Три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини.
Юрій Шевельов, український мовознавець, історик літератури

Озвучені історії

Римма Зюбіна про щастя жити серед книжок і відповідальність перед Словом
11 березня, 2021 - 17:18
ФОТО ДАНИЛА ПАВЛОВА

Цього року стартував флешмоб від Українського інституту книги та Міністерства культури та інформаційної політики України «#Читай_досягай», метою якого є популяризація читання. «День» теж вирішив долучитися до нього й поговорити про те, яку роль відіграють книжки в житті відомих особистостей.

Минулого року текст ювілейного диктанту національної єдності випало начитувати саме їй, відомій акторці Риммі ЗЮБІНІЙ. «Сьогодні розмовляти українською — моя принципова позиція», — зізнається вона. Так, пані Римму знають не лише як людину, котра служить театру, знімається в кіно, а також як правозахисницю і волонтерку.

«ЗРОБИТИ ОКРЕМУ РЕСПУБЛІКУ — МИСТЕЦЬКИЙ ВАТИКАН»

— Письменники та актори мають чимало спільного: це перевтілення у своїх героїв, наслідування, тобто мімезис. Яких літературних героїв вам хотілося б зіграти?

— Літературних героїв, якщо вони у знакових творах, кожен уявляє собі по-своєму. Тому це надто невдячно — грати літературного героя. А от особистості, які мають стосунок до літературного життя, мене дуже цікавлять. Це, зокрема, дружина Івана Франка — Ольга. Ой, яка ж там історія, який біль! А ще мені цікаво відчути матір Леся Курбаса, яка після смерті сина доживала з невісткою в чужому, холодному для неї місті. І при цьому знаючи, що й невістка підписала смертний вирок її синові...

Коли ми познайомилися з Тамарою Горіха Зерня, авторкою «Доці», вона сказала мені, що саме такою уявляє свою героїню, і якщо хтось знімав би фільм за її книжкою, то Доцю мала би зіграти я. Внутрішньо так, це я. Але мені не тридцять, як має її героїня. А в кіно такі компроміси неможливі. До речі, коли я прочитала «Доцю», то звернулася до продюсерки Світлани Свиридко з ідеєю, чи можна мені записати цей твір як аудіокнигу. Разом ми вже створили аудіокнигу «Земля Загублених...» Катерини Калитко, тому мені не відмовили. Нарешті ми з режисеркою Мариною Гольцевою завершили довгу, через карантинні паузи, роботу. Невідомо, чи знімуть колись фільм, але аудіокнигу «Доця», озвучену моїм голосом, можна буде почути на Радіо Культура.

— Cеред ваших фейсбучних друзів чимало письменників, зокрема Іван Малкович та ваш земляк Андрій Любка. Чи стежите за книжковими новинками? Як часто буваєте в книгарнях? Чи ділитеся враженнями від прочитаного з колегами й друзями?

— Це не лише фейсбучні друзі. І не лише ці імена в колі мого спілкування. Звісно, я стежу за книжковими новинками. Другий рік я в складі журі Шевченківського комітету. Читаю все, що номінується на премію. Минулого року працювала в журі «Коронації слова» в номінації «Драматичні твори». Прочитала всі тринадцять п’єс. Така робота — для мене завжди відповідальність. Адже пропустити чиєсь талановите творіння — зламати чиюсь долю. Усе це ми робимо безкоштовно, а отримуємо негативу на «три зарплатні».

Книгарні для мене — не лише місце придбання книжок. Книгарня «Є» — моя найулюбленіша. І зустріч з малятами проводила колись. Вчила їх за методикою Джанні Родарі фантазувати — писати «Антикорисні Антипоради», «Оду», «Казку». Ми ще в 1990-х на УТ-1 в авторській програмі режисерки Наталі Зозулі «Еники-Беники» ось так за два заняття, без будь-якої підготовки, навчали дитину фантазувати. І в презентаціях книжок Януша Ґловацького та Євгена Плужника брала участь із друзями — Олександром Ірванцем та Яриною Цимбал. Долучаюся до літературних і правозахисних акцій, які проводить PEN. Ну, а «Книжковий Арсенал» для мене — це Свято! Щоразу обіцяю собі, що не купуватиму більше п’яти книжок, і щоразу коробками виношу придбані книжки. А ще завжди там збираю окрему коробку для дитячих будинків. Просто підходжу до видавців і кажу: «Вітаю! Я актриса Римма Зюбіна. Збираю книжки для дитбудинку, може, у вас є щось за знижкою?» Усі віддають безкоштовно. Жодне видавництво дитячої літератури ніколи мені не відмовило.

На Арсеналі 2017 року презентувала книгу. Журналістка і психолог Ольга Луб’яна видала «Зіркові казки» — на підтримку харківських онкохворих дітей. Їх написали музиканти, актори, журналісти. Одна з казок у збірці належить і мені. Ще були прямі включення Радіо Культура з Арсеналу, і там теж моїм голосом звучала поезія. Минулого року через карантин «Книжковий Арсенал» не відбувався, тому я часто згадую позаминулорічний. Я приходила на цілий день. І так — усі дні. Накупиш книжок, сядеш на вулиці в кав’ярні перепочити, послухати музику — і все... До закриття вже неможливо піти, адже стільки знайомих облич, одні змінюють інших, і таке цікавезне спілкування! Пригадую, Арсенал 2019-го, у мене було тоді відчуття, що навколо — друзі й однодумці, і я навіть жартувала: «А можна нам тут залишитися і зробити окрему республіку — такий собі Мистецький Ватикан? Я б тут хотіла до останнього подиху дожити».

— А ще ж маємо Book Forum у Львові.

— Єдиний раз була там. Ще в липні мене запросили взяти участь у презентації книжки Олега Сенцова «Маркетер». Тоді Олег ще сидів у російській тюрмі. А у вересні його відпустили. І те, що Олег сам був на презентації своєї книжки, створило справжній ажіотаж: у філармонії був аншлаг.

— На вашу думку, чи може українська мова як мова титульної нації об’єднати громадян нашої країни?

— Розмовляти українською — моя принципова позиція вже давно. Напевно, переломним моментом можу назвати Помаранчеву революцію. Після 2004-го я, котра народилась і виросла в російськомовній родині, вчилася в російській школі, я і в побуті перейшла на українську. Ну, а коли почалася війна із закликів «Путін, помоги!» і з тієї брехні, що тут російські війська захищають російськомовне населення, то стало принциповим розмовляти українською. Насправді в Україні захисту потребують саме україномовні громадяни.

На мій погляд, сьогодні мова не може об’єднати громадян нашої країни. Не впевнена, що люди взагалі мають бажання об’єднуватися. Для прикладу, в Польщі мова справді була одним з об’єднувальних факторів, тому й відбувся прорив не лише в економіці, а й у культурі: кінематограф Польщі, який у 1990-х був у такому ж стані, як і у нас, сьогодні надпотужно працює. І там на головні ролі серіалів нікому в голову не прийде регулярно запрошувати акторів сусідньої країни й знімати мовою тієї країни. А в нас на сьомому році війни російські актори — в головних ролях російськомовних серіалів. Аби ви бачили, як навколо них бігають і пушинки здувають, а поруч український актор, до якого ставлення зовсім інше! То про яке об’єднання можемо говорити? Ну, хіба що говорити і мріяти, що колись Україна стане нацією освічених свідомих людей, які замислюються про самоідентифікацію, для яких це надзвичайно важливо.

«МАМО, ПОЧИТАЙ!»

— Як долучалися до культури читання?

— Тут я маю подякувати мамі, яка вчилася на факультеті української філології в Ужгородському університеті. Мама цитувала одного зі своїх викладачів: «Читати книжку треба з блокнотом і олівцем у руках. Інакше це не читання, а безглузде перегортання сторінок».

Саме так я все життя і читаю. З 13 років веду читацькі щоденники. Згодом стала вести кінощоденники. А ще мені пощастило на викладачів літератури і в школі, і в культосвітньому училищі в Ужгороді. Усі без винятку вчителі й української, й російської були закохані в свій предмет, і ці уроки були найцікавішими, наповненими артистизмом. А така любов не могла не заряджати і заражати.

— Ви, мабуть, із тих, хто вважає: книжка — найкращий подарунок.

— Саме так мене навчила мама. Я завжди синові до кожного свята дарую сертифікат у книгарню. А якщо мені до рук потрапляє книга, яка влучає в серце, то мені хочеться поділитися з усім світом. Тоді я дарую таку книжку всім своїх найдорожчим людям. Кілька видань давала читати кінопродюсерам — із надією, що знімуть кіно. Але ні кіно не зняли, ні книжки не повернули.

— Ви наче передбачили моє запитання: як прилучали сина до Книжки?

— Коли я завагітніла, то зрозуміла, що скоро моє життя зміниться... І мій час належати лише мені вже ніколи не буде. Більш за все мене лякало, що я не встигатиму читати. Тоді я вирішила і зробила: під час вагітності прочитала всі романи Достоєвського. Моя мама дивилася на мене, як на божевільну, бо ж треба щось таке світле й радісне читати і слухати, готуючись до материнства. «Риммочко, там по телевізору французька комедія з Луї де Фюнесом, пішли подивишся» — «Мамулю, не піду, тут у Достоєвського стільки гумору, я читатиму».

І от народився хлопчик, який з дитинства був ну ду-у-у-же мудрим. Коли я принесла з пологового цього хлопчика, вирішила: перше, що мій син почує, — поезію Шевченка. Не було жодного вечора, аби не читала я або наша найкраща в світі няня — Маргарита Левшунова. Хлопчика назвали Даниїл. Ім’я теж додало свого до характеру. Данькові було сім років, я потрапила на кастинг — читати аудіоказки для журналу ВВС. І от після кастингу дядечко з ВВС каже про мене: «Цю актрису беремо обов’язково, у неї відчувається величезний досвід роботи. Ви вже працювали на якомусь проєкті, де читали казки?» — «Так. Сім років. Проєкт — мама».

— Отже, як мовиться, з молоком матері син увібрав любов до книжок.

— Коли Данько навчився читати сам, якось я почула його сміх із дитячої кімнати, він читав Джеремі Стронґа із серії «Читання для реготання». У мене виникли дивні почуття: не знаю, що його розсмішило. Цієї літератури в моєму дитинстві не було. У нього з’являється свій власний світ, і поступово в ньому все менше буде мене, моїх читань, мого вибору книжок. І в цей світ не завжди впускають, навіть маму. Але було й інше почуття: він любить читати — і це найголовніше. Він сам створює Свій Світ.

Якось ми потрапили на фільм, знятий за книжкою, яку Даня читав, і я запитала: «А що цікавіше?» — «Мам, ну звичайно, книжки. Там же є думки героя, а в кіно цього нема».

Данюша виростав, читав сам, дорослішав, а коли траплялися хвороби з високою температурою, то він завжди просив: «Мамо, почитай мені». Я читала, і він засинав. Хоча в ранньому дитинстві можна було, читаючи, заснути від втоми під дитячим ліжечком, а звідти така рученька, яка мене за плече так: «Мамо, читай!»

— Недавно у «Фейсбуці» ви написали, що син сам запропонував піти в бібліотеку.

— Так, ми пішли разом у дитячу бібліотеку на проспекті Перемоги, 25А, і були приємно вражені. Тут затишно, стильно і з повагою ставляться до кожного. Я побачила, як на підвіконні, лежачи, тато і його маленький син складали пазли й читали — і це таке щастя! Моя подруга Соломія Буй, яка читає стільки, скільки дихає, коли ми говорили про компроміси, про рівень культури, про масове отупіння, сказала: «Не важливо, складається або не складається у людини, але ніхто не забороняє цій людині читати!»

«МЕНЕ, НАЧЕ СТРУМОМ, ПРОБИВ ГОЛОС КВІТКИ ЦІСИК»

— Ви заснували спеціальний приз конкурсу «Коронація слова». Як виникла ця ідея, чи задоволені результатами?

— Років десять тому я відкрила для себе американську співачку українського походження — Квітку Цісик. У мене був складний період, і якось під час безсоння блукала інтернетом і, вже механічно відкриваючи посилання одне за одним, натрапила на «Ой, не світи місяченьку». Співала Квітка Цісик. Вона перевернула мій світ тоді, і, окрім закоханості в голос, виникла величезна цікавість до особистості Квітки. Почувши вперше її голос, одразу прослухала всі пісні, які вона виконувала, — й українською, й англійською, знала до ранку все, що було написано про неї в інтернеті, подивилась єдине інтерв’ю, записане Олександром Горностаєм. Мало інформації, але багато містичних моментів у біографії Квітки: «Оскар», який виборола Квітка за найкращий сингл до фільму, а отримала інша співачка; і смерть мами, сестри й самої Квітки — від однієї хвороби за короткий час.

Мені хотілося з тієї ночі кожному розповідати про Квітку Цісик, що власне я й почала робити. У той період, напевно, п’ять театрів Києва в репертуарі мали вистави про Едіт Піаф. Я обожнюю її, і в свої двадцять років теж мріяла зіграти Піаф. Навіть на свій перший гонорар із перших у житті кінопроб купила книжку саме про Едіт. Але тієї ночі, коли мене, наче струмом, пробив голос Квітки Цісик, я подумала: так несправедливо, що її ім’я мало кому говорить. Вона, на мій погляд, могла би стати символом і легендою України. Мені захотілося, аби в Україні з’явився фільм про Квітку. І захотілося зіграти її. Тим більше, що часто чула після моєї натхненної розповіді про Квітку від зовсім різних людей: «А ти знаєш, що схожа на неї?»

Але для того, аби зіграти Квітку, не лише схожість важлива. Для цього, перш за все, потрібен талановитий сценарій. Я, звісно, знала, що є літературний конкурс «Коронація слова» і що є номінації «Кіносценарії» і «Драматургія». Мені вдалося зустрітися з Тетяною Логуш — засновницею «Коронації». Ми познайомились і дружимо досі. Я часто працюю в журі конкурсу. А тоді я розповіла пані Тетяні про свої мрії зіграти Квітку Цісик у кіно і про пошуки сценарію. Пані Тетяна дуже зраділа такій ініціативі й сама запропонувала оголосити номінацію: «Спеціальна відзнака від Римми Зюбіної за найкращий твір на тему Квітки Цісик».

Я читала все, що протягом років надходило на конкурс. І якщо перші роки були твори, з яких ніяким чином сценарій написати неможливо, то за кілька років уже надійшли два цікавих романи. Але й у професійних сценаристів виникають проблеми, а тут писали автори, які ніколи не працювали в кіно, де є свої закони й нюанси. Коли автор пише, як романтично Квітка з мамою, татом і сестрою йдуть вулицями Нью-Йорка, то я вже мислю як продюсер-реаліст, що, знявши такий епізод у справжньому NY, бюджет фільму вичерпається. І та романтика перетворюється на драму. Адже здогадуюсь, які кошти може виділити Держкіно на виробництво фільму. За умови, якщо сценарна заявка пройде відбір і виграє.

Сценаріїв усе не було, і я подумала, що, може, зняти короткометражні історії й об’єднати їх разом в альманах «Квітко, я люблю тебе». Але й на це сценарного матеріалу не вистачило. Менш за все мені хотілося переповідати інформацію з Вікіпедії. Я шукала живі діалоги, неординарний хід, і сама вже придумала, що то має бути історія трьох днів, які Квітка Цісик провела в Україні. Вони були реальними, і мені розповідав режисер Ярослав Федоришин, на жаль, покійний уже, що на одній забаві у Львові познайомився з Квіткою, саме в той її єдиний приїзд в Україну. Я дивлюсь усі фільми, які знімають про співаків, акторів, видатних особистостей, і тепер уже переконана, що краще взагалі не знімати історію Квітки Цісик, аніж зняти її безталанно. Щороку мені ставало все сумніше від творів, які надходили, і я вирішила, що варто закрити номінацію і розпрощатися з цією своєю мрією.

От ніколи не мріяла про якісь конкретні ролі, завжди на ці запитання «Кого ви мрієте зіграти?» відповідала: «Для мене важливо, аби був режисер із неординарною концепцією і талановита команда, в такому разі можна зіграти хоч телефонний довідник». От так уперше замріялась, і нема нічого щемкішого, ніж нездійснені творчі мрії. Але у процесі пошуку сценарію знайшла дівчину, яка стала дуже близькою мені, — Соломійка Буй знала про цю мою номінацію на «Коронації» і якось написала мені У «Фейсбук»: «У мене є раритетна платівка Квітки Цісик. Хочу подарувати Вам. Як Вам її передати?» — «Заходьте після вистави до мене в гримерку». Квітка привела в моє життя одну з найкращих подруг.

Людмила ТАРАН
Газета: