Не нарікайте, що народ бідний, але робіть, щоби був культурний і тоді буде і матеріально щасливіший!
Августин Волошин, український політичний, культурний і релігійний діяч Закарпаття

«Путін сидить у кожній російській людині»

П’ятикнижжя Світлани Алексієвич про homo sovieticus завершено. Український переклад «Час секонд-хенд» письменниця представила в Києві
21 травня, 2015 - 16:36
ДИРЕКТОР ВИДАВНИЦТВА «ДУХ І ЛІТЕРА» КОСТЯНТИН СІГОВ ТА СВІТЛАНА АЛЕКСІЄВИЧ НА ОСТАННЬОМУ «КНИЖКОВОМУ АРСЕНАЛІ» В КИЄВІ / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Тридцять п’ять років білоруська письменниця Світлана Алексієвич, лауреатка численних міжнародних нагород, яку минулого року номінували на Нобелівську премію, а цьогоріч — на премію Ришарда Капусцінського, писала свій цикл книжок про homo sovieticus під назвою «Червона людина. Голоси утопії». Останній із п’яти творів «Час секонд-хенд (кінець червоної людини)» було видано російською мовою 2013 року, 2014-го, завдяки видавництву «Дух і літера», — з’явився в українському перекладі. І ось цього року на «Книжковий Арсенал» приїхала сама авторка — аби побачити своїх українських читачів та розповісти про новинку. Зустріч зі Світланою Алексієвич модерували директор видавництва «Дух і літера» Костянтин Сігов та письменниця Оксана Забужко.

Книжка Світлани Алексієвич — це спроба зрозуміти радянську людину, радянську свідомість. Авторка протягом багатьох років записувала історії людей, з якими спілкувалася під час подорожі територією колишнього СРСР. «Комунізм мав божевільний план — переробити «стару» людину, «ветхого Адама», — йдеться у передмові. — І це здійснилося... Може, лише це й здійснилося. За сімдесят із гаком років у лабораторії марксизму-ленінизму створили окремий людський тип — «homo sovіeticus». Хтось вважає, що це трагічний персонаж, а хтось називає його «совком». Мені здається, я знаю цю людину, вона добре мені знайома, я з нею поруч, пліч-о-пліч прожила чимало років. Вона — це я. Це мої знайомі, друзі, батьки». Під час спілкування з читачами в Києві Світлана Алексієвич поділилася своїми рефлексіями про те, до чого може призвести відсутність переусвідомлення радянського минулого.

ПРО МАТЕРІЮ НЕНАВИСТІ

«Це наша з вами історія, — звернулася до читачів Світлана Алексієвич. — Це життя, яке називалося соціалізмом і наслідки якого були дуже важкі. Всі 35 років я йшла по головних подіях: Друга світова війна, Афганістан, Чорнобиль, і остаточний розпад цієї імперії. З’ясувалося, що в 90-х ми всі були романтиками. Я дуже добре пам’ятаю розмову в Парижі з Горбачовим. Він якраз готував до друку свій діалог з Далай-Ламою. Вони так довго щось виправляли (років десять готували цю книжку), що коли завершили, світ виявився абсолютно іншим. Виявилося, що вони теж   — два романтики. А ми замість соціалізму побачили мафію. Коли працювала над останньою книгою, то багато їздила Росією, тому що саме вона є батьківщиною  Червоної імперії, а по-друге — там було поставлено найбільш чистий експеримент».

На думку авторки, те, що зараз відбувається в Росії, є крахом системи з усіма наслідками. «Коли я їздила цією країною, — поділилася спогадами Алексієвич, — то бачила, що люди захлинаються ненавистю. Навіть молодь. Всюди ненависть непредметна і ненависть взагалі: до багатих, до сусідів, до турків, до таджиків, байдуже. Якась матерія ненависті. Було зрозуміло, що ця ненависть кудись покотиться, що вона не закінчиться в Росії, а знайде вихід. І в Кремлі це добре почули. Вони — такі ж радянські люди. Зараз гроші з кишень висипаються, але у світі їх не визнають. Для світу вони — «шпана». Все ж таки в цьому вже відрегульованому капіталізмі гроші — не найголовніше. Є якісь моральні основи».

ВІДНОВЛЕННЯ ІМПЕРСЬКОГО ЗНАННЯ

Нинішні події в Україні показують, куди політики вирішили спрямувати цю ненависть, вважає письменниця: «Тепер ми бачимо, що Путін ніколи не був демократом. Це КДБешник, і в нього своя картина світу. Недавно я сиділа зі своїми друзями, і ми згадували телепрограми, які з’явилися на екранах за Путіна. В них експлуатується ностальгія за тими часами. На книжкових ринках раптом з’явилися книжки про Сталіна, Берію, Єжова. Дивуєшся. Там написано, яких жінок любили ці кати, які сигарети курили, яке вино пили. Очевидно, що йдеться про процес олюднення страшного минулого. Готувався майданчик для того, щоб знову спробувати відновити це імперське знання. І зараз на прикладі України ми бачимо, як жорстко імперія тримає в своїх обіймах. Вона нікого не хоче відпускати. І мова йде не лише особисто про Путіна, а про «колективного путіна».

За словами Світлани Алексієвич, коли вона їздила Росією, то говорила з сотнями людей, і чи не в кожному з них був «маленький путін»: «Саме тому ця архаїка, ця ненависть змогла подолати маргінальний рівень і стати державною ідеологією. Я сама — радянська людина, прожила в цій величезній лабораторії 40 років. В дитинстві теж вірила в якісь ідеали. Лише в Афганістані, коли побачила сотні трун з нашими хлопчиками, яких одразу після школи кидали в бій, тільки там я відчула визволення від цієї ідеї. В Чорнобилі зрозуміла, що ми заглянули в якусь страшну безодню, яку нам не осягнути. Я спробувала це все розказати крізь людські історії. Як у Достоєвського, кожен кричить свою правду. Кожен хоче сказати, що в нього своя правда. В цій книжці і комуністи, і НКВДисти, весь  червоний світ. Треба було дати всю картину, щоби побачити цю чорну магію — чим вона сильна. Маємо зрозуміти, як і що може вирости із цього страшного світу. В Україні після першого Майдану встигло вирости покоління, що відірвалося від радянської пуповини. Ні в Білорусі, ні в Росії цього поки не відбулося. Тому найбільш небезпечне, що в нас залишилося після імперії соціалізму, це — людина. І наївно думати, що все вирішує лише Путін. Путін сидить в кожній російській людині. Це треба зрозуміти».

КОЛИ ЗА СЛОВАМИ СТОЇТЬ ВЧИНОК

Світлана Алексієвич зізналася, що покладає великі надії щодо нашої країні. «В Україні, коли ви говорите про надію, за словами стоїть якась реальна сила, — сказала письменниця.   — Якщо не відбудеться те, про що говорив Наполеон і що неодноразово траплялося («будь-яку революцію може зжерти чиновник»), то ви виберетеся. Коли я читала книжку Оксани Забужко про свідків Майдану («Літопис самовидців: дев’ять місяців українського спротиву»), подумала, що такого рівня рефлексії, самосвідомості себе як нації, самоусвідомлення себе як людини білоруси ще не пройшли. В Білорусі я не можу собі уявити  такої книги, тому що за книгою стоїть вчинок. Вчинок тисяч людей. Були серед них і небідні. У вас вийшли всі, бруківку довбали всі: і прості баби, і люди в норкових шубах. Це якась міфологічна картина. В Росії ж у 2011 — 2013 роках вперед вийшла частина освічених заможних громадян. Вони несли лозунги «Кремль, ти нас не знаєш». Але коли їх налякали, ці люди поїхали за кордон».

ПРО ПРАВОСЛАВНИЙ ФАНАТИЗМ

Зараз усі посольства в Росії забиті людьми, які хочуть виїхати, розповіла Алексієвич. «Там залишилися люди, якими легко керувати, — вважає письменниця. — Тим паче, що в дію вступила така важка артилерія, як православ’я. Це — православний фанатизм. Особливо тенденція помітна у провінції. Православ’я акумулює місцеву інтелігенцію, навіть молодь. Це дуже несподівано, адже ще недавно в Росії була світська держава. Церква фактично стала одним із інститутів влади. Це не та церква, яка жаліє бідного, приниженого, людину Достоєвського чи Гоголя. Ця церква бачить у людині раба і постійного їй про це нагадує. Зараз можна сподіватися лише на час. Але ми маємо тільки наше крихітне життя...» На думку письменниці, сьогодні дуже важливо не піддатися цинізму, тоталітарному засиллю, відчаю, та зрозуміти, як зберегти адекватність: «У росіян є приказка: «Из нас, как из дерева, — и дубина, и икона». В книжці «Час секонд-хенд» я намагалася продемонструвати, як легко можна використати людину, яка жила без волі та особистої відповідальності. В Україні, коли ви зробили цей прорив, стало набагато легше. У людей на вулицях — інші очі. Є якесь відчуття причетності, є віра. Майбутнє вже в повітрі».

Записала Олеся ЯРЕМЧУК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ