Про сучасність і майбуття

Заяложено хрестоматійну фразу Мандельштама, що існують книжки дозволені й книжки, написані без дозволу, і що «первые — это мразь, вторые — ворованный воздух», слід піддати принциповій корекції. Зараз нема кому книги забороняти, нема кому їх дозволяти. Лишається внутрішній критик, який або дозволяє тобі писати книжку, або не робить цього. З останнім найскладніше: важко взагалі не писати в стіл, якщо ти до цього звик. Ще складніше — коли не звик.

АРХІТЕКТОНІЧНО УПОРЯДКОВАНЕ ВИДАННЯ

У випадку з книгою Леоніда Фінберга — це напівдозволена самому собі література, що перетворилася на архітектонічно упорядковане видання. Дивно, але людина, яка не хотіла її писати, не думала, що є письменником або ж принаймні літератором, випустила книгу, що не дозволяє твоїй увазі охолонути впродовж її читання.

Композиція цієї праці, вироблена упорядником Олексієм Сінченком, класична; книга містить три розділи. У першому — літературно витончений мікст із сімнадцятьох інтерв’ю Леоніда Фінберга за вісімнадцять років. У другому — шість текстів, написаних із різних приводів. За жанром — це огляд українсько-єврейських відносин очима українських інтелектуалів: ювелірний есей «Попередження Ханни Арендт», передмова до збірки свідчень про останній Майдан, доповідь «Деякі характеристики радянської тоталітарної безодні» у Варшаві, значна за обсягом коментована публікація соціологічних опитувань з Голокосту та помаранчевої революції.

У цьому розділі власне перу автора належить приблизно 30% тексту. Решта — вислови людей, до яких звертається автор для з’ясування їхнього ставлення до подій Бабиного Яру та Помаранчевої революції. Тут бачимо такі імена: Оля Гнатюк, Ярослав Дашкевич, Євген Захаров, Йосиф Зісельс, Михайлина Коцюбинська, Мирослав Попович, Євген Сверстюк, о. Михайло Шполянський та інші. Ці люди — не лише колеги і друзі, а й співавтори книги, хоча на обкладинці лише одне ім’я — того, хто їх об’єднав і зробив коментовані висновки.

Третій розділ, текст якого набрано меншим кеглем, містить вперше надруковану наукову працю — огляд обговорення проекту «брежнєвської конституції». Здавалося б, зараз цей текст має виключно історичний інтерес, але ж з погляду методики дослідження його слід вважати показовим. Деякі констатації щодо, наприклад, діапазону думок або типології пропозицій («Все прочие предложения — чаще лепет, а не слова, чаще чувства без их осознания — мнения большинства — заполнили страницы газет и журналов. Создавалось впечатление, будто глубину мысли стремились возместить громадным количеством одинаковых примитивных предложений. Очень было похоже, что оригинальность суждений снова, как в средние века, — порок, а не достоинство») спонукають ставитися до аналізу обговорення проекту, здійсненого 30-річним автором, з усією довірою й серйозністю.

ЗОЛОТЕ РУНО КНИЖКИ

Перший розділ — найбільший у книжці за обсягом і, як на мене, найцікавіший. Не так через те, що я прихильно ставлюся до біографічного й автобіографічного жанру, як через те, що саме в інтерв’ю проступає власний голос людини, її єство, виявляються вади і принади характеру, способу мислення, ставлення до себе і життя. Здається, назву книжці дав саме цей розділ.

Що в давнину називалося золотим руном? Звичайна бараняча шкура. Її клали на дно золотоносної річки, завалювали по краях каменями, аби не знесло течією, і вода наганяла у вовну золотий пісок. Потім за цією «збагаченою» шкурою полювали аргонавти, а Аполлоній Родоський написав «Аргонавтику», звідки ми про все це і знаємо.

Перший розділ книжки Фінберга — таке ось золоте руно. Свідомо чи несвідомо автор повідав про те, як у формат повсякденного побуту і буття (закріпленого цілеспрямованістю і знанням справи автора, який позитивно налаштований на роблення справи, що над нею працює не він один) — вмальовано дрібки вчинків, зустрічей, відносин, удач і розчарувань, прагнень і перемог, що пов’язані або з виданням книжок, або із заняттями юдаїкою. Фінберг знає, що «повітря друкарні пахне працею» (Паустовський), і перебуває в ньому, ніби в цілющій волозі.

«ПОТРІБНА ЖИТТЄСТВЕРДНА ЕНЕРГІЯ»

У книжці міститься один не зовсім зрозумілий для мене парадокс: начебто у ній ідеться про минуле, але відчуття таке, ніби книга присвячена майбутньому. Я намагався зрозуміти, чому ця думка не відпускає впродовж тексту. Начебто ніщо не свідчить про те, що автор намагається, кажучи про минуле, показати перспективи. Але тональність викладу (навіть у тих місцях, де наводяться великі за обсягом думки інших людей) засвідчує загальний позитивний настрій, що зусиллями (чи навмисними?) Фінберга передається читачеві.

Напевно, позитивне налаштування автора, притаманне його характеру, якимось чином передалося і тексту. І тоді вже важко далі заперечувати Жаку Бюффону, що «стиль — це людина». А може, це й наслідок переконаності Леоніда Фінберга в тому, що «не може минуле без кінця не давати жити живим — то глухий кут, то ступор, а... потрібна життєствердна енергія». Тобто йдеться, як на мене, не про минуле і сучасність, а про сучасність і майбуття, про те в сучасності, що має позитивний обрій, а відтак і виглядає як прогностика.

ОБОВ’ЯЗОК ПЕРЕД МАЙБУТНІМ

Наостанок насмілюся поставити книжку Фінберга в ряд з іншими, що їх лишили по собі відомі видавці. Передовсім, це Іван Ситін («Життя для книги»), Михайло Сабашніков («Спогади») та Єжи Гедройць («Автобіографія у чотири руки»). До слова, переклад останнього автора здійснило видавництво «Дух і Літера» 2015 року.

Можливо, саме усвідомлення відповідальності за видавничу справу в Україні, за підтримку безперервності друкарської традиції, що вперто не бажає ставати минулим на догоду електронним виданням, спонукало автора винести на зворотній бік книги ексцерпт із власної промови на врученні премії Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів 2013 року. В ньому йдеться про видавничі проекти, що їх автор вважає обов’язком перед майбутнім, перед дітьми й онуками.

Коли виходить книжка, — це завжди радість. Коли виходить хороша книжка, — радість удвічі. Коли виходить книга людини, яка видає чужі книжки і вважає це справою свого життя, — все ж таки потрібно насторожитися: чи не криється за цим вчинком бажання переключитися на «самообслуговування» словом? Але в нашому випадку слід бути впевненим: досвід діяльності знаменитих видавців свідчить, що «книговидавнича хвороба» у них назавжди.