Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

Поезія світу в китайській провінції

Теодозія Зарівна — про фестиваль «Шовковий шлях», «шанхайську культуру» та журнал «Київ»
12 липня, 2019 - 13:39
ФОТО З АРХІВУ «Дня»

Нещодавно в китайському місті Січані відбувався дев’ятий міжнародний фестиваль поезії «Шовковий шлях». Найпершою гостею з України за час його існування стала письменниця Теодозія ЗАРІВНА.

«ТЕПЕР РОЗУМІЮ, ЧОМУ КИТАЙ НАЗИВАЮТЬ ПІДНЕБЕСНОЮ»

— Як ти потрапила на фестиваль? Хто його організовував?

— Запрошення на фестиваль «Шовковий шлях» виявилось для мене приємним сюрпризом: організатори все оплатили, зокрема переліт. Тож я щасливо здолала перші майже дев’ять тисяч кілометрів і наступні дві з половиною тисячі — рейсом Пекін — Січан.

Організував фестиваль один із найвідоміших китайських поетів Джіді Мадзя. Усі витрати взяла на себе держава. Джіді Мадзя походить із народу Ї, зосередженому в провінції Сичуань, що на півдні Китаю, який має прадавні традиції та самобутню культуру. Наші зустрічі й літературні читання відбувалися в найбільших містах цієї провінції. Ми мандрували дуже високими горами з їхніми приголомшливими серпантинами, гарними, але, звісно, вузькими дорогами. Серце завмирало на кожному повороті над безоднею. Але водії там — справжні віртуози. Тепер я розумію, чому Китай називають Піднебесною.

Що входило до програми фестивалю?

— Щодня проводилися читання віршів одразу трьома мовами — китайською, англійською і мовою оригіналу. Окремий день був присвячений есеям. Ще одна презентація знайомила з творчістю китайських поетів, котрі були запрошені на фестиваль. Тривала постійна співпраця з китайським телебаченням. Усе це доповнювалося грою на старовинних інструментах, виступами фольклорних та естрадних ансамблів, танцювальних колективів.

Нам організували цілу низку заходів, які проводилися в Національному парку в Січані, у високих горах, де на найвищій точці простелено кілометрів із п’ять дерев’яної доріжки, якою однаково легко ходити і дітям, і людям похилого віку. Побували ми також у селах: в одному з них — знаменита Долина троянд, в іншому — велика майстерня виробів зі срібла. Кожна дівчина, котра збирається заміж, мусить мати традиційний комплект срібних прикрас чималого розміру й ваги, дуже гарний, до речі.

ТУТ ШАНУЮТЬ СВОЇХ АВТОРІВ»

— Що допомагало порозумітися в незнайомому мовному середовищі?

— Допомагала англійська, звичайно. Але також перекладач, з яким я співпрацювала — Чжан Чженшуо. Він аспірант російської філології одного із Пекінських університетів. У Пекіні нас зустріла його дружина — поетеса й літературний критик Юань Юань. Вони показали мені місто. Зрештою, нові друзі захотіли почастувати мене національними стравами в одному із ресторанчиків. Я спочатку відмовлялася, бо національною їжею нас годували упродовж усієї поїздки (вона, як правило, дуже гостра) та й не хотілося, аби такі юні господарі витрачали свої кошти. Але Юань Юань наполягла й повідомила, що днями отримала перший гонорар за статтю в журналі «Шанхайська культура».

Цікаво, як фінансується іноземний часопис? Ти ж працюєш головним редактором журналу «Київ», і було що порівнювати...

— Не до порівнянь, на жаль... Із 2008 року гонорарів у нас уже не було, а з 2019-го зовсім відсутнє фінансування — згідно із Законом про роздержавлення ЗМІ. Отже, Юань Юань отримала чотири тисячі юанів, що на наші гроші — приблизно 16 тисяч гривень. «Шанхайська культура» любить і шанує своїх авторів. І держава, вочевидь, теж.

Що ще запам’яталося в такій далекій екзотичній країні?

— Я бачила Китай без прикрас, таким, яким він є. Він весь — великий будівельний майданчик. Скрізь щось будується: дороги, мости, цілі села. Я бачила неймовірну книгарню в Пекіні, навіть не головну. Але й від тієї заболіло серце. Це, без перебільшення, величний храм. Не знаєш, на що дивитися — чи на книжки, гарні, немов витвори мистецтва, чи на височенні стіни й такі ж височенні стелажі, чи на спосіб подання тих книжок. Там є все. Там усі книжки нобелівських лауреатів, аж до творів Світлани Алексієвич — вони серед новинок.

А ще запам’яталися китайці з термосами в аеропорту, в літаку: скрізь є автомати з безкоштовною гарячою та холодною водою, тому церемонія чаювання у них безконечна і не обмежується домашніми стінами. У готелях, до речі, теж — у кожному номері чайник і чай на вибір.

Також — дуже красиві діти й дівчата. Який секрет знають китаянки, що мають порцелянову шкіру, — невідомо, але без парасольки на сонце вони не виходять.

Потім — фрукти, дотепер мені зовсім невідомі, дуже смачні й дуже дешеві. А ще — пави перед вікном готелю, котрі голосно і майже по-людськи перегукувалися...

Але найбільше — все ж книжки. Їх я привезла чимало — англо-китайські. Розкішні видання, на яких точно не економили — ні на якості паперу, ні на дизайні.

«ЗА ТОБОЮ — ТВОЯ КРАЇНА»

— Зав’язалися нові контакти, нові знайомства?

— Звичайно. Серед них — китайська поетеса, перекладач та викладач французької в Парижі — Ліянь Сарфіс, котра невтомно все фотографувала, а зараз надсилає відео і статті, які вийшли друком після фестивалю. На землі з’явилися нові куточки, куди можна приїхати і не бути там зовсім самотнім, знаючи, що в Таллінні зустрінеш поетесу Доріс Кареву, в Каннах — літературну і театральну діячку Стефанетту Вендевіль, у Чилі — поета Елікуру Чіваілаф, у Парижі — Філіпа Танселіна, у Копенгагені — Маріанну Ларсен. Світ об’єднаний поезією.

Проте участь у закордонних фестивалях — не тільки задоволення, а й відповідальність.

— Звісно: за тобою — не лише власні інтереси і вподобання, а й твоя країна. Кожного фестивального дня була представлена Україна. Одразу до нас із перекладачем китайської підійшли кілька літераторів і сказали чимало теплих слів. Мабуть, мені пощастило з перекладачем. На заключному вечорі мала честь виступати першою.

Ми всі стаємо відповідальними представниками своєї країни. І робота на її імідж — зусилля всіх, хто виїжджає за її межі. І найкраще, коли все складається вдало — і для тебе, і для твоєї Батьківщини.

Щойно дізналася, що у провінції Сичуань стався землетрус. І зразу стало тривожно на душі: як там пам’ятні місця, як там знайомі люди, зокрема як чудова й самовіддана команда організаторів фестивалю, котру всі встигли полюбити? Нехай у них все складеться щасливо. А ще подумала: добре, що література об’єднує людей. І це одна з її найкращих, найголовніших місій.

Людмила ТАРАН
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments