Піднесім свій народ культурно, навчаймо його. Не тільки учитель може навчати, але може його навчати та виховувати і урядовець, вояк, промисловець чи інший.
Августин Волошин, український політичний, культурний і релігійний діяч Закарпаття

Новаторство як норма

Олеся Мамчич — про творче начало, альтернативну школу Беркошко і тему материнства
9 жовтня, 2020 - 11:53

Ця письменниця «бачить» привиди моркви й капусти. Вона ж дає своїм книжкам несподівані назви, як-от: «Тиранозавр Оленка» або «Хто з’їв мою піжаму?». А ще в її поетичному доробку — збірки для дорослих читачів, серед яких і «Сонце пішло у декрет».

«АРСЕНАЛ ПРОСТИХ СПОСОБІВ РОЗВИНУТИ КРЕАТИВНІСТЬ — БЕЗМЕЖНИЙ»

— Ви почали писати вірші з шести років. А своїх доньок заохочували до творчості?

— Мені важко сказати про заохочення як про якийсь особливий процес. Взагалі наша сім’я життя проживає як творчість. Наші друзі — неймовірні: пишуть книжки, картини, музику, відкривають нові бізнеси й соціальні проекти, привносять справжність в усе, чим займаються. Це люди, які «горять». Тобто в моїх дітей апріорі творчість і новаторство вже не є чимось унікальним. Це норма, в межах якої функціонує навколишній світ. І вони до нього долучаються, в міру зростання й власних схильностей.

Крім того, мої дочки — учениці альтернативної школи «Беркошко», яка є центром творчості, свободи й експериментів. Якщо говорити про свідоме спрямування дітей — то найвиразнішим кроком була авантюра зі створення власної школи. Колись це були тільки три дивні родини, що зібралися разом і вирішили самі навчати трьох першокласників. Тепер це цілком успішний проект, наші старші учні, по суті, вже виросли — це десятикласники, майже дорослі люди, більшість із них не ходили до державних шкіл жодного дня й виросли досить яскравими особистостями.

Умовно кажучи, після дев’ятирічного досвіду альтернативного викладання вже не бачу межі між «профанним і сакральним», тобто між будь-якою діяльністю і творчістю. Якщо людина горить будь-чим, від випікання піци до пошуку фінансової стратегії, цей вогонь — творчий. У цьому розумінні я намагаюся, щоб усе навколо моїх дочок було живим, динамічним, відкритим до світу.

Ну і, звісно, маю свої особливі способи додати драйву, якщо настають сумні нецікаві часи. Один похід у гості до письменницької родини Галини Ткачук і Петра Яценка — і потік спонтанного креативу в нашій сім’ї кілька днів не вщухав. Цей спосіб, звісно, всім радити не можу, бо до Галини та Петра вишикується довжелезна черга, в якій нам часом доводиться ще зачекати. Натомість писати одне одному листи від імені кумедних персонажів, разом читати книжки, битися подушками, завести собаку, вивчити іноземну мову, навчитися стояти на голові — арсенал простих способів розвинути креативність разом з дітьми безмежний.

— Чи доньки «рецензували» ваші твори для дітей? Чи прислухалися до їхньої думки?

— Так, якщо це проза, вони стають моїми бетарідерками. Дівчата інколи підказують, яким чином розвивати сюжет. Я вже багато років спілкуюся з дітьми як викладачка творчих курсів і мала нагоду помітити, що дитячі ідеї зазвичай смішніші й карколомніші, аніж вигадую я. Тому безсоромно експлуатую дитячу фантазію, враховую зауваги моїх дочок та учнів, підслуховую дитячі розмови і просто краду їхні ідеї. Так, до речі, виникла історія про привида моркви та привида капусти. Чи оповідки із книжки «Іванна і ванна».

— Як привчали доньок до читання? Чи задоволені результатом?

— Щоб привчити дочок до читання, мені довелося дев’ять років викладати креативний курс у «Беркошко». Нехай батьки одразу не лякаються, просто хочу сказати, що ця тема — прилучення до читання — безмежна: щоби хоч трошки про неї розповісти, мушу говорити щонайменше три години. Рік за роком я витрачала приблизно два робочих дні на тиждень лише на створення авторських завдань, які потім перевіряла на живому викладанні, — це значний пласт практичного досвіду. На якомусь етапі досвід переповнив мене та інших учителів експериментальної «Беркошко», і ми почали ділитися ним.

На початку ми проводили чимало семінарів — зокрема, я говорила про викладання мови й літератури. Чимало цих матеріалів збереглося у відеоархіві «Беркошко». А тоді дивним чином вийшло, що значна частина людей, причетних до нашого альтернативного проекту, незалежно одне від одного долучилися до масштабнішого і грандіознішого за задумом видавничо-освітнього проекту «Портал». Ми творчо опрацьовуємо наші здобутки в гуманітарному викладанні й масштабуємо досвід, зокрема й щодо залучення до читання. Тому я запрошую стежити за видавництвом «Портал», а також за дружнім до нас проєктом, який давно займається промоцією дитячого читання — «Барабука».

— Що скажете про тему материнства в нашій сучасній літературі?

— Зараз про материнство пишуть по-різному, зокрема й про непарадний його бік. Утім, зараз про будь-яку тему пишуть по-різному: кількість книжок, сайтів, блогів зашкалює, за всім просто не встежити. Я маю уподобане коло авторів, але розумію, що це лише крапля в морі літератури. Тому не беруся робити жодних експертних висновків.

Можу сказати конкретніше про якусь одну книжку на тему. Чекаю цьогоріч на зворушливу оповідь Катерини Міхаліциної про материнство, а точніше, про усиновлення. Ми готуємо її в «Порталі». Це проза на старший садок — молодшу школу, віднесена в часи пізньорадянського періоду, позаяк усі ми досі відгикуємо стереотипи й упередження, які сягають корінням звідти. І от Міхаліцина, з одного боку, все це показує, а з другого — подає зразок любові й надії: маленьку дівчинку із дитбудинку таки усиновлюють, попри тісну хрущовку, упереджену бабусю, котра мешкає разом, та злих коментаторів із вулиці.

«КОЛИ ПИШУ ДЛЯ ДІТЕЙ — ДУЖЕ БАГАТО СМІЮСЯ»

— Що для вас означає писати книжки для дітей?

— Я пишу тексти і «дорослі», й дитячі, то можу сказати, що це два цілком інакших процеси, на рівні енергетики. Після дорослого вірша я можу почуватися вичавленою або примусово виведеною із гіпнозу на денне світло. Коли ж пишу для дітей — дуже багато сміюся, просто регочу сама до себе. Особливо дивний вигляд це має, якщо творчий процес застав у маршрутці по дорозі на роботу.

— Перечитуючи власні вірші, чи відкриваєте в них щось зовсім несподіване для себе?

— Так, буває, особливо з «дорослими» моїми віршами, прочитаними постфактум. Інколи страшно, як точно деякі тексти передбачають майбутнє, моє персонально, чи й більше. Бували вірші, яких я не розуміла на момент написання, але які чи не дослівно розповідають щось, що сталося потім. Тексти для дітей, до речі, ніколи нічого такого зі мною не витворяли. Вони — чиста радість.

— Ваші твори в програмі початкової школи. Як ставитеся до цього?

— Якщо це додасть радості якій-небудь дитині, котра читатиме, скажімо, інструкцію про те, «як правильно ревіти», то я за. А якщо бідолашним учням переповідатимуть мою біографію чи примусять вчити вірш напам’ять та ще й ставитимуть за це оцінку, то потенційних читачів у мене явно поменшає. Сама б ту Олесю Мамчич, котра народилася такого-то року й написала такі-то книжки на такі-то теми, а ще «що хотіла сказати у вірші ікс», — просто відфрендила б, забанила й більше в жодному разі не відкривала би її книжок! Тим паче, з такими провокативними назвами, як «Тиранозавр Оленка» або «Хто з’їв мою піжаму?».

— Які останні з прочитаних творів колег вразили вас?

— Назву перелік «дорослих» книжок: «Мондегрін» Володимира Рафєєнка, «Іван і Феба» Оксани Луцишиної, «Амадока» Софії Андрухович.

— Які ваші найбільші розчарування й «зачарування» останнього часу?

— «Зачарування» — це книжки з історії для дітей, які ми робимо у видавництві «Портал»: уже понад рік я працюю там редакторкою, і поки що день — то цікавіше цим займатися. А про розчарування не буду — всі й так знають, як багато важкого з нами сталося за останні сім років. Думаю, для країни це таки не розчарування, а біль дорослішання. Хочу в це вірити.

Людмила ТАРАН
Газета: