Три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини.
Юрій Шевельов, український мовознавець, історик літератури

«Ми маємо бути співтворцями Європи»

Політолог і культуролог Ярослава БАРБ’ЄРІ — про переклад книжки Ф.Шабо, поступ українських студій і потребу постійного творення демократії
18 березня, 2021 - 20:12
ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА

Напередодні дня народження Ліни Костенко, «День» вирішив поспілкуватися з онукою відомої письменниці Ярославою БАРБ’ЄРІ, випускницею Римського університету «Ла Сап’єнца», Лондонської школи економіки та Оксфордського університету, а нині докторанткою Бірмінґемського університету. Нещодавно у видавництві «Либідь» вийшов її переклад книжки Федеріко Шабо «Історія ідеї Європи».

У чому сила Західної Європи та її домінантні цінності? Чому демократія — це завжди «work in progress»? Як перечитання української культури на рівні історії ідей дозволило б побачити, що українські інтелектуали беруть участь у побудові Європи і пророчими видіннями, і раціональними проєктами, що випереджають час? Детальніше — в інтерв’ю.

ПРОЦЕС ВПІЗНАВАННЯ СЕБЕ ЯК ЄВРОПЕЙЦІВ

— Чому для вас важливо було перекласти саме цю книгу?

— Мене завжди цікавили еволюційні процеси появи і трансформації потужних ідей, а особливо питання, як саме ідеї змінюють напрямок історії та перспективи цілих народів, а відтак і життя кожного з нас. Ідея Європи — як простір особливих політичних стандартів та культурних цінностей — входить у цю категорію. Книга Федеріко Шабо «Історія ідеї Європи» вже давно стала каноном в італійській історіографії, а загалом це добре відомий текст серед істориків Європи та фахівців з політичної філософії. Цікаво, що це не просто синтез думок великих постатей, яких ми сьогодні асоціюємо з інтелектуальною спадщиною Європи. У цій книжці Шабо намагається відкрити щось глибше і суб’єктивніше, а саме: процес поступового впізнавання себе як європейців у культурі різних європейських народів. Також, те, що мене завжди вражало у цій книзі, — це критичний підхід до культури, в якій Європа сягала найвеличніших вершин, але також і падала в найтрагічніші прірви.

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА

Ще одне: читаючи текст, який охоплює період від Античності до XIX ст., те, що мене здивувало, — це абсолютна відсутність розмови про Східну Європу. Звісно, ця книжка у формі лекцій в Міланському університеті творилась під час Другої світової війни, тож це був абсолютно інакший міжнародний контекст порівняно з теперішнім. Але тим не менше, ця відсутність розмови про Східну Європу стала для мене симптомом ширшої проблеми, яка сьогодні вимагає великих зусиль з боку інтелектуальної України та — конкретно — інституцій культурної дипломатії. Пригадуються іронічні слова відомого британського історика Нормана Дейвіса щодо різних традиційних томів про історію Європи на Заході, в яких відсутня згадка про Східну Європу. Він їх порівняв з підручником з анатомії, де немає мови про ліву руку і ліву ногу.

Тож я вирішила перекласти цю книгу для української аудиторії для того, щоб актуалізувати в Україні питання про цей західний паттерн, з одного боку, а з другого — «транспортувати» цю велику традицію історії гуманістичних ідей в український простір. В Україні вже багато зроблено для вкорінення концептів модерну. Але Шабо — це італійська традиція, яка й сьогодні углибає в античну давнину. А без цієї давнини ми не можемо пізнати горизонт модерну.

А є й дуже особиста причина. Я народилась і виростала на грані західного і східного європейського світів. Вони обидва мені дорогі. Тому я долаю кордон між ними в собі, у своїй роботі. Сьогодні 19 березня — День Народження моєї Старшої Мами, Ліни Костенко. Вітаю її, обіймаю, бажаю безмежного здоров’я і сили, непереможної творчої свободи, невичерпних енергій для нових книжок і задумів! Цей переклад присвячений їй — великій особистості і найдорожчій людині, якій я, власне й дякую в книжці: за космос поезії і світло любові, за етос роботи, солідарності, протистояння. За кантіанське виховання — прикладом і моральними імперативами.

ПОТРЕБА ЙТИ В ГЛИБИНУ КОЖНОГО ЯВИЩА

Тому переклад був задуманий і розпочався давно, коли я вчилась у Римі, Парижі, Оксфорді, потім Бірмінґемі. А вивершився в цей тяжкий ковідний рік — і збігся з моєю роботою над грецькою частиною Енциклопедії «Скіфської одіссеї» Ліни Костенко.

Енциклопедія «Скіфської одіссеї» і глосарій до Шабо — це потреба йти в глибину кожного явища, кожного слова, кожної ідеї. Ці дві книжки були для мене контрапунктом. Молодий Грек вирушає з Ольвії в подорож Дніпром саме в той момент, коли Персія веде війну проти Давньої Греції. Це момент, коли народжується ідея Європи — в V столітті до н. е.

Словом, у цей рік ми всі були змушені визначитися, що є для нас найцінніше. Для мене — родина та її найближчий світ, робота і Європа. Тому і щасливо, і болісно відчуваю, що це ті цінності, які маємо берегти, захищати, будувати. Щодня, щохвилинно. Завжди.

Ці дві книжки — взагалі неймовірний для мене досвід: паралельна робота з постійними перегуками, асоціаціями, паралелями над поемою українського автора й текстом італійського історика! Безмежно вдячна за це і долі, і видавництву «Либідь», яке уможливило вивершення цих двох робіт водночас. У «Либеді» зібрався фантастичний колектив. Світлана Головко як головний редактор, Олена Вербило як редактор і дизайнери Оксана Здор та Володимир Кушніренко — це була справді унікальна синергія. Я ще ж зізнаюсь, що в процесі роботи принаймні вдвічі в обох книжках перевищила запланований обсяг. Видавництво мене і мою маму (ми разом працювали над Енциклопедією), витримало стоїчно і шляхетно. Теж — уроки відповідальності та якості. Вдячна також Італійському інституту культури в Києві, з яким мене пов’язує давня співпраця, — за стратегічне бачення своєї інтелектуальної ролі в Україні.

Яким був контекст появи цієї книги?

— Шабо — історик ліберальних переконань у контексті фашистської Італії. Дві країни — Італія і Німеччина, які генерували максимум творчого генія Європи — мистецтво і філософію, — породили західних монстрів тоталітаризму. На Сході був третій — комуністична Росія. Тому цей текст можна інтерпретувати як становче інтелектуальне протистояння насиллю і вакханалії монстрів, породжених «сном розуму». Показуючи, як свідомість європейців народилася ще в античні часи та еволюціонувала в часі, Шабо хоче нагадати про її найкращі характеристики — і застерегти щодо найгірших. Власне, критична думка, здатність аналізувати і засуджувати власні помилки — це теж одна з корінних рис європейської цивілізації.

«Вищість» європейської цивілізації Шабо асоціює з моральними категоріями свободи і закону, які народжуються відповідно в давньогрецькій та давньоримській культурах. Друга світова війна — це повне знищення цих категорій, як це вже відбулося і за колоніальних часів. Свого часу філософ Ренесансу Мішель де Монтень жорстко засудив іспанський колоніалізм, кажучи, що європейці, називаючи себе християнами, стали гіршими варварами, як людоїди, вбиваючи безневинних аборигенів. Так в очах Шабо Європа тоталітаризмів, допустивши це варварство, ризикувала знищити саму себе.

Але в тому й сила Західної Європи, що вона опритомнює, відроджується, скидає з себе цих монстрів — і повертається до своєї питомої природи: демократичної системи. Тож це не просто військова перемога: це насамперед перемога моральна, перемога свідомості.

Це ж саме питання стоїть і перед Україною. На полі бою можна перемогти мілітарно. Але така перемога ніколи не буде остаточною, якщо в суспільстві не домінуватиме глибинна потреба в демократії. Без демократії — реальної, а не фіктивної, — завалиться будь-яка будова.

ЯК ЄВРОПА МОНАРХІЙ СТАЛА ЄВРОПОЮ НАРОДІВ

— Як розгортається поняття Європи від Античності з плином часу, які цінності стають домінантними?

— Книжка охоплює час від грецько-перських воєн — V ст. до н.е., — до «весни народів» ХІХ ст. Тобто йдеться майже про два з половиною тисячоліття. Незважаючи на зміну епох, Шабо виокремлює дві ключові цінності — свободи та права — як домінантні. Решта категорій будуються на цих основних, розвиваючи їх і осучаснюючи.

Тобто цей стабільний вимір у баченні Шабо — еволюція Європи в часі — в кожну добу має різні конфігурації. Починається з того, що Європа ідентифікується з Афінами, з окремими грецькими полісами. Конфліктні між собою, в момент смертельної небезпеки вони об’єднуються і перемагають могутнього ворога — Перську імперію. І серце цього світу — Афіни. Чому? Тому що греки — громадяни, які люблять свою батьківщину. А всемогутні перси, які завоювали світ, — найманці-убивці на службі в тирана. Причому полеміка про пряму демократію вже зав’язалася в ті часи: Перикл побудував пряму демократію, але таку, де кожен громадянин мав квоту відповідальності за її функціонування та розквіт. А Платон, а з ним і Арістотель — історик і теоретик Афінської політичної системи, — були, наприклад, проти прямої демократії, вбачаючи в ній ознаки руйнівного популізму, який ризикує перетворитися на охлократію.

Але що прекрасно: ясне розуміння давніми греками цінностей демократії. Геродот, Есхіл, Евріпід сказали чітко: греки — вільні люди, а невільна одна лише людина — правитель. Бо він підзвітний громадянам. А у варварів — одна тільки людина вільна: деспот. Тож від грецької цивілізації і далі «варвар» означає не просто людину, що не знає грецької мови, а також і раба, простертого перед тираном.

Афінська демократія протрималась зовсім недовго — заледве кілька століть — у V-IV ст. до н. е. її зруйнував Філіп Македонський, однак його син Александр зробив еллінізм надбанням вже не полісів, але гігантської — і так само несталої — інтерконтинентальної потуги. На зміну грецькому світові приходить римський. Від Римської республіки до Римської імперії — тут закладаються основи майбутньої Європи. Римський світ теж інтерконтинентальний і мультикультурний, але його злютовує Римське право. У Римі було засноване європейське законодавство, його не лише юридичні, а й моральні принципи.

Середньовічна Європа формується вже на ґрунті християнізації. Християнство поширюється від Середземномор’я на Північ, від романських країн до германських. Це момент народження романо-германської Європи, яка віднині ідентифікується з Заходом.

А потім настають дві колосальні за своїм культурним наповненням епохи — Відродження і Просвітництво. Колись Афіни серед скель — тепер Флоренція серед тосканських пагорбів, але від неї ширяться хвилі грандіозних філософських, мистецьких, наукових імпульсів по всій Європі. Геній Ренесансу — в культурній відкритості. Християнська культура інкорпорувала античну, водночас арабські, єврейські, візантійські вчені вливали в західну культуру свої старовинні екзотичні знання. Під пером Мак’явеллі постає політична Європа. Гостролиций флорентієць дивиться на Лоренцо Медичі й розуміє: правителі — навіть найкращі — приходять і відходять. Найважливіше — інституції та цінності республіки, що відрізняють Захід від Сходу, Європу від Азії.

А понад цим всім — людина як «мірило Всесвіту». Відкриття перспективи Джотто. Вітрувіанська людина Леонардо. Тобто не вічний Бог дивиться на анонімну людину, як у Середньовіччі. А людина дивиться на Бога. Охоплює своїм зором Природу і Всесвіт — і не відводить очей.

І ще вкрай важливо — народжується Європа як «літературна республіка». Видатні постаті від середземноморських до північних країн спілкуються між собою латиною. Не лише Петрарка і Монтень, а Томас Мор, Еразм Ротердамський, Філіп Меланхтон творять — попри релігійні конфлікти між католиками і протестантами — об’єднану інтелектуальну Європу, де панує свобода думки й сумління. Міжнародна система студентського обміну не випадково називається «Erasmus». І цю спадщину переймуть просвітники, де основну роль відіграватимуть вже не італійці, а французи. І німці, які створять першу в історії системну філософію.

Ще цікава думка: Європа ніколи не відкидає жодної зі своїх традицій. Як Відродження вписало Античність у християнську культуру, так навіть на переході від Просвітництва до Романтизму знову відбувається оновлення християнських цінностей. Універсалізм Просвітництва змінюється увагою до окремих національних ідентичностей. Двоє просвітників на цьому стають антиподами — Вольтер і Руссо. Європа монархій перетворюється на Європу народів.

ДЕМОКРАТІЯ ЯК «WORK IN PROGRESS»

— Які тези Шабо особливо актуальні сьогодні?

— Кілька тез. У плані екзистенційному — теза про свободу не як про даність, а вибір, який необхідно захищати, про свободу, яка є священним виміром життя, єдино можливим для реалізації найвищого потенціалу людини.

У плані моральному — теза про демократію. За Шабо, демократія — це не лише політична система, а вкрай складний механізм стосунків між людьми та між суспільством і владою. Але це також єдино можлива система, де людина може жити гідно і з надією на майбутнє. Однак побудувати досконалу вивершену демократію — неможливо. Це завжди «work in progress», «робота в процесі». І демократію ніколи не можна сприймати як належне: за неї треба боротися завжди, а отже, бути постійно готовими до цієї боротьби!

У плані культурному: європейська цивілізація — інклюзивна, діалогічна, мультикультурна. У цьому, зокрема, її модерність. Вона любить кожну свою батьківщину, як Одіссей свою Ітаку. І «вічне повернення» до Ітаки — це дорога додому. Але є також широта горизонтів і бажання зазирнути за Геркулесові стовпи, за «браму світу».

У плані методологічному — критичне мислення, здатність до жорсткої ревізії своїх цінностей і практик. Це допомогло Європі подолати і колоніальне, і тоталітарне минуле.

У плані політичному: доктрина політичної рівноваги, якій Шабо вділяє велику увагу. Це думка, яка від того ж таки Мак’явеллі й далі присутня у визначних текстах європейської політичної думки. Попри те, що на європейській політичній сцені домінували монархії, філософи постійно ставили питання про необхідність створення системи, де великі країни не зможуть володіти меншими. Потужним результатом цієї думки є Європейський Союз.

У плані ідентитарному: думка про те, що європейські народи вирізняє «воля до буття» в історії. Здається: а який народ не хоче бути в історії?! Але це інше: європейські народи прагнуть бути в історії через культуру, через оригінальність мислення, через нові ідеї, через утвердження своїх цінностей.

«НАД ЗАХІДНИМ СПРИЙНЯТТЯМ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ТЯЖІЮТЬ ДАВНІ СТЕРЕОТИПИ»

— Зосередитися найбільше хотілося б на питанні, що стосується України. У першому розділі, присвяченому Античності й Середньовіччю, згадується про Скіфію, яка в очах давньогрецьких авторів належала хоча б до географічної Європи. Водночас у передмові ви наголошуєте, що Україну в книзі Ф. Шабо не згадано взагалі. Як ми стали, за висловом Вольтера, «загубленими землями»?

— Власне, це ще один аспект, чому мені було так цікаво працювати над «Скіфською одіссеєю» і Шабо одночасно. Тому що Скіфія має дуже різні інтерпретації — залежно від культурної традиції. Наприклад, українські письменники-модерністи 20-х років — через традиційну для Росії асоціацію Скіфії зі Сходом, з Азією, з більшовицьким вандалізмом — записували скіфів до «дикунів». І підставно: адже саме в ті часи Блок у поемі «Скіфи» обіцяв, що Росія-Скіфія знищить Європу. І навіть не з якихось ідеологічних міркувань, а просто тому, що нищити культуру — це дика і нестримна потреба її варварської натури. Отож, «варварская лира». Таке бачення є і в Зерова, і в Маланюка.

У Ліни Костенко — абсолютно інший підхід: її спільником є Геродот. Тому в «Скіфській одіссеї» домінує філософія культурного симбіозу. І грецька, і скіфська культури діалогують між собою — коли з гумором, коли зі взаємною цікавістю і користю. На тому постає світ, сповнений кольорів і відкриттів, закоханості в незнані форми, спраги нового й незвіданого. Саме через «сліпучу призму пекторалі» бачиться в Європі прадавня Україна, тобто через мистецькі витвори. Але от осмисленням — через Геродота, через призму давньогрецького слова.

Тож, попри іскристу іронію, є в поемі також і драматична нота: «бо тільки Слово — пам’яті спасенність». Власне, це і є відповідь на ваше запитання. І це перша причина, чому Україна не була включена в європейський дискурс. Слово — це той вимір, через який між Заходом і Сходом Європи пролягають майже дві тисячі років мовчання: писемність слов’ян починається тільки з пізнього Середньовіччя — в добу християнства. Тому для грецьких авторів, від того ж таки Геродота починаючи, Скіфія — лише географічно Європа, але не в плані культурному, не в плані моральному, тобто не в плані цінностей, за які відповідає Слово. Це перша причина, яка стосується пан’європейського виміру.

Друга причина має вимір релігійний. Слов’янський світ ділиться на «дві Славії», як інтерпретують це явище італійські славісти (Ріккардо Піккйо і Санте Ґрачотті): Славія західна і східна, латинська і грецька, римська і православна. От і зважмо: всі країни західної Славії — давно і щасливо в Європі. А східна Славія — це все ще простір війни і протистоянь. З нього поки що вдало втекла на Захід одна країна — Болгарія.

Знову ж таки: минуле дає нам щонайрізноманітніші ключі для інтерпретації сьогоднішніх реалій. Тобто поділ слов’янського світу — це результат розколу між Західною і Східною Римською імперіями, наслідок протистояння між Першим Римом — і Другим — Константинополем. Після Великої Схизми 1054 року між цими двома ареалами точилася невпинна ідеологічна і політична боротьба, що дуже негативно вплинуло на сприйняття візантійсько-слов’янського Сходу з боку Заходу.

Тобто Польща, Чехія, Хорватія ще хоч якоюсь мірою фіксувалися в західних джерелах через політичний і культурний обмін. А православний світ, крім усього, століттями перебував у владі азійських завойовників: Московія чверть тисячоліття — під владою татаро-монгол, Сербія і Болгарія чи не пів тисячоліття — під владою турків. Тож цей ізольований візантійський Схід бачився переважно як простір у тіні російсько-азійського деспотизму і безпросвітної культурної відсталості.

Україна потрапила у цю схему протистоянь і аберацій, як у пастку. Власне, парадокс у тому, що Україна в основній фазі свого культурного формування — від XIV ст. і принаймні до кінця XVII ст., а частково й далі, — перебувала під західними впливами — насамперед литовським і польським. Тож і стала «католицькою Руссю», виробила вкрай оригінальну традицію європеїзованого православ’я тощо. Але постійні заборони з боку Росії і нав’язування російських інтерпретаційних моделей не дозволило виробити європейський канон української культури.

Тому ця проблема відчутна й досі. Над західним сприйняттям української культури тяжіють давні стереотипи. А сама Україна ще недостатньою мірою виявляє «волю до буття» в історії в плані культурного ствердження. Тому справді європейські здобутки її культури, її ідей досі не прочитані належним чином в Європі.

Далі буде...

Марія Чадюк, «День»
Газета: