Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі.
Павло Тичина, український поет, перекладач, публіцист, політичний і громадський діяч

Перетворити свої вади на переваги

«Має бути поміркована віра в ідеї», — філософ Володимир ЄРМОЛЕНКО
12 квітня, 2019 - 10:40
ФОТО АРТЕМА СЛИПАЧУКА / «День»

Ідеї — як повітря, невидима, але надзвичайно впливова складова нашого життя. Завдяки ним народи зберігали свою ідентичність і через них руйнували ідентичність інших. Ідеології як організовані сукупності ідей — ще більш яскравий приклад їхньої сконцентрованої сили, підкріпленої програмними документами чи філософськими концепціями. Саме ідеології стали поняттям, без якого неможливо сповна зрозуміти історію ХХ ст., періоду, уроки якого важливі й нині.

Працю Володимира Єрмоленка «Плинні ідеології», що здобула премію імені Юрія Шевельова, перемогла у двох номінаціях «Книжки року», можна назвати путівником для розуміння того, чим було сповнене повітря ХХ століття. Того, як саме руйнівним ідеям фашизму, нацизму, комунізму вдалося заполонити людей, призвівши до катастрофічних наслідків. А формат книжки — «біографія ідей» — дає можливість простежити, як метафори часів ще Французької революції, спрямовані на підтримку віри в прогрес, оптимізму, деградували до сприйняття світу тільки як катастрофи й перетворилися на вимогу знищувати.

Коли ідеології стають небезпечними, як вони впливають на людей, якою є карта цінностей нинішньої Європи та місце України в ній — у розмові з Володимиром Єрмоленком.

«БІОГРАФІЧНИЙ ПОВОРОТ» В УКРАЇНСЬКІЙ ФІЛОСОФІЇ

— З чого почалося ваше зацікавлення «біографією ідей?»

— Я сказав би, що в сучасній українській філософії, зокрема завдяки Вадиму Менжуліну, відбувся «біографічний поворот». Стало зрозуміло, що історія філософії — це не просто історія ідей, їх не можна вивчати відокремлено. Ідеї пов’язані з життям їхніх авторів, спільнот, країн. І в іншій своїй книжці «Далекі близькі» я намагався зрозуміти, як ми можемо осягнути ідеї певних письменників і філософів, дивлячись на їхні життєві історії. А згодом усвідомив, що й до ідей потрібно ставитися як до живих істот, які народжуються, переживають кризу, вмирають, перероджуються в щось інше. У такий спосіб вони стають більш живими й зрозумілими.

РЕЛІГІЯ ЛЮДСТВА Й КУЛЬТ ПРЕДКІВ НАЦІЇ

— Як обрали ідею палінгенесії, тобто «переродження, проходження через смерть», для книжки «Плинні ідеології»? Які основні етапи її «біографії»?

— Велику частину книжки я створив у Франції, коли писав докторську дисертацію. Зацікавившись ХІХ століттям, я почав аналізувати головні ідеї, які панували передусім у французькій культурі, але не тільки. І зрозумів, що однією з ключових ідей, нервом усього ХІХ ст. було поводження зі смертю. 

Це була культура, яка намагалася мислити в християнських поняттях, але водночас і відійти від них. Спроба помислити християнську матрицю ідей — прихід, розп’яття, смерть, воскресіння, вознесіння Бога, але ніби все це відбувається тут, на землі.

Є прекрасна французька книжка, яка досліджує те, що відбувалося у революціях 1848 року, тодішнє повернення до християнських ідей: був образ Христа на барикадах, який бореться, помирає, воскресає. І потім, коли ми дивимося на літературу ХІХ ст., ми всюди бачимо цей елемент. Це те, що Достоєвський пізніше назве «восстановление погибшего человека». Але він це взяв із французької літератури (Ґюго, Бальзака), а вона — з різних ідей, які панували в 20—30-х роках ХІХ ст.

ХІХ ст. у такий спосіб намагалося переосмислити смерть людини, сказавши, що так, людина смертна, але вона отримує безсмертя в чомусь більшому. Або в такому понятті, як людство, — і це ціла релігія людства, яка постала у ХІХ ст. Або в Батьківщині — звідси цілий культ предків нації, якого не було в XVII—XVIII ст. І ми досі живемо у цих координатах.

Водночас я зрозумів, що метафора палінгенесії йде і крізь ідеології. Вона не тільки традиціоналістська чи консервативна. Ми можемо її бачити в ліберальних ідеологіях, ультралівих, соціалістичних. І я намагався з’ясувати: доброю чи поганою вона є.

У ХІХ ст. ідея палінгенесії була, швидше, позитивною, оскільки це були доктрини, які давали можливість жити далі, оптимізм — що моє життя недаремне. Але згодом ми бачимо, як це призводить до катастрофічних наслідків. Тому що тоталітарне ХХ ст. починає сприймати історію тільки як проходження через смерть чи тільки як катастрофу. Ця метафора перетворюється на переконання, що ми маємо зруйнувати весь попередній світ, щоб побудувати щось нове. Це те, що об’єднує і комунізм, і фашизм, і нацизм. І в цей момент ідея палінгенесії стає деструктивною.

«ІДЕОЛОГІЇ ЗВАБЛЮЮТЬ, ДАЮЧИ ЛЮДИНІ ВІДЧУТТЯ ТОГО, ЧОГО ЇЙ НАЙБІЛЬШЕ БРАКУЄ»

— Відомо, що пропаганда не змушує мислити когось певним чином, а є спокусою думати у такий спосіб. Ідеологія — це теж деякою мірою спокуса. Як вона полонить людей?

— Я намагаюся показати, що три головні ідеології — соціалізм, націоналізм і лібералізм (усі з ХІХ ст.) — базуються на хороших цінностях, ще Французької революції. Лібералізм стверджує, що свобода є найбільш пріоритетною, соціалізм — рівність, націоналізм — братерство, тобто внутрішня єдність спільноти. Це нормально, це конкуренція ідей. І як вони зваблюють? Даючи людині відчуття того, чого їй найбільше бракує. 

Адже суспільству не завжди вдається реалізувати усі ці цінності разом. Свобода, рівність, братерство рівною мірою — це утопія. У конкретній ситуації суспільство завжди має вибирати: сконцентруватися більше на свободі, на рівності чи на братерстві. Як результат — решта цінностей «провисають». 

Чому в сучасному світі ми знову бачимо повернення консерватизму, націоналізму? Тому що нині, хоч як це парадоксально звучить, у багатьох регіонах світу все відносно добре зі свободою, натомість є проблеми з рівністю і братерством. Глобалізований світ, втрата ідентичності — людям бракує відчуття спільноти, а вони без цього не можуть обійтися. Бо індивід не може вижити без спільноти: індивідам завжди потрібна ідентифікація з якимось колективним тілом. А з іншого боку — соціальне розшарування, коли відстань між бідними і багатими скрізь збільшується.

МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня», 1996 р.

 

Тож в основі ідеологій лежать абсолютно здорові, нормальні людські цінності. Питання в тому, що вони можуть деградувати, і здійснюють це тоді, коли абсолютизують одну цінність. Коли комунізм каже, що ми хочемо побудувати суспільство рівності за рахунок свободи й братерства, тобто знищуємо національну ідентичність і свободу. Або коли ультраправі ідеології — фашизм, нацизм — стверджували, що головним є братерство, єдність спільнот, раси чи нації, і можна пожертвувати рівністю і свободою заради них.

Коли ідеології деградують, вони чинять злочин проти інших цінностей. І одна з моїх тез полягає в тому, що цінності треба сприймати як констеляцію, певне сузір’я. Цінності ніколи не є системою, вони завжди будуть до певної міри конкурувати одна з одною. Але одна справа конкуренція, а інша — війна на знищення.

ЕКСЦЕС ЦІННОСТІ СВОБОДИ

— Розкажіть, будь ласка, детальніше, які умови спричинили закріплення ідеологій тоталітарного ХХ ст.

— Кожна ідеологія продуктивна, коли вона поміркована, і деструктивна, коли вона радикальна. В епоху кінця ХІХ — початку ХХ століття були популярними ідеї вільного ринку, був великий індустріальний бум (з якого Україна, до речі, теж скористалася, бо саме тоді до нас прийшов західний капітал, наприклад, було освоєно Донбас). А головне, це був час економічного ультралібералізму, який стверджував, що рівність і братерство не так важливі, що патріотизм або соціалізм   — погані за самим означенням. Тоді були поширені ідеї соціального дарвінізму, тобто вважали, що суспільство подібне до світу тварин, у якому виживає сильніший. Якщо ми даємо свободу всім, то завжди буде виживати сильніший, бо люди мають різні здібності. І завжди матимемо ситуацію, коли здібніші відчувають себе дедалі краще, а менш здібні — дедалі гірше.

До певної міри ми й зараз маємо це. В Україні в нас суміш дикого капіталізму й економічного лібералізму зі старою корумпованою системою. Відповідно виникають дискусії: чи в нас зубожіння, чи процвітання. І відповідь залежить від того, на який клас подивишся: якщо на середній, то він процвітає, якщо на бідних, то вони ще більше біднішають.

Це саме відбувалося у Європі кінця ХІХ — початку ХХ століття. Потім вибухає Перша світова війна, яка створює величезний клімат недовіри між простими людьми і владою. Клімат братерства руйнується, з’являються величезні маси збіднілих людей.

Тобто ексцес цієї цінності свободи призвів до того, що почали «провисати» дві інші цінності — рівність і братерство. І в ці лакуни почали йти, відповідаючи на цей радикальний лібералізм, радикальні ідеології, які ставлять акцент на братерстві й рівності,  — радикальний соціалізм (тобто комунізм), радикальний націоналізм (фашизм або нацизм). Тому до певної міри поява комунізму і фашизму в ХХ столітті була відповіддю на безвідповідальність лібералізму. І я, будучи лібералом, вважаю, що лібералізм має пам’ятати про свої проблеми і про свої провини також.

СУЧАСНІ ВИКЛИКИ ДЛЯ ЄВРОПИ ТА НЕОБХІДНІСТЬ НОВИХ СИЛ

— А яка тепер ситуація у врівноваженні цих цінностей?

— Проблема нинішнього світу полягає в тому, що ми до певної міри теж живемо в цій матриці економічного лібералізму. Західний світ перебуває в цій матриці від початку 1980-х, тобто від Тетчер, Рейгана, Міттерана. А пострадянський, чи радше постсоціалістичний, живе у цій матриці після падіння Берлінського муру. Більш успішною є Центральна Європа, тому що менш корумпована, в неї було більше вкладено західного капіталу. Менш успішні ми, тому що в нас дикий економічний лібералізм співіснує з якимось патріархальним, корумпованим суспільством.

Утім, результат схожий — це величезне соціальне розшарування. Є група людей, у яких величезні гроші, є більш-менш середній клас і є група людей, які бідні й дедалі біднішають. Або ж вони біднішають не в абсолютних цифрах, а у відносних (порівнюючи з іншими, які живуть дуже добре). Це видно скрізь. Французькі «жовті жилети» у нас часто тлумачать як руку Кремля — і справді, там без його втручання і підсилення не обійшлося, — але ми маємо пам’ятати, що цей рух має соціально-економічне підґрунтя. Бо існує недоторканна еліта, яка отримує хороші зарплати та яку неможливо звільнити з роботи. І дедалі стає більше людей, не тільки мігрантів, а й місцевих пролетарів, котрі живуть на тисячу-півтори євро в місяць і ледь виживають, бо для Франції, з її податками, цінами на житло, транспорт і так далі, це дуже мало. У Польщі, Америці та інших країнах ми бачимо схожу ситуацію.

І велика дилема сучасної Європи полягає не тільки в тому, як захистити свободу, а й у тому, як все ж таки повернути рівність у суспільство, зупинити це розшарування. І водночас бути конкурентними в сучасному світі. А як ти це зробиш, якщо твої головні конкуренти — арабські країни, Китай тощо — байдуже дивляться на цю рівність? Бо вони живуть у режимі дикого капіталізму, помноженого на кланові чи партійні ієрархії.

Братерство нині теж у кризі. Водночас потрібно розуміти, що Європа ніколи не буде існувати поза національною ідентичністю. Італійці завжди будуть італійцями, австрійці завжди будуть австрійцями, українці завжди будуть українцями. Через це заперечення цінності братерства, спільноти ми вже проходили у Радянському Союзі, де була спроба створити людину радянську (Homo Sovieticus). Не буде людини радянської, і не буде людини абстрактно європейської. Будуть італійці-європейці, французи-європейці, українці-європейці. Тому що за спинами — тисячолітня історія: різні мови, різні культури. І якщо Європа наголошує тільки на цьому глобальному проекті людини європейської, це не спрацює. А там досі бояться говорити про національну ідентичність. Загалом, це для Європи величезні виклики, вона дуже потребує нових сил.

Ситуація ускладнюється ще й тим, що нині криза ідеологій. Немає тих поміркованих сил, які здатні запропонувати, чим заповнити ці лакуни рівності й братерства. Тому люди, які відчувають провисання цих двох цінностей, вважають, що в усьому винен радикальний капіталізм і лібералізм, і самі стають радикальними лівими чи правими. Тож ми зараз входимо у ситуацію дуже схожу, що була 100 років тому. Сподіваюся, що катастрофи не відбудеться, хоча ми бачимо радикалізацію всіх. А це те, проти чого я борюся в цій книжці. 

Я кажу, що мої вороги — це, з одного боку, фанатики, а з іншого — релятивісти. Фанатики — хто сліпо вірить в ідеї, релятивісти — хто не вірить в ідеї й вважає, що все відносне і взаємозамінне. Між ними має бути поміркована віра в ідеї. Коли для соціаліста, наприклад, найголовніша цінність — рівність, але він розуміє, що братерство, свобода, інші цінності, наприклад, турбота про довкілля або безпека, теж вагомі. Карта цінностей — це дуже важлива тема.

РОСІЯ ТА ЇЇ МІФ «ХОРОШОГО ВАРВАРА»

— Щодо безпеки. Інколи складається враження, що Європа, сконцентрувавшись на свободі, делегує свою безпеку іншим. У контексті цього хотіла б поговорити про наведену в книжці метафору — Росія як «хороший варвар».

— Ми маємо розуміти, що в історії є синхронія, а є діахронія. Діахронія — це коли співіснують різні системи, але одна з них трішки відстає у розвитку, водночас намагаючись описувати себе в сучасних термінах. Наприклад, сучасна путінська Росія — це намагання скопіювати авторитарні праві режими 1920-х років. Зокрема, режим Муссоліні. Адже варто пам’ятати, що Муссоліні тлумачив фашизм у термінах демократії, кажучи: «Ми не антидемократія, ми справжня демократія». І фашизм для них був справжнім вираженням волі народу. Путін і Ердоган теж кажуть, що «ця ваша парламентська ліберальна демократія — несправжня, це окупація елітами і т. ін. А в нас — подивіться, за Путіна завжди голосує більшість, він має кредит довіри». Тобто попри все, вони мають цю удавану демократичну легітимність.

І насправді це гра, в яку грає Росія із Заходом ще з часів Катерини ІІ. Тоді ж, у кінці XVIII ст., була епоха, коли західні інтелектуали, передусім французькі, мріяли про просвіченого монарха. Про це мріяв, наприклад, Вольтер, листувався з Катериною ІІ. Але ж вона будувала не просвітницьку монархію, а абсолютистську державу за моделлю, швидше, Людовіка XIV — тобто Франції сто років перед тим. І вже тоді ця абсолютистська держава, набагато більш жорстка, менш просвітницька, тлумачила себе в термінах просвітницької монархії. От приблизно з цього часу бачимо це відставання на сто років, але водночас спробу описати себе в термінах сучасності.

Більше того, з тих часів почався меседж: «Ми спробуємо бути цивілізацією (тоді казали цивілізація/варвари замість Європа/не Європа), але ви не можете заперечити наше право бути варварами. Утім, хоча ми і варвари, але ми кращі варвари, ніж інші».

Росія показувала, що здатна жорстоко розправлятися з ворогами Європи (як Європі здавалося). У XVIII ст. це йшло «під рубрикою» — «боротьба проти турків», у ХІХ ст. — «війна проти революції» (Росія в особі Олександра І показує себе як великий противник революційної «єресі»), у ХХ ст. — «сталінізм як переможець нацизму», нині — «боротьба з терористами» і так далі. І зараз певною мірою саме це приваблює деяких західних людей у Росії, яка каже: «Так, ми варвари, ми здатні на жорстокість, на яку ви, європейські ліберали, не здатні. Тому ви маєте дати нам можливість бути варварами, але ми хороші варвари, бо є ще інші». Це великий міф, який Росія продає Західній Європі: мовляв, «ми варвари, але хороші варвари. А є варвари, гірші за нас». І європейцям я постійно намагаюся довести, що це міф, що росіяни зовсім не «хороші варвари», і що не треба давати їм карт-бланш на жорстокість і насильство.

«МАКРОН ХОЧЕ ЗРОБИТИ ЛІБЕРАЛЬНУ ІДЕЮ ЗНОВУ МОДНОЮ»

— Справді, ідея, що Європа бачить у Росії захист проти «поганих варварів», дуже важлива. Зараз, до речі, Європа все більше починає усвідомлювати важливість безпеки. Макрон, наприклад, наголошує на свободі, захисті (тобто безпеці) і прогресі. Як ви прокоментуєте такий вибір цінностей?

— Сподіваюся, що в Макрона вийде, але, знову ж таки, він потрапив у пастку. Він говорить про свободу людям, у яких свобода й так є. А його електорату, громадянам, бракує двох інших цінностей — рівності й братерства. І проблема в тому, що Макрон ніяк не спробував ці цінності врівноважити. Тому ці два фланги, які постають проти нього — Марін Ле Пен і Жан-Люк Меланшон (ультраліві й ультраправі, але обоє, по суті, взаємозамінні) — грають на темі братерства й єдності. У Меланшона партія називається «Нескорена Франція» — це не ультралівий, це, швидше, правий слоган, він теж хоче захищатися від західного глобального капіталу, тобто це так само момент ідентичності, братерства. У свою чергу й Марін Ле Пен іде до пролетарського електорату.

Макрон хоче зробити ліберальну ідею знову модною, бо про свободу зараз в Європі здебільшого говорять дуже забезпечені бюрократи, яких люди, які є породженням вулиці, звісно, не будуть слухати. Крім того, ліберальна ідея зараз на вустах здебільшого кабінетного класу, який є нудним. Чому? Бо в нього немає емоцій, що завжди з’являються тоді, коли за щось борешся (коли ти або під загрозою, або чогось хочеш). Але в цього прошарку суспільства свобода та безпека й так гарантовано є. Тому вони катастрофічно неемоційні.

Українська ж дилема полягає в тому, що в нас немає гарантованої ні свободи, ні безпеки, тому для нас обидва ці поняття такі важливі. Тож у сучасному світі, де потрібно знайти баланс між свободою, рівністю, братерством з одного боку, а з іншого — між свободою і безпекою, Україна може дуже багато чого сказати світу, бо для нас усі ці цінності не гарантовані. За все треба боротися. Це як безпомічні немовлята для нас: ми опікуємося і цією цінністю, і цією цінністю й відчуваємо загрозу і для безпорадної свободи, і для безпорадної безпеки. І тому ми такі емоційні. І тому ми інколи йдемо в радикальність. У радикальність іти не варто — але ми маємо розуміти, що наш плюс полягає саме в тому, що ми захищаємо цінності, які у нас досі не захищені. І тому краще їх розуміємо.

«НАМ ТРЕБА ВЧИТИСЯ НАСОЛОДЖУВАТИСЯ МАЛИМ»

— В есе у «Новій Європі» ви пишете, що «сьогодні ми перебуваємо в унікальній точці зшивання Європи». І загалом, у книжці простежується думка, що зараз ми можемо увійти в Європу по-іншому, на рівних. Чи є в нас такий шанс? Чи може Україна завдяки своїй концентрації на цінностях виживання, на відміну від фокусування європейців на цінностях розвитку, «урівноважити» Європу?

— У нас є шанс, але поки що ми не можемо запропонувати візії Європи. Ця збірка «Нова Європа»              — одна з перших спроб. Я тут дуже самокритичний, бо вважаю, що українські інтелектуали мають дуже серйозно попрацювати над собою, щоб дати багато альтернативних ідей. Бо поки що ми живемо у «фарватері» західних ідей, сприймаємо Європу передусім як свободу, але це не так. Європа — це не тільки свобода. Її треба сприймати в комплексі ідей.

Щодо цінностей виживання, так, вони домінують серед більшості українського населення. З одного боку, це негатив, що люди думають, як вижити, а не як розвиватися, жити, насолоджуватися, відчувати радість життя. Це взагалі наша проблема — брак гедонізму. І це теж цікаво, адже, на мою думку, з цим пов’язана відмінність західної модернізації від радянської. ХІХ ст. було скрізь мазохістичним — як у Франції, Італії, так і в Росії. Скрізь думали, що життя — це страждання, і щоб рухатися вперед, потрібно пройти через великі випробування. Проте індустріальне, постіндустріальне суспільство почало бачити модернізацію як розширення простору для насолоди. А в Радянському Союзі модернізація означала ще більше занурення в мазохізм і в страждання. Тобто там, де західний світ пішов по лінії збільшення простору для насолоди, ми пішли по лінії збільшення простору для страждання. Це наша велика травма, поки що ми тільки намагаємося її перебороти. І до певної міри наша корупція — це прагнення цього травмованого народу на різних рівнях «нахапатися» насолод, поки що заборонених. 

У цьому сенсі нам треба вчитися не тільки виживати, а й жити й радіти, насолоджуватися малим. Оскільки гедонізм — це ж не означає незнання міри. Епікур — це людина, яка задовольнялася насправді кількома голівками сиру й водою, не завжди вином, і вчила насолоджуватися малим. Українцям треба вчитися це робити. 

А чого ми можемо навчити європейців — це того, що їм треба теж навчитися виживати. А що це означає? Розуміти, що немає певної схеми поведінки, що в кожен наступний момент ви маєте креативно відповідати на запитання, де знайти ресурси, що з ними робити. Меседж, який Україна несе Європі, — це те, що безпека не є гарантованою, «ти, Європо, знову під загрозою». І це дуже хороший меседж, бо вона задумалася над тим. У «Далеких близьких» головною моєю тезою є те, як перетворити свої вади на переваги. Це завдання і для індивіда, і для спільнот, зокрема української.

Марія ЧАДЮК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ