Влада спирається на всіх, хто живе в брехні.
Вацлав Гавел, чеський політик та громадський діяч, дисидент, критик комуністичного режиму, драматург та есеїст, дев'ятий та останній президент Чехословаччини та перший президент Чехії

Посібник із незручних запитань

«Вони б і мухи не скривдили: Воєнні злочинці на суді в Гаазі» — новинка хорватської письменниці Славенки Дракуліч
5 липня, 2018 - 10:30

Ця книжка нещодавно вийшла українською у видавництві «Комора» в перекладі Роксоляни Свято. Збірка есеїв є своєрідним продовженням «Банальності зла» Ганни Арендт, але з місцем дії у ХХI ст. у колишній Югославії. Читачі одразу знайдуть натяк на цю паралель в епіграфі з роботи філософині «Досвіди розуміння», вислів з якої і дав назву книжці. Спроба подивитися на югославські війни 1991—1995 рр. з позиції злочинців, які постали перед Міжнародним кримінальним трибуналом у Гаазі, перетворюється на дослідження питання, як і чому за певних обставин люди перетворюються на вбивць. Фактично паралельно з офіційним судовим процесом письменниця влаштовує власний суд над його фігурантами — хорватським суспільством, зрештою, людством.

ПАРАЛЕЛЬНИЙ СУДОВИЙ ПРОЦЕС

Війна вимагає енергії опору, як наслідок — відбувається спрощення реальності до чорно-білих опозицій: свій чи чужий, герой чи ворог, людина чи монстр. Це допомагає вижити, але не надто сприяє роботі усвідомлення та прийняття. Дракуліч змінює ракурс: розглядає воєнних злочинців як звичайних людей, без емоційних оцінок та деантропоморфізації. З цього боку Мілошевич із дружиною виглядають як недокохані підлітки з купою травм, а Біляна Плавшич трохи нагадує матір авторки. Але йдеться не про стокгольмський синдром. Люди, які опинилися на суді в Гаазі, — чиїсь родичі, сусіди, колеги, які в ситуації війни отримали необмежену владу, зброю, привілеї та думали лише про себе. І правда полягає в тому, що на їхньому місці багато хто, можливо, вчинив би так само. «Жорстокість на війні є радше нормою, ніж винятком, і пов’язана вона більше з обставинами, ніж із характером людини».

Але чи є кращими всі ті, хто нікого не вбивав і не віддавав злочинних наказів? У тексті, зокрема, йдеться про «синдром телевізора». Коли жителі Госпича полишали місто, решта вдиралася до їхніх домівок і привласнювала речі, зокрема й телевізор як головну цінність (пост)радянської людини. Унаслідок чого з’явився вислів «Замовкни! Ти й сам украв телевізор». І в цій фразі не лише страх покарання, а й артикуляція суспільної угоди щодо мовчання та брехні про війну. Тож не дивно, що Мілана Левара, який вирішив свідчити на Трибуналі про події в Госпичі, спочатку було оголошено зрадником, а потім вбито через помсту.

ПРАВОСУДДЯ — ЦЕ НУДНО?

Із завершенням югославських війн багато людей обрали собі найпривабливіші версії подій та національної історії: вони — жертви, їхня держава ніколи не була агресором, представники їхнього народу — герої війни, решта — злочинці та нелюди. Зазначимо, що «герой» та «герой війни» — поняття наче схожі, але геть не тотожні. Але кого хвилюють конотації? Правда, прискіпливе вивчення фактів та свідчень майже нікому не потрібні. І не лише в Хорватії. На судових засіданнях у Гаазі Славенка Дракуліч часто єдина присутня в залі. Один із розділів книжки так і називається — «Правосуддя — це нудно».

Визнання окремих хорватів воєнними злочинцями не є вироком усій нації, але Гаазький трибунал сприймався саме так, а спроби місцевого правосуддя викликали потужні ветеранські бунти. Дракуліч зауважує, що «націю і справді можна вважати відповідальною за воєнні злочини — і політично, і морально», бо саме звичайні люди байдужістю та удаваним незнанням дозволили скоїти всі ті злочини, про які йшлося і не йшлося під час трибуналу. У липні 1995 року в Сребрениці за три дні було вбито 7475 осіб — це найбільше вбивство людей в Європі з часів Другої світової. Але визнання своєї бодай пасивної причетності до цього та інших злочинів — для більшості досі є надзавданням.

Досліджуючи причини, що уможливили югославські війни, Славенка Дракуліч доходить на позір парадоксального висновку: жертва та злочинець формуються внаслідок одних і тих самих подій, в один і той самий час. Треба лише створити умови у вигляді державної пропаганди, міфів, маніпулювань історичними фактами та керованими ЗМІ фейками та брехнею, щоб це чарівне перетворення з жертви на злочинця відбулося. На відміну від казок війна — це завжди історія без хепі-енду.

Сьогоднішня війна Росії з Україною, як і югославські війни, почасти є продовженням Другої світової, про яку мовчазне покоління її ветеранів майже нічого нам не розповіло. СРСР привласнило собі право на «правильний» воєнний наратив і пам’ять про війну, перетворивши їх на напівміфологічний звитяжний плакат. Як наслідок, — ми виявилися зовсім не готовими до війни на сході України. Тому книжку «Вони б і мухи не скривдили» варто читати, щоб пояснити самим собі, чому ця війна сталася саме з нами, як вона нас змінила, а також уже сьогодні, поки вона триває, ставити собі, сусідам, друзям, державі безліч незручних запитань. А інакше — невже усі жертви були марними?

Ія КІВА, поетеса, перекладач
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments