Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

На шляху до «рекультивації душі»

Побачила світ книжка академіка Івана Дзюби «Донецька рана України»
27 липня, 2018 - 15:06

Коли в крові, пожежах, руїнах лежить чиясь далека, абстрактна земля, — так, можна поспівчувати жертвам агресії, бути солідарними з ними «з гуманних міркувань», можна щиро обурюватися жорстокістю, яка завжди, неминуче супроводжує війну. Але це — десь далеко, це (хай би як страшно таке слово лунало) радше «теорія», допис в інтернеті, сторінка в Facebook, телевізійний кадр. Треба, до речі, чесно визнати: саме так і досі сприймають війну на сході мільйони й мільйони українців...

Для академіка Івана Михайловича Дзюби трагедія Донбасу — аж ніяк не абстракція. Це те, що (я впевнений) й досі не дає спокою цій високошанованій людині. Не дає спокійно спати, крає серце (згадаймо влучні слова Івана Франка, написані 1905 року в іншу добу, за інших обставин: «Від сорому, який нащадків пізніх/Палитиме, заснути я не можу...». Повної аналогії, мабуть, тут немає, але гіркі почуття — подібні). Бо Іван Михайлович народився на Донбасі 26 липня 1931 року в селі Миколаївка Волноваського району, це його рідна земля, тут він сформувався як особистість, здобув вищу освіту. І тому те, що скоїли на Донбасі проросійські колаборанти (підготовлені значною мірою «нашим» таки олігархатом) та, головне, кремлівські окупанти, — «за визначенням» болить йому.

«Донецька рана України» — так влучно названо збірку історико-культурологічних есеїв Івана Дзюби, яку щойно випустило видавництво «Кліо» (директор Віра Соловйова) на замовлення Міністерства інформаційної політики України. Ця книжка — невелика за обсягом (лише 133 сторінки), але вагома за змістом, з розряду тих, про які кажуть: «Томов премногих тяжелей». Кожен читач відшукає в збірці ті проблеми, які найближчі особисто йому (так, розвідки «Донеччина — край українського слова» та «Донецька складова української культури» написані на початку століття, ще до трагедії, вичерпно доводять беззаперечну істину: Донбас — це Україна, і в політичному, і в культурному аспектах; відгук на антологію найсучасніших творів письменників Донбасу «Перевідкриття Донеччини?» та розгорнута розвідка — рецензія на потужний антивоєнний роман Володимира Рафеєнка «Долгота дней», названа «Натюрморти війни» — демонструє нам новітні, 2017—2018 років, плоди праці академіка Дзюби — літературного критика. Отож, обирати є з чого).

Автор же цих рядків передовсім звернув увагу на історичний есей «Трагедія Донеччини», бо саме там Іван Михайлович всебічно і об’єктивно аналізує причини (це — найважливіше!), що спричинили російську агресію, «гібридну війну» та окупацію частини Сходу і Криму. Звісно, аби осягнути весь спектр думок І. М. Дзюби — треба читати книгу; наведемо лише найважливіші, з нашого погляду, думки.

«У витравленості відчуття України крилася велика небезпека не лише для Донеччини, а для всієї України. Дехто з політичних лідерів, напевне, відчував цю небезпеку, принаймні лунали голоси про необхідність створення єдиного інформаційного і культурного простору, який «зшив» би країну. Але далі розмов справа не пішла. Чи то політичної волі й енергії не вистачило, чи то резервів фінансових і творчих, чи то всі сили пішли на міжпартійну боротьбу. А головне — потужні олігархічні клани були зацікавлені в збереженні й культивуванні «осібності» Донеччини, в протиставленні її решті України (поки ще вони не готові були опановувати всією Україною), — саме це давало їм козир у політичній боротьбі». Але в цьому, на думку Івана Михайловича, ще не вся правда. Він пише: «Немалою була, на мій погляд, і провина т.зв. національно-демократичних сил», з властивою їм «абсолютизацією своєї патріотичної ейфорії, а відповідно — браком самокритичності й тверезої оцінки ситуації».

У майбутньому ж, на думку автора, окрім відновлення будівель, відбудови господарства, рекультивації — бодай часткової — розбомблених і отруєних ґрунтів — конче необхідною є «рекультивація душ». «Це питання питань — як не на сьогодні, то на близьке й на далеке майбутнє».

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments