Людство повинно позбутися війни, інакше війна позбудеться людства.
Джон Кеннеді, 35-ий президент США

Недитячий детектив

Книжка Сергія Оксеника про українську історію як минуле, що через невідрефлексованість ніяк не вдається поховати, і тому воно весь час вдирається в теперішнє й майбутнє
6 травня, 2020 - 09:55

Роман Сергія Оксеника «Вбивство п’яної піонерки» встиг потрапити до коротких списків важливих премій, в поле зору критики й навіть викликати кілька дискусій. Спробуємо розібратися і ми, про що ж цей текст і як його читати.

«НЕ ТОЙ ТЕПЕР ЧАС»

Одного дня у тихому селі Варварка Херсонської області починають відбуватися дивні речі, зокрема — зникати кури. Для місцевого дільничного на ім’я Ревмір ця непересічна подія стає першою справою за сім років міліціювання, а для тринадцятирічного Вовки Плетесюка і його молодшого брата Юрка — цікавою пригодою під час літніх канікул. Хіба може бути інакше, якщо зачитуєшся романами Конан Дойля та Жуля Верна?

Формально текст є підлітковим детективом, в якому дорослі й діти ведуть подвійне розслідування. Однак роман побудований таким чином, що читач не так слідкує за з’ясовуванням обставин злочину, а точніше — кількох злочинів, і мотивацією тих, хто їх скоїв, як дедалі глибше занурюється в особливості життя українців у Радянському Союзі, а воно сповнено протиріч і викликає самі запитання. Та й Оксеник називав цю книжку антидетективом.

В анотації зазначено, що дія роману відбувається наприкінці 1950-х, однак йдеться про 1965 рік, принаймні на це вказує той факт, що діти дивляться в кіно фільм Гайдая «Операція «И» та інші пригоди Шурика». Повсякденне життя людей має всі ознаки хрущовської «відлиги»: в парку зносять пам’ятник Сталіну, люди збираються разом і грають у волейбол (це прояв свободи та демократизації), читають вголос вірші (щоправда, не Євтушенка чи Вознесенського, однак читають), дорослі й діти сперечаються про «культ особистості», міліція вже не має колишніх повноважень. Текстом роману, ніби рефреном, проходить думка, що «час вже не той» і 1937-й рік пішов у небуття.

Але яким є цей час? Старий світ, який фактично сформувався під час революції, якщо не руйнується, то змінюється. Недарма Ревмір, чиє ім’я означає «революционный мир», хоча і залишається вірним системі й навіть розкриває вбивство п’яної піонерки, виштовхується цією системою на маргінес «за власним бажанням». Методи, якими він звик оперувати, тепер не працюють: до людей більше не можна вдиратися вночі для вчинення слідчих дій, машина терору більше не потребує нових жертв з ненажерливістю чудовиська. Принаймні це проголошується. Але чи зміни на краще справді відбуваються?

БРЕХНЯ І ВИКРИВЛЕННЯ ІСТОРІЇ

Вбивство п’яної піонерки, безкарність якого «кришується» самою ж системою, перетворюється на чергову тему для розмов «про страшне» біля вогнища, тобто на місцеву легенду, яка після кількох переповідань взагалі втратить свій зв’язок з тим, що відбувалося в дійсності. І це є метафорою радянської історії як такої — все викривлюється й спотворюється до невпізнання: Голодомор називається голодовкою, українці, які не сприйняли радянську ідеологію, «бандерівцями» і «западенськими бандитами», а татарам приписуються ворожість і злі наміри.

Брехня нашаровується на брехню й, підважена страхом і мовчанням, передається наступним поколінням, які сприймають історію геть некритично — як сиву давнину, що немає до них жодного стосунку: «Ну, от скажіть мені, будь ласка: який у нашій країні може бути чорний день? Це колись голодовка була, — мама розказувала, що люди на вулицях падали від голоду і помирали. Але коли то було! Ще до війни...»; «Які заслання? Це ж не до революції. Які в нашій країні можуть бути заслання? Та ще й на Цілині. Туди люди добровільно їдуть із усього Радянського Союзу! Комсомольці!».

Втім бреше не лише система, аби утримувати владу, брешуть усі: діти — дорослим, а ті — дітям і самим собі. І це створює умови, за яких вбивство Свєти Котенко неминуче потрапляє до величезної ями замовчування, як і багато інших подій, що відбувалися на українських землях.

Тому «відлига» в романі виглядає не так романтичним часом свободи і ковтком свіжого повітря, як черговим перефарбовуванням і пристосуванням до нової «політики партії», але партії все тієї ж. Невипадково ж ресторан, через діяльність директорки якого, власне, і вбивають п’яну піонерку, називається «Премудрий піскар». Завдяки сатиричній казці Салтикова-Щедріна з однойменною назвою це словосполучення стало синонімом конформізму.

«НЕМА ТУТ ПРАВДИ. ЦЕ — ЧУЖА ЗЕМЛЯ»

Роман Сергія Оксеника «Вбивство п’яної піонерки» — книжка про українську історію як минуле, що через невідрефлексованість ніяк не вдається поховати, і тому воно весь час вдирається в теперішнє й майбутнє, лякаючи дітей і дорослих. Останніх — повторюваністю, а перших — одороблами і потворами так, що переляк доводиться вишіптувати й викочувати яйцем.

І мова не лише про історію ХХ століття. Баба-шептуха Ганя каже: «Нема правди. Нема. Не наша земля. Тут до війни й не селився ніхто... Тут зло живе... Не можна було тут селитися. Нема тут правди. Це — чужа земля. Тут стільки крові пролито!.. А де кров, там зло селиться...» — маючи на увазі, що раніше, до російсько-турецької війни 1787—1791 років, на цих землях жили кримські татари. Йдеться про історію України, яка потребує — шар за шаром — дослідження, пояснення й нової оцінки, щоби, врешті-решт, дати небіжчикам спокій.

Книжка має відкритий фінал — ми не знаємо, чи вдасться майбутнім поколінням українців дати собі раду з нашою історією, яка все ще чекає на прискіпливе детективне розслідування, але роман Сергія Оксеника — чудова нагода поговорити про неї з підлітками, без жодного моралізаторства та нудьги, бо одна з принад тексту — барвистий південноукраїнський суржик.     

Ія КІВА
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ