Музика - мало не єдине, що ще не стало для людей яблуком розбрату.
Рей Чарльз, американський співак, музикант, один з найвідоміших у світі виконавців джазу

На шляху до «рекультивації душі»

Побачила світ книжка академіка Івана Дзюби «Донецька рана України»
27 липня, 2018 - 15:06

Коли в крові, пожежах, руїнах лежить чиясь далека, абстрактна земля, — так, можна поспівчувати жертвам агресії, бути солідарними з ними «з гуманних міркувань», можна щиро обурюватися жорстокістю, яка завжди, неминуче супроводжує війну. Але це — десь далеко, це (хай би як страшно таке слово лунало) радше «теорія», допис в інтернеті, сторінка в Facebook, телевізійний кадр. Треба, до речі, чесно визнати: саме так і досі сприймають війну на сході мільйони й мільйони українців...

Для академіка Івана Михайловича Дзюби трагедія Донбасу — аж ніяк не абстракція. Це те, що (я впевнений) й досі не дає спокою цій високошанованій людині. Не дає спокійно спати, крає серце (згадаймо влучні слова Івана Франка, написані 1905 року в іншу добу, за інших обставин: «Від сорому, який нащадків пізніх/Палитиме, заснути я не можу...». Повної аналогії, мабуть, тут немає, але гіркі почуття — подібні). Бо Іван Михайлович народився на Донбасі 26 липня 1931 року в селі Миколаївка Волноваського району, це його рідна земля, тут він сформувався як особистість, здобув вищу освіту. І тому те, що скоїли на Донбасі проросійські колаборанти (підготовлені значною мірою «нашим» таки олігархатом) та, головне, кремлівські окупанти, — «за визначенням» болить йому.

«Донецька рана України» — так влучно названо збірку історико-культурологічних есеїв Івана Дзюби, яку щойно випустило видавництво «Кліо» (директор Віра Соловйова) на замовлення Міністерства інформаційної політики України. Ця книжка — невелика за обсягом (лише 133 сторінки), але вагома за змістом, з розряду тих, про які кажуть: «Томов премногих тяжелей». Кожен читач відшукає в збірці ті проблеми, які найближчі особисто йому (так, розвідки «Донеччина — край українського слова» та «Донецька складова української культури» написані на початку століття, ще до трагедії, вичерпно доводять беззаперечну істину: Донбас — це Україна, і в політичному, і в культурному аспектах; відгук на антологію найсучасніших творів письменників Донбасу «Перевідкриття Донеччини?» та розгорнута розвідка — рецензія на потужний антивоєнний роман Володимира Рафеєнка «Долгота дней», названа «Натюрморти війни» — демонструє нам новітні, 2017—2018 років, плоди праці академіка Дзюби — літературного критика. Отож, обирати є з чого).

Автор же цих рядків передовсім звернув увагу на історичний есей «Трагедія Донеччини», бо саме там Іван Михайлович всебічно і об’єктивно аналізує причини (це — найважливіше!), що спричинили російську агресію, «гібридну війну» та окупацію частини Сходу і Криму. Звісно, аби осягнути весь спектр думок І. М. Дзюби — треба читати книгу; наведемо лише найважливіші, з нашого погляду, думки.

«У витравленості відчуття України крилася велика небезпека не лише для Донеччини, а для всієї України. Дехто з політичних лідерів, напевне, відчував цю небезпеку, принаймні лунали голоси про необхідність створення єдиного інформаційного і культурного простору, який «зшив» би країну. Але далі розмов справа не пішла. Чи то політичної волі й енергії не вистачило, чи то резервів фінансових і творчих, чи то всі сили пішли на міжпартійну боротьбу. А головне — потужні олігархічні клани були зацікавлені в збереженні й культивуванні «осібності» Донеччини, в протиставленні її решті України (поки ще вони не готові були опановувати всією Україною), — саме це давало їм козир у політичній боротьбі». Але в цьому, на думку Івана Михайловича, ще не вся правда. Він пише: «Немалою була, на мій погляд, і провина т.зв. національно-демократичних сил», з властивою їм «абсолютизацією своєї патріотичної ейфорії, а відповідно — браком самокритичності й тверезої оцінки ситуації».

У майбутньому ж, на думку автора, окрім відновлення будівель, відбудови господарства, рекультивації — бодай часткової — розбомблених і отруєних ґрунтів — конче необхідною є «рекультивація душ». «Це питання питань — як не на сьогодні, то на близьке й на далеке майбутнє».

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments