Не думкам треба вчити, а думати.
Іммануїл Кант, німецький філософ, письменник, антрополог, фізик, бібліотекар, педагог, основоположник німецької класичної філософії

Непросте минуле й оптимістичне майбутнє

Віталій ПЕРЕДРІЄНКО: «Рідко якій мові вдалося б вижити після того, що відбувалося в історії з нашою мовою. Проте вона вистояла»
23 лютого, 2018 - 10:17
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
ВІТАЛІЙ ПЕРЕДРІЄНКО

«День» неодноразово зазначає про трансформацію української державності. І протягом усіх цих історичних перипетій українська мова супроводжує наш народ, будучи дзеркалом суспільства та скарбницею національної ідентичності. 21 лютого українці відзначали Міжнародний день рідної мови. Проте наскільки добре ми її знаємо? Про специфічність розвитку української мови розповідає кандидат філологічних наук, доцент, автор праць з історії української мови Віталій ПЕРЕДРІЄНКО.

«ЦЕРКОВНОСЛОВ’ЯНСЬКОЮ МОВОЮ В УКРАЇНІ МАЛО ХТО ГОВОРИВ»

— Віталію Аркадійовичу, коли саме з’явилася наша мова?

— За найновішими дослідженнями відомо, що українці є безпосередніми спадкоємцями племен того народу, який жив на нашій землі ще задовго до початку писемної доби та Київської Русі. Деякі дослідники виводять коріння українців ще від трипільської доби. Щоправда, ця теорія потребує ще певного доопрацювання. В усякому разі, немає сумнівів, що наша мова зародилася значно раніше, ніж було прийняте християнство і на нашій землі офіційного статусу набула старослов’янська мова. Це, звісно, не означає, що українська мова була тоді цілком такою ж, якою ми знаємо її сьогодні. Вона містила певні зміни, могла дещо інакше звучати — мова ж не стоїть на місці.

— Відомий мовознавець Юрій Шевельов вважає, що риси української мови з’явилися в VI — VII ст. Як тоді бути з теорією «єдиної колиски братніх народів»?

— Безсумнівно, українська мова в VI — VII ст. уже існувала. А щодо «колиски», то виразно простежується політичне підґрунтя цієї теорії. Проте я хотів би дещо уточнити. Початково про існування східнослов’янської прамови говорив хороший російський мовознавець Олексій Шахматов. Так, він міг помилятися як науковець, наприклад, через брак інформації, хиби в підході. Але він точно не помилявся наперед — бо деяким радянським дослідникам висновки були відомі ще до того, як вони бралися за перо. Олексій Шахматов припускав існування спільної прамови до початку писемної доби (ІХ — поч. Х ст.). А вже за радянської доби вчені продовжили цю тезу до ХІІІ чи XIV ст., а деякі — й до XVI ст.

Досліджуючи проблему східнослов’янського глотогенезу, Юрій Шевельов дійшов висновку, що на території східного слов’янства початково намітився розвиток п’яти, а не трьох мов. На території України він бачив два мовні центри — Галицько-Волинський, Київсько-Чернігівський (тобто ті, що згодом стали говорами української мови). На території Росії він теж визначив два центри — Ростово-Суздальський (приблизно територія сучасної Тульської, Московської областей, північні окраїни Воронезької, Курської області) й Псковсько-Новгородський.

Тож якби для Новгорода доля склалася щасливіше, то сьогодні ми могли б мати ще четверту східнослов’янську мову. Проте історія не має зворотного напрямку, сьогодні такої мови немає, але існує Смоленсько-Полоцька (білоруська мова). Отже, теоретично, за Юрієм Шевельовим, ми мали б п’ять мов, але маємо три. Чому? Бо історія має свої правила, які не завжди збігаються з мовними. 

— Чи могла виникнути ця теорія, зокрема, й через те, що велику роль у Київській Русі відігравала церковнослов’янська мова, яка прийшла з прийняттям християнства і панувала в пам’ятках (адже більшість з них — богослужбові)? А оскільки живомовних пам’яток було менше, це створило простір для маніпуляцій?

— Так, церковнослов’янська мова якоюсь мірою була об’єднувальним фактором для слов’ян, причому для східних і південних. Але треба розуміти, що реально церковнослов’янською мовою в Україні мало хто говорив. Скажімо, українці й білоруси, йдучи до церкви, слухаючи богослужіння в неділю, перекладача не потребували, вони чудово розуміли, про що мовить священнослужитель. Але, вийшовши з церкви, вони переходили на свою мову.

«ВВАЖАТИ НАШУ МОВОЮ БЕЗДЕРЖАВНОЮ ПРОТЯГОМ ТРИВАЛОГО ПЕРІОДУ ЧАСУ — НЕПРАВИЛЬНО»

— Який тоді був статус розмовної української мови?

— Щодо простолюду, то українська мова була тут повсякденною, звичною. Представники вищих класів (князі, бояри та інші) навряд чи між собою говорили по-церковнослов’янськи, хоча, звісно, церковнослов’янізмів у їхньому мовленні могло бути більше, ніж у мові простолюду. Проте як тільки вищим станам суспільства потрібно було звертатися з наказами, інструкціями тощо до населення, то вони переходили на звичайну мову. Наприклад, мова грамот Київської Русі значно ближча до живої розмовної мови, ніж мова богослужіння. Отже, хоча розмовна мова не мала такого офіційного статусу, як це сьогодні прийнято вважати, проте на неї мусили зважати — хотіли того чи не хотіли.

Більш того, сама Київська Русь була високоавторитетною, сильною й впливовою державою в тогочасних міжнародних відносинах. Тож не дивно, що наша ділова мова поширилася й на Молдавське князівство, а коли після татаро-монгольського нашестя більша частина України увійшла до складу Великого князівства Литовського, то державною мовою там стала руська. Тому вважати нашу мовою бездержавною протягом тривалого періоду часу — неправильно. І десь приблизно аж до часів Мазепи, а може, й до часів Івана Скоропадського українська мова ще доволі чітко зберігала цей статус, зокрема завдяки інтенсивному діловодству Гетьманщини.

Інша причина — серед української козацької старшини, загалом, було прийнято навчати своїх дітей у Києво-Могилянській академії, західних університетах, тому грамотних людей було багато. Як свідчать давні документи кінця XVI — початку XVIII століть, коли виконувалося судове слідство, то, як правило, мали розписуватися свідки. У більшості випадків свідки розписувалися самі. Лише зрідка траплялися формули такого типу, що замість неграмотного «такий-то руку приложив».

Ситуація різко змінилася після «Жалуваної грамоти дворянству», яку було видано за Катерини ІІ. Відповідно до неї, в Україні ніхто не мав права навчатися в університетах, крім дітей дворян. Саме з цієї доби починається час «єгипетської темряви». Тому коли ми говоримо про низьке поширення грамотності, то воно в нас має коріння саме з цих часів. Така політика ще більше посилила тиск, розпочатий Петром І та його наказом, за яким у Києво-Могилянській академії, Лаврській друкарні забороняли видавати книги, що мовно відрізнялися від російських видань.

«ЩО БІЛЬШЕ ТИСНУЛИ, ТО БІЛЬШУ ПРОТИДІЮ ОТРИМУВАЛИ»

— Як вже в умовах такого надзвичайного тиску постала нова літературна мова?

— Не все в житті відбувалося так, як хотілося владі. Пам’ять про те, якою була ділова українська мова, без сумніву, в частини українців зберігалася й до кінця ХVIII ст., до часів Івана Котляревського.

З другого боку, й Котляревському, і його сучасникам було зрозуміло, що повністю повернутися до тієї мови, якою писали у ХVII ст., було неможливо — бо забороняли, та й час її не настав. А головне — Російська імперія за Катерини ІІ була в зеніті своєї слави. Єдина зброя, якої імперія боялася, був гумор і сміх. До цієї зброї і вдався Іван Котляревський. Майже паралельно виникає й романтизм, представники якого у своїй творчості спиралися на багатющий український фольклор. 

А безповоротна зміна відбулася вже за Тараса Шевченка, устами якого говорив сам український народ. І це був остаточний поворот у тому напрямі, щоб тепер уже живу українську мову, яка була в основі ділової української мови, відновити й зробити загальновживаною літературною мовою.

— Тож, загалом, у Російській імперії ще можна було знайти можливість для розвитку української мови. Але за СРСР її статус суттєво змінився — українську ледь не витіснили з ужитку. 

— Можливо, так планували, але цим планам не вдалося здійснитися. Імперія вже була не та. Хоча вона мала військо й багато зброї, але це була лише сила, лише примус. А він, як правило, обов’язково натрапляє на протидію. І що більше тиснули, то більшу протидію отримували.

Водночас чимало було зроблено для української мови й за часів СРСР. Наприклад, було відкрито багато українських шкіл, але здебільшого по селах, у містах же — переважно російськомовні. Така була хитра політика. На фасаді часто проголошували підтримку українській мові, а насправді... Зокрема, поширювалися явища, що жителі міста повинні говорити по-російськи — «Вы же в городе». Тож СРСР використовував тонші методи. 

ПЕРЕХІД НА РОСІЙСЬКУ ЯК СПОСІБ ПОЗБУТИСЯ КРІПАЦЬКОГО СТАТУСУ

— А, на вашу думку, ці тонші методи досі діють? Просто цікаво, що, попри Валуєвський циркуляр, Емський указ, радянську політику, українська мова вистояла. А вже за часів незалежності, коли немає заборон, довгий час, особливо до Майдану, можна було чути про русифікацію українців.

— Це явище потребує окремого дослідження. Якщо народ відчуває прямий тиск, то в нього завжди виникає природне бажання опиратися. Але за радянської доби були й інші явища, зокрема українізації, тоді щиро або нещиро дещо підлаштовувалися під українську мову й культуру. Щоправда, це не завадило морити голодом основних носіїв української мови.

Не секрет також, що багато українськомовних людей були колгоспниками. А колгоспник за радянських часів — кріпак. Він не мав паспорта, не міг нікуди виїхати. А коли йому вдавалося звільнитися, то намагався якомога швидше відхреститися від минулого становища. І перехід на російську мову був одним із таких факторів.

— Справді, виходить, що його рідна, українська мова асоціювалася з тим станом, у якому він був. А як нині, на вашу думку, варто позиціонувати українську мову й серед нашого населення, й на світовій арені. Чим наша мова особлива?

— Це високопоетична мова, яка має практично такі ж виразові можливості, як і будь-яка інша європейська. Крім того, вона багата й у науковому розумінні, бо, врешті-решт, перша енциклопедія кібернетики була видана саме українською. А головне — рідко якій мові вдалося б вижити після того, що відбувалося в історії з нашою мовою. Проте вона вистояла. Тому що в ній дуже багатий духовний потенціал. Тож майбутнє нашої мови я сприймаю оптимістично. Якщо вона пережила те, що пережила, то в неї точно є велике майбутнє.

Марія ЧАДЮК
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments