Або думай сам - або той, кому доводиться думати за тебе, відніме твою силу, переробить всі твої смаки і звички, по-своєму вимуштрує і вихолостить тебе.
Френсіс Фіцджеральд, американський письменник, найбільший представник так званого «втраченого покоління» в літературі

Пластилінове буття

Незвична іпостась рівненської письменниці Ірини Баковецької-Рачковської
16 серпня, 2018 - 15:56

Коли Ірина Баковецька-Рачковська подарувала мені свою книжку «Пластилін», то приблизно сказала таке: ви мене знали в різних іпостасях; можливо, ця іпостась вам буде незвичною.

Ось моє враження: твір справді сильний. Хоча в ньому я часто «впізнавав» авторку, її зацікавлення, зрештою, її життєву позицію. Жанр твору означений як детектив з елементами психологізму. Формально — це справді так. Тут є вбивство (причому масове), його непросте розслідування й цілком несподіваний кінець. Читач буквально до останніх стрічок твору не знає, хто вбивця. Навіть не здогадується. Але сюжет, як на мене, не головне у творі. Це лише нитка, на яку нанизане різне намисто. І саме це «намисто» має цінність, а не нитка.

Але перш ніж говорити про «намисто твору», варто сказати про її автора. Звісно, це не абсолютна істина, що автор вкладає у твір «все своє Я». Але якусь частину все ж вкладає.

Отже, знаю Ірину Баковецьку (вона тоді ще не була Рачковською) студенткою Острозької академії. Студіювала вона філософію та релігієзнавство. Вчилася старанно. І водночас... виразно наголошувала на зорієнтованості на православні цінності. Навіть вбиралася відповідно — одяг у темних кольорах, спідниці — до землі, на голові — хустинка. Ну, майже черниця. А ще вона тоді писала вірші — м’яко кажучи, дуже юнацькі, що не вирізнялися оригінальністю. Але, попри таку «традиціоналістську поведінку», було видно: вона намагається виділитися серед інших студентів. І, можливо, саме така поведінка, зорієнтована на православну консервативну традицію, була способом показати себе, не бути «як усі».

Відразу зазначу, що в «Пластиліні» немає якоїсь православної зорієнтованості. Але є гарні філософські рефлексії — причому вони не нав’язливі й чудово вписані в художньо-літературний текст. Також у творі відчувається, що автор справді знається на тому, що таке релігійність, зокрема сучасні нетрадиційні культи. Не знаю, наскільки їй придалися ті філософські й релігієзнавчі курси, які я свого часу їй читав. Але якщо придалися — то це мене тішить. Принаймні старання не пропали марно.

Коли Ірина Баковецька здобула диплом магістра Острозької академії, дехто думав, що вона стане черницею. Але минуло трохи часу. І мій добрий приятель, викладач і поет Анатолій Криловець (на жаль, уже покійний) сказав: «Ти знаєш — бачив Баковецьку, вона дуже змінилася. Вийшла заміж, має дітей. Має свій бізнес. І далі пише вірші. Але вже не такі». Мені трохи дивно це було чути. Така метаморфоза...

Зрештою, невдовзі я побачив Ірину, котра навідалася в Острозьку академію. Здається, в Ірини не було тоді серйозних причин приїздити в альма-матер. Просто ностальгія за студентським життям. Ми зустрілися. Це вже не була колишня «православна черниця», а зі смаком вдягнута жінка. Проте змін зазнала не лише її зовнішність. Коли ми почали говорити, то відчувалося, що ця людина по-сучасному дивиться на світ і, попри свою молодість, багато що розуміє.

Ірина Баковецька (тепер уже й Рачковська) пробувала себе в різних сферах — була журналістом (до речі, в «Пластиліні» показано також світ журналістики), займалася сімейним бізнесом, а ще... стала головою Рівненської організації Національної спілки письменників України. На жаль, Спілка (загалом у межах України) переживає не найкращі часи, потребує «оновлення» своєї діяльності. Так-от, Ірина намагається зробити Рівненську організацію більш дієвою, пропонує форми роботи, спрямовані на молодь. Це нелегко. Тим паче, що голова організації — не з Рівного. Їй доводиться приїжджати в «обласну столицю» із Березного — районного центру, звідки маршрутка йде більш ніж годину. До речі, в «Пластиліні» часто трапляється добре прописаний «образ маршрутки». Не випадково авторка чимало часу проводила й проводить у цьому виді громадського транспорту.

Як говорилося, Ірина Баковецька-Рачковська мешкає в Березному. Це мальовниче містечко на півдні Полісся. Якщо відвідаєте його, воно вам, певно, сподобається. Гарна природа, тишина, спокій... Немає тут тієї урбанізованості, що в Рівному. Не кажучи про інші великі міські центри України та Київ. Можливо, життя в цьому місті з постійними вояжами до Рівного й допомогло авторці звернути увагу на вади урбанізму. А це, як на мене, головна тема «Пластиліну».

І ще одне: Ірина Баковецька-Рачковська — мати трьох дітей. Не так уже й багато зараз в Україні мам, які мають стільки діток. І для неї сім’я — базова цінність. Раз у розмові зі мною вона дала зрозуміти, що саме це є «островом», який рятує людину в бурхливому морі непростого світу. На перший погляд, про сімейні цінності в «Пластиліні» не йдеться. Радше, навпаки. І все ж авторка малює у творі картину розкладу й деградації сім’ї за умов урбанізму.

«Пластилін» — твір соціальний. А ще... сексуальний. Причому соціальність і сексуальність поєднані між собою. Це ніби дві сполучені посудини, де вода з однієї переливається в іншу.

У творі не раз з’являються «пластилінові образи». Це ніби люди — подібні до справжніх. Але справжніми не є. «Пластилінові люди» виліплені урбаністичним молохом. Виконують певну функцію, яка не приносить їм радості. Тому шукають задоволення «на стороні», в «зависанні» в різних барах, на вечірках, в наркотиках. А також у сексі. Таким перед нами постає головний герой, який намагається вести журналістське розслідування жахливого злочину. До речі, друзі називають його Кексом. Гарно воно римується зі словом секс. Чи випадково?

Сексу в творі багато, дуже багато. На тлі «Пластиліну» роман Оксани Забужко «Польові дослідження українського сексу» видається майже невинним. Все ж, Забужко у своєму бестселері писала про секс традиційний, а її головні герої, попри розкутість у стосунках, все ж ще відчувають «тягар традиційності». Герої «Пластиліну» цілком вільні від такого «тягаря». Це вже нове покоління, яке стовідсотково урбанізоване й живе в нових комунікаційних реаліях, де все відкрито й доступно — принаймні віртуально. Для них нетрадиційний секс — звичайна річ. Зрештою, тут немає межі між традиційним і нетрадиційним сексом. Кекс, здавалось би, займається з Євою сексом традиційним. Але його подруга «грається в лесбійську любов», а сам він є несвідомим трансвеститом.

Але ця «перенасиченість сексом» у «Пластиліні», так видається мені, зовсім не самоціль, щоб заінтригувати читача. Ненормальність сексу (у жорстких чи м’яких формах) є ніби відображенням ненормальності урбаністичного середовища. Але не думайте, що авторка вдається тут до дидактики, засуджуючи ці явища. Такого й близько немає. Перед читачем постає картина. А він нехай уже сам робить висновки.

Не буду переказувати сюжет твору, який відзначається майстерністю. Є в «Пластиліні» й чимало інших сильних моментів: цікава мова, в яку органічно вплетені слова із молодіжного міського жаргону, уміло прописані характеристики персонажів, тонкий психологізм... Однак це «важка проза». Якщо хочете розважитися, вона не для вас. Твір передусім зорієнтований на вдумливого читача.

Мабуть, «Пластилін» Ірині дався нелегко. Щоб його створити, багато довелося осмислити й переосмислити. Уже не кажучи про деякі моменти літературної техніки.

Даруючи книжку, Ірина сказала, що не знає, чи писатиме вона ще прозу. Це мене тоді трохи здивувало. Але після прочитання книжки не дивує. Занадто багато письменниця віддала їй. Хотілось би, щоб читачі це оцінили.

А Ірина через певний час знову взялася б за перо...

Петро КРАЛЮК
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments