увагою статтю Олени Чмир «Мова нашого первослова» про те, як виникла писемно-літературна традиція Кирила і Мефодія. Це детальне, подекуди сухувате дослідження, за моїм глибоким переконанням, є контрапунктом книги, її золотою серцевиною. Бо поява КНИГИ усе змінює. Не одразу, але поступово посіяне Слово дає свої сходи, утворює паралельний світ на роз’єднаній, палаючій від битв і пожеж, ненависті й злоби, землі. Воно утворює єдиний культурний простір для миру і взаєморозуміння, майбутнього прогресу. Слово Кирила і Мефодія зійде на наших теренах розквітом освіти, першими монастирськими, згодом світськими школами, Острозькою та Києво-Могилянською академіями. Слово на іншому витку свого розвитку дасть нам Сковороду і Котляревського, безцінні твори «Кирило-Мефодіївського братства» і вибухне пророчими словами Тараса Шевченка – «Нехай житом-пшеницею, як золотом покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря слав’янськая земля». І саме оте, карбоване на папірусі, глиняній дощечці чи вирізьблене на бересті, непомітне, ще зовсім тихе «первослово» дасть відповідь на запитання Ігоря Сюндюкова: який народ є непереможним?

Є у болгарському фольклорі відома легенда про наречену Сонця, Марію, яка, прибувши до двору свого обранця, за намовлянням злої мачухи довгі роки мовчала, «говіла», нібито цим виказуючи свою покірність і шану діверю, свекрусі, нареченому. Сонце не захотіло цього терпіти, покинуло німу наречену і посватало іншу дівчину — Дену Деницю. Під час вінчання Марія їм прислуговувала. Догоріла свічка, яку вона тримала, обпалила їй пальці. Розлютилася наречена, обізвала Марію глухою, німою, сліпою та лінивою. І раптом вона заговорила: «Тату мій і свекре мій, вибачте мені моє говіння і кланяння. Я не глуха і не німа, не сліпа і не лінива— моя мати наказала мені говіти. А він, мій суджений, не схотів діждатися та залишив мене». У легенди щасливий кінець. Зворушене Сонце, звісно, повернуло свою колишню обраницю. А проте, якщо перевести мову міфів на жорстокі історичні реалії, то саме такого «мовчання» споконвіку добивалися від Болгарії все нові й нові завойовники. Мовчання та історичного забуття. Не думати, не шукати свого коріння, не знати, хто такі болгари. Чи, в перекладі на наші реалії, словами Михайла Грушевського – «Хто такі українці і чого вони хочуть?» Такі питання споконвіку постають перед кожним народом, нацією, державою і суть не в самій лише глибинній потребі кожного народу в самоідентифікації, це пошук незамулених джерел енергій творення і розвитку, котрі відкриває тільки історична пам’ять.

Нині швидко відходить у минуле напрямок, який сформувався в болгарській етнографії під натиском радянської школи з кінця 1950-х до середини 1980-х рр., згідно з яким протоболгари були повністю асимільовані слов'янськими племенами, не залишивши жодних слідів у культурі сучасної Болгарії. І в пам’яті інших народів. З’являються нові дослідження, наука збагачується новими теоретичними побудовами, автори яких представляють різні точки зору і школи, дотримуються різних політичних поглядів. Зникла політична кон’юнктура, і вченим стали доступні матеріали нових архівів, зарубіжні видання, твори авторів кінця ХІХ – початку ХХ століть, які вивчали внесок тюркомовних протоболгар в етногенез дунайських болгар, за що в 50-ті роки ХХ століття вони були затавровані як «буржуазні націоналісти» і «профашистські елементи», а їхні праці віднесені до таких, що «грубо фальсифікують історію». Як це нам знайомо. Ми також, як нам ще донедавна втовкмачували в голову, виповзли з якоїсь там спільної колиски, де старший брат віками спав на печі, а потім враз проснувся, взяв у руки «дубину» і всім показав, хто в тій колисці господар. Будь-яка теорія про «неісторичність» експонується на іншу – теорію бездержавності, й завжди маскує чиїсь агресивні, завойовницькі наміри щодо цього народу.

Ми насправді мало знаємо про предків болгар, тому статті Володимира Рички, Романа Гривінського, Петра Кралюка читаються як своєрідний детектив, а дослідження Григорія Халимоненка «Аспарух, Кубрат та інші» та Ігоря Смешка «Несподівана Київська Русь», де робиться спроба відкрити таємничу завісу над походженням сучасних болгар, – взагалі сприймаються як відкриття. Це серйозні й глибокі документальні розвідки, вони продовжують, але не ставлять остаточної крапки у пошуку генезису древніх слов’ян. У бурхливому казані народів, племен, родів, які брали участь у великому переселенні народів, починаючи з V століття нашої ери, ми постійно натикаємося на войовниче плем’я булгар, болгар, чи протоболгар, як зараз прийнято називати. Григорій Халимоненко веде їх від Великої китайської стіни через європейські рівнини і гори до свого гордого осідку над Чорним морем, де колись жили древні фракійці, які славилися могутністю і волелюбністю і дали світові непереможного Спартака. (Так, Спартак – прадавній герой болгарського народу, як про це свідчать різні історичні джерела і блискуча історична розвідка Ігоря Сюндюкова.)

Перша згадка про болгар міститься в латинському хронографі 354 року, де у списку племен і народностей Причорномор'я і Прикаспію (потомків Сима) згадуються булгари (Vulgares). А найдавніша ретроспективна згадка про булгар міститься у вірменського історика V ст. Мовсеса Хоренаці. За його словами, за вірменського царя Аршака I, сина Вагаршака, булгари поселились на вірменських землях: «У дні Аршака виникли великі смути в цепі великої Кавказької гори, в Країні булгар; багато з них, відокремившись, прийшли в нашу країну»…

Саме на той час припадають перші літописні згадки про формування слов’ян. І жодним чином не заперечуючи вплив кочівних народів, які вийшли чи то з пониззя Китаю, чи то з Ірану, на формування слов’янського ареалу, не вступаючи в полеміку з авторитетними ученими, я вже ж насмілюся зауважити, що хвилі великого загулу народів прийшлися саме на землю стародавньої хліборобської цивілізації, яку ми називаємо Трипільською (нині додалася ще й назва румунського поселення Кукутень), датованої 5500 та 2750 роками до н. е., що розташовувалася між Карпатами та Дніпром на сучасних територіях України, Молдови та Румунії, загальною площею понад 350 тис. км². У часи розквіту культури їй належали найбільші за розміром поселення у Європі: кількість жителів деяких із них перевищувала 15 тис. осіб. Це та історична константа, яку неможливо не враховувати при будь-яких історичних дослідженнях і схемах. Особливо при виведенні родоводу слов’ян, для культури яких є характерним поклоніння землі й сонцю, духам природи і вогню, в календарях котрих зафіксовано хліборобські цикли посіву і проростання, збирання урожаю… В тому числі й, можливо, насамперед праукраїнських, чи протоболгарських. Бо ще Іван Франко у своїх дослідженням чітко підмітив цю питомо хліборобську, міфологічну зав’язь наших народів. Які би народи не приходили на цю землю, усе ж із часом, поріднившись кровно із землею, видозмінюючись і трансформуючись під впливом прибульців з інших цивілізацій, прибираючи різні імена, самоназви і накинуті їм наймення, вони все ж не втрачали основної сутності, яка виразно простежується у всіх слов’ян – глибинного коріння сіячів, орачів, великих будівничих.

Зв'язок древніх болгар із слов'яномовним населенням стверджують і слов’янські джерела XVI–XVIII ст. Донські й запорозькі козаки розглядали себе як нащадків булгар. У праці XVIII ст. «Історія Русів», ймовірно написаної Георгієм Кониським, зустрічаються такі рядки: «Самі Слов'яни і того більше собі назв наробили. Болгарами називали тих, які мешкали над рікою Волгою; Печенігами тих, що живилися печеною їжею; Полянами і Половцями, що жили на полях або в степах безлісих; Древлянами — мешканців полісних, а Козарами всіх тих, що їздили верхи на конях та верблюдах і чинили набіги; а сю назву дістали зрештою і всі воїни слов'янські, вибрані з їх же породи для війни та оборони вітчизни, якій служили у власній збруї, комплектуючись та переміняючись також своїми родинами. Та коли у пору війни виходили вони поза свої межі, то інші цивільного стану мешканці давали їм підмогу, і задля цього заведена була у них складка громадська, чи податок, прозваний нарешті з обуренням Даниною Козарам». Звісно, автор «Історії Русів» іронізує і спрощує, адже легко розгубитися поміж тисяч назв народів і племен, які залишила нам історія у різних своїх джерелах. Для нього, як, зрештою, і для нас, важливі рушійні сили і напрямок цього здвигу народів. Болгар вони привели до створення могутнього царства, якому платила данину навіть могутня Візантія. Наших пращурів до створення Київської Русі, чиї загони не раз прибивали свого щита до воріт Царгорода.

Лариса Івшина влучно підмічає, що «історія Болгарії і давньої України-Руси» розвивалася багато в чому на «протифазах»: піднесення однієї з держав відбувалося паралельно з розгромом або занепадом іншої. Перше Болгарське царство «завалилося на 170 років. Саме у цей час у Києві до влади приходить Ярослав Мудрий, і відбувається піднесення Руської держави». У 1187 році постає Друге Болгарське царство, відроджується національна держава, а у ХІІІ ст., в той час, коли у нас тут добряче «погуляв Батий – навпаки, друге Болгарське царство було у періоді розквіту. Потім, через 200 років, приходять турки – друге Болгарське царство припиняє своє існування 1396 року. Страшне ярмо, іго, п’ятсот років турецького панування…»

Ні, я не намагаюся передати зміст цієї складної, багатошарової книги, яку нам запропонував «День». Тут ви знайдете багато історії, імен, подій, невідомих краєвидів і зможете простежити чіткі паралелі з історією українською. І зупинитися на тих тугих історичних замісах, які нас поєднують. Недаремно так багато і, мабуть, уперше в українській історіографії приділено уваги геополітичним поглядам і діяльності київського князя Святослава, цього, мовлячи словами Михайла Грушевського, «запорожця на київському столі», його дерзновенній мрії поєднати два могутні державні утворення Болгарії й Київської Русі, яке тільки-но входило в пору свого розквіту. Віддаючи належне хоробрості й далекоглядності князів Святослава і його сина Володимира Хрестителя, та ще таланту і прискіпливості авторів, які про це пишуть, все ж треба зазначити, що не меч, а книга зрештою поєднає наші два народи, не війна, а мудрість, не земні криваві дороги битв і ратних авантюр, а небесні шляхи правди і спільної віри.

О, так, животворна місія болгарських просвітителів на нашій землі посіяла зерна справжнього побратимства між двома народами. В лихі часи після завоювання османами Болгарії саме на нашій землі шукатимуть порятунок і притулок тамтешні селяни, міщани, військові, вельможі та священнослужителі. Біженці швидко інтегруватимуться в толерантне для них середовище, оскільки суттєво не відрізнялися від корінного українського населення: були з ним споріднені мовно, релігійно, культурно і світоглядно. Серед них болгарські священики, невизнані, гнані Константинополем, але свідомі своєї місії – здобути автокефалію для своєї церкви. «Важливо зазначити, – пише у своїй статті «Чим жили, що думали, яким богам молились…» Ігор Шпик, аналізуючи хвилі біженців, що котилися на прадавню Україну, – що не всі, хто приходив із Балкан на Русь, були емігрантами – існували й інші категорії людей, які на певний час опинилися на східнослов’янських землях у приватних або службових справах. Здебільшого йдеться про духовних осіб (від патріархів, митрополитів, єпископів, архімандритів), молодих монахів – шукачів джерел духовного збагачення, церковнослужителів, котрі прагнули висвятитися у вищий духовний сан тощо. Всі вони становили один із найдієвіших каналів східнохристиянської, зокрема болгарсько-української, релігійно-культурної комунікації». Саме у добу Середньовіччя це призвело до стрімкого посилення ролі таких центрів східного православ’я, як Константинополь та Афон, в численних обителях яких проживали та навчалися ченці як із Болгарії, так і з Руси-України, а українська книжність збагатилася численними перекладними й оригінальними творами болгарської літератури, поширилася Євтимієва реформа церковнослов’янської писемності, розвивалися орнаментальні стилі художнього оформлення рукописних книжок. Знамените староукраїнське орнаментальне письмо – в’язь, також запозичене із болгарської традиції. Саме в той час починається небувалий розквіт української ікони, під болгарським впливом починається відхід від візантійських іконописних канонів і розвиток власних зображальних засобів. У результаті, відбувається своєрідний інтелектуальний стрибок східних слов'ян на шляху  духовного розвитку – перехід від інертного, пасивного сприйняття і засвоєння південнослов’янських духовних цінностей до свідомої й активної розбудови власної духовності.

Це був не односторонній рух. Із «Літопису» Самійла Величка ми знаємо, які грізні листи передавав через свого посильного константинопольський патріарх гетьману Мазепі, який гостинно поселив у Ніжині Охридського (болгарського) архієпископа Мелетія, погрожуючи неслухам епітимією й анафемою, аби не сміли величати того патріархом.

«Святійший вселенський константинопольський патріарх Калинник прислав у Москву свою соборну грамоту (а з Москви її прислали в Малу Росію), яка зголошує про чотирьох вселенських патріархів і про п’ятого московського, що, окрім цих п’яти патріархів, немає під сонцем жодних інших патріархів, а що ахридонський, кіпрський, грузинський і єникейський архієпископи називаються в руських країнах патріархами, то переконує, щоб ніхто їх за патріархів не вважав і їхнього патріаршого найменування в їхніх писаннях не приймав, також і до них від себе не писав, найменовуючи їх патріархами. А коли б проти тієї науки хтось осмілився б уперто називати вищеназваних архієпископів патріархами, тих він, святійший Калинник (коли не справляться і не покинуть свого завзяття), віддає анатемі цією ж таки соборною грамотою».

Це схоже на історичний парадокс: болгарські священики, ченці, несучи слов’янськими землями світло Христової віри, не мали власної патріаршої катедри і напряму, були підпорядковані Константинопольській патріархії, котра пильно стежила за дотриманням церковних канонів та ніяк не вникала в реальні проблеми болгарських вірян

Про боротьбу болгар за власну автокефалію ми можемо більш детально дізнатися із статті Юліани Лавриш «Духовна автокефалія: чому Болгарії вдалося?». І впадаючи у відчай від поразок на шляху до творення власної української помісної церкви, ремствуючи на бездіяльність і хитрування церковних чиновників Константинополя, все ж матимемо на увазі, що для наших сусідів болгар, на землях яких християнство забрунькувалося ще у другому столітті, ця дорога зайняла не одне століття. Ціла епоха жертовності, боротьби, трагедій, волі, торжества духу. Боротьба за духовне звільнення тривала поряд із боротьбою за звільнення національне.

І ми були у цій боротьбі поруч. Рука в руку. 

Бо навіть наполягання царських держиморд не змусили болгар видати, наприклад, Михайла Драгоманова, який свої останні шість років жив і працював у Софії. У 1889 р. він, прийнявши запрошення болгарського уряду, переїздить із Женеви до Софії, де стає професором новозаснованого університету. Відтоді М. Драгоманов виступає ключовою постаттю в культурних контактах українського та болгарського народів до часу своєї смерті у 1895 р. Софійський період біографії М. Драгоманова дуже насичений: окрім напруженої викладацької роботи та наукових студій власне в Болгарії, триває листування мислителя з галичанами – І. Франком, М. Павликом та ін. Саме І. Франкові М. Драгоманов наприкінці 1880-х рр. пише про свій задум заснувати «фольклорний курінь вже під дахом болгарським», натякаючи на відсутність часопису потрібного спрямування у Львові. Втім, зацікавленість Франка болгарською літературою та історією мала і власне глибоке коріння, адже він впродовж усього свого життя професійно займався болгаристикою, особливо староболгарською літературою та фольклором. У «Галицько-руських народних приповідках» Іван Франко дослідив близько 500 болгарських приказок, вміщених у збірці П. Славейкова «Български притчи или пословици и характерни думи», довів існування не тільки їх зовнішньої схожості з українськими, а й проаналізував причини цієї подібності. У своїх «Студіях над українськими піснями» автор наголошує на факті існування безпосереднього впливу болгарських народних пісень ХVІІ ст. на українські, таких як «Іван і Мар’яна», «Батько продає дочку Турчинови», «Здобуття козаками Варни», «Викуп із неволі» та ін. Уже не кажучи про його «Апокрифи і легенди з українських рукописів», в якій, зокрема, досліджується історія богомильства, причини та наслідки поширення цього руху в Україні. 1888 року в авторському перекладі Івана Франка (з болгарської мови на українську) побачили світ чотири гайдуцькі пісні, вміщені у збірці «Зерна». 1896 року виходить із друку «Притча про єдинорога та її болгарський варіант», де автор проводить паралель між притчею та болгарською повістю про Варлаама та Іоасаафа. Болгарська тематика – невід’ємна й органічна складова творчості Великого Каменяра. Як і Лесі Українки, котра майже рік гостювала у Михайла Драгоманова у Софії. Це хвилюючі, практично невідомі сторінки життя і творчості видатної української поетеси, про них детально пишуть Антоніна Якімова у статті «Половина серця й душі залишилася за Дунаєм» та Володимир Панченко – «Тут у мене багато роботи». І звісно діяльність самого Михайла Драгоманова, яку глибоко шанували і шанують болгарські учені, історики, літератори, чия безцінна бібліотека і нині знаходиться у Софії. Вона детально висвітлена у статті «Михайло Драгоманов у болгарському контексті» Антоніни Якімової. Не переповідаючи цієї ґрунтовної праці, все ж зазначимо, що контекст цей надзвичайно широкий. Уже після його смерті його зять, відомий учений-україніст Іван Шишманов, стане першим послом Болгарії в УНР. При цьому ж уряді працюватиме уповноваженим у справах театрів у військах на території УНР Микола Садовський – наш відомих театральний корифей, який юнаком із початком Російсько-турецької війни 1877—1878 рр. прямо з училища пішов на фронт добровольцем і брав участь практично у всіх найбільших битвах на Балканах, у переправі через Дунай, обороні Шипкинського перевалу, в кінці кампанії дійшов до самого Константинополя. Був нагороджений Георгієвським хрестом, представлений до офіцерського чину. Але відмовився від військової кар’єри. Війна йому запам’яталася не стільки боями, скільки безглуздими смертями. Нагадаю маловідомий факт цієї «героїчної» епопеї: чисельність загиблих солдатів склала 250 тис., при цьому від куль і снарядів супротивника впали лише 50 тис., решта загинули від хвороб та поневірянь.

Нині щодо справжньої ролі Росії у цій війні точаться в Болгарії запеклі дискусії.

Безперечно, перемога Росії в російсько-турецькій війні завдала смертельного удару по позиціях Османської імперії на Балканах. І ми вже добре знаємо, чого домагалася Росія у цій війні. Посилення своїх позицій на Балканах та насамперед завоювання Константинополя. Утвердження себе не як третього, чи другого, а єдиного Риму. Проявлення самодержавного Абсолюту у всій його повноті. Втім, так чи інакше, об’єктивно Росія сприяла появі на мапі Європи нової країни – Болгарії. В Україні ця війна викликала хвилю співчуття і жалю до братнього народу, потужний сплеск патріотизму. Академік Павло Сохань у своїй відомій студії «Нариси історії українсько-болгарських зв’язків» зауважує, що, за неповними даними, протягом даної війни з боку громадських організацій, міських та сільських товариств, а також окремих приватних осіб тільки великих грошових пожертв надійшло від Волинської, Катеринославської, Київської, Полтавської, Таврійської, Херсонської, Харківської та Чернігівської губерній на загальну суму близько 500 000 рублів. Втім, народні настрої – одне, а політика залишається політикою.

Бо, виставляючи себе єдиною «благодійницею» болгар, Росія негайно зажадала для себе вдячності у вигляді політичного підданства, покори. Будь-які спроби самостійницьких державних рішень Болгарії на міжнародній арені чи навіть у внутрішньому житті гостро сприймалися царедворцями Росії, навіть такими гуманістами, як Федір Достоєвський. Цю дволику імперську політику з часом збагнув і Іван Вазов, який, і про це пише у своїй статті Ігор Сюндюков, у роки Першої світової війни попереджав болгар, що «ця держава – «вовк в овечій шкурі», «під звабливими словами про визволення і слов’янське братерство криється жадібність, агресивність та підступність…Така Росія є ворожою нам».

Нині серед болгарських інтелектуалів точиться гостра дискусія, як ставитися до подій Російсько-турецької війни, в результаті якої Болгарія отримала незалежність? Як до визволення від турецької тиранії, чи новітньої окупації? Історик Пламен Цвєтков вбачає у цьому пропагандистське кліше й не більше, яке некритично відтворюється у підручниках історії та ЗМІ. "Більшість болгар не знають, що мирний договір 1878 року взагалі не приніс визволення. Більше того, цей документ узаконив довготривалу окупацію Болгарії російською армією та був покликаний допомогти відстояти російські інтереси в районі Босфорської протоки".

На цю дискусію накладаються гострі питання, пов’язані з подіями повоєнного періоду з насадженням у Болгарії тоталітарного режиму з усіма наслідками, коли комуністи зайняли ключові посади міністрів внутрішніх справ і юстиції в уряді Вітчизняного фронту і витіснили звідти всіх своїх супротивників. Почалося впровадження сталінської моделі соціалізму, з усіма їй притаманними рисами – політичними вбивствами, репресіями. Партизанський лідер Тодор Живков організував масові облави, які закінчилися судовими процесами; вони проводилися спеціальними «народними трибуналами» над вищими посадовими особами країни військового часу. За офіційними даними, в 1945 було страчено понад 2800 осіб і 7000 – ув’язнено. Подальші часи також не відзначалися особливим гуманізмом – вигнання, а фактично депортація мусульманської нацменшини, переслідування інакомислячих, животіння економіки, позаяк бездумна колективізація підірвала самий її ґрунт. Болгарія ставала сировинним придатком до глобального комуністичного монстра. У книзі вміщено статті про лідерів комуністичної Болгарії – Георгія Димитрова та Тодора Живкова. Та ніякі прояви лібералізму чи політичної гнучкості цих компартійних діячів не замінять єдиного факту – Болгарію через репресії, залякування втягнули в орбіту тоталітарної машини. «Абсолютне зло завжди приходить під маскою найбільшого добра», – влучно підмітив Джеймс Мейс. І це справді було абсолютним злом, яке на довгі роки паралізувало творчу енергію болгар.

Сьогодні можна тільки захоплюватися відвазі, сміливим рішенням, які прийняли провідники болгарських еліт, добившись обрання на пост президента Болгарії філософа Желю Желєва, обравши своїм прем’єром Івана Костова. Як і у випадку з духовною автокефалією ми можемо знову запитати: чому Болгарії вдалося? Запитати на цей раз себе, бо Болгарія вже дала відповідь. Рішуче порвавши з тоталітарним минулим. Одразу, з першого кроку, не вагаючись, раз і назавжди обравши курс на Європу. Книга «Сестра моя, Софія…» послідовно фіксує переможні етапи на цьому непростому шляху, лише зауважує, що він був непростим, важко давалася реалізація т.зв. «непопулярних» рішень. Ми можемо тільки здогадуватися, якою ціною позбавилася Болгарія боргових зобов’язань перед Росією, чого коштував розрив економічних та енергетичних пут, в яких на початку свого шляху борсалася Болгарія. В той самий час, як український політичний істеблішмент розтягував власну економіку на шпагат – «якось воно буде». Годував притчами про «ласкаве телятко». Ми виживемо тут посередині. Між Європою і Росією.  Між Сходом і Заходом. Між небуттям і буттям.

Період самозаспокоєння, інерційного руху закінчився разом із першими пострілами на Майдані. Вигорів до тла під шквальним вогнем гранатометів під Іловайськом, втоплений разом з обгорілим українським прапором у чорноморських хвилях біля Криму. Я знову і знову з тривогою дослухаюся до слів Лариси Івшиної, сказаних у передмові до книги «Сестра моя, Софія…» про «протифази» розвитку Болгарії й України. Зараз ми наздоганяємо? Чи таки безнадійно відстаємо, цього разу безповоротно.

Книга «Сестра моя, Софія…» являє собою якісно новий етап в осмисленні власних непростих сторінок минулого, інтелектуальний прорив у зовсім інші, незвідані сфери, пошук загальноєвропейських синергій зростання і змужніння. Вихід на інший простір, як влучно підмічає Оксана Пахльовська, – простір Софії. Простір Мудрості. Хочеться вірити, що КНИГА як сакральний, концентрований синтез світла і знань просвітлить душі й розвіє морок, який несуть нам північні вітри. Бо Книга завжди перемагає Меч.

ІСТОРІЯ ОДНОГО ВІРША

«Привіт Болгарії, що пута вікові
В священній боротьбі розбила вщент, навіки,
Що виноград ростить і рози на крові,
Яку пролив народ у єдності великій»

Ці рядки Максима Рильського стали епіграфом до книги «Сестра моя, Софія...». Рядки невипадкові, як показує історія поезії.

У далекому 1957 році до ченців Рильського монастиря в Болгарії прийшов уже сивий український поет Максим Рильський. Поет не міг, навіть попри застереження, які, очевидно, були в часи войовничого атеїзму, утриматися від цієї поїздки. І причиною був, мабуть, аж ніяк не голос крові, хоча якщо замислитись, то, мабуть, у роду Гедиміновичів-Трубецьких, з якого походив наш поет, було чимало кровних стосунків із болгарською знаттю, і якщо глибоко досліджувати, то, можливо, і знайдеться безпосередній зв’язок із потомками болгарського святого, який 1240 року одним помахом руки врятував ціле місто Рильськ від монгольських орд. Тоді від вогню і грабунку уціліло лише єдине місто. Та тут, як видається, поет пішов на Слово. На його дух. Про що думав Максим Рильський у тиші болгарського монастиря? Про складні переплети його долі. Колись його прапрадід із дивним ім’ям Ромуальд, служка при Василіянському монастирі в Умані, заспівав за мить до страти православний гімн «Пречиста Діво, мати Руського краю». Це справило на ватажка гайдамаків таке враження, що він відпустив хлопця, а також решту засуджених на смерть поляків та євреїв. Чи про спочатку сплюндровану, а потім зруйновану більшовиками церкву святого Іоана Рильського в Києві? Чи горював за ненаписаними молитвами, які би зупинили вандалів, що палять ікони, стародавні книги, руйнують храми? Він виніс із цієї славетної обителі безцінний скарб — ікону свого покровителя, подаровану болгарськими ченцями. Лише одна золота нитка, яка пов’язала Болгарію та Україну. Не тих, що були тоді, а тих, які постали нині. Які просто зобов’язані, пройшовши лихоліття уярмлення духу і слова, знайти шлях до порозуміння й єдності.