Мир, прогрес, права людини – ці три цілі нерозривно пов’язані. Неможливо досягнути якоїсь із них, нехтуючи іншими.
Андрій Сахаров, фізик, правозахисник, дисидент, громадський та політичний діяч, лауреат Нобелівської премії миру

Секрет відгадування... секретів

Навіть для тих, хто регулярно читає Олексія Кужельного в «Дні» його книжка «Самосвітнє Сузір’я: театральна хроновізія» стане несподіванкою
5 червня, 2018 - 15:22

Олексій Павлович — народний артист України, фундатор й незмінний художній керівник Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» і активний автор «Дня».

Кужельний, мабуть, найпублічніший у Києві режисер: практично щовечора особисто («метелик» на шиї, дзвіночок у руках) зустрічає публіку перед виставою в своєму театрі.

В ролі господаря цього театру Олексій Павлович невловимо нагадує малого Кевіна, героя знаменитого американського фільму «Сам удома». Оскільки театр «Сузір’я» не переобтяжений акторським штатом, О.Кужельний у цьому домі справді — «сам». І самота не страшить його. Він знає, що ввечері хтось прийде. Й на такий випадок конструює різні дотепні механізми (між іншим, за першою освітою Олексій Павлович — конструктор дорожніх машин). На цей раз він сконструював книжку, яка на 90 % складається зі статей, опублікованих останніми роками в газеті «День». Та навіть для тих, хто регулярно читав Кужельного в «Дні», ця книга стане несподіванкою.

Власне, що перед нами? Збірка відгуків на вистави, спогади про знаменитих акторів і режисерів, репортажі із зарубіжних театральних фестивалів, злободенно-публіцистичні роздуми щодо вітчизняних подій останнього часу.

Здавалось би, подібну книжку міг би укласти будь-який театральний критик зі стажем. Та це тільки «здавалось би».

Яка тут несподіванка? А ось яка. Серед тих, хто у нас пише про театр, Олексій Кужельний володіє унікальним методом сприйняття. Це майже непомітно, коли читаєш якусь окрему взяту газетну статтю. Але в текстах, зібраних як певна цілість під однією обкладинкою, той метод ясно видно. І вам впадає у вічі, що Кужельний ніколи (!) й нікого (!) не «критикує»! Але ж хіба критичний жанр не вимагає саме цього? А раз так, то й пиши собі: оце, мовляв, добре, а оце — погано. Олексій Павлович так не робить. Він не каже «погано» чи «добре». Бо, окрім цих двох убогих визначень, знає ще дуже багато інших точних слів і виразів. Ось чому його цікаво читати.

Про яку б виставу не писав — він її не оцінює, а розгадує. Та й свої тексти називає не рецензіями, а «описами відгадування секретів». За цим «відгадуванням» якось ніби само собою постає те, що театрознавцям найважче вдається описати — живий образ спектаклю. В цьому сенсі в О. Кужельного є чому повчитися нашому братові. Автор цих рядків відповідає за свої слова, оскільки сам належить до критичного цеху й знає, як важко часом утриматись від іронії й скепсису, коли пишеш про актуальний театр.

Олексій Кужельний, можливо — унікальний театральний критик. Він вірить побаченому. Нібито це просто — одначе далеко не всі вміють. Він, мов ботанік, якому не збреде в голову хвалити одну квітку й критикувати іншу. Або як орнітолог, в очах якого однаково варті поваги і ворона, і соловей, бо обоє Божі творіння.

Ця здатність стає йому в пригоді, коли він пише про зарубіжний театр. У нас і досі модно робити це із заздрісним придиханням, що заміняє нам знання предмету. Кужельний же просто почувається в театральній Європі так само компетентно, як і вдома. Всі знають, з якою любов’ю й затишком обжитий старий дім на Ярославовому Валу, де міститься театр «Сузір’я». Так ось, у книжці Олексія Павловича Париж, Амстердам чи навіть театральний Лас-Вегас обжиті так само добре.

Ми вже згадували, що в книзі є розділ злободенної публіцистики. Цей розділ спершу здається слабшим, ніж суто театральні тексти. Або якщо не слабшим, то наївнішим, бо Автор з певною «немодною» повагою ж пише про декого з нинішніх наших політиків, зокрема й про Президента України. Але зрештою й тут Кужельний як режисер-професіонал не суперечить сам собі: до гравців політичної сцени він ставиться так само, як до гравців сцени театральної.

І наостанок. Загальновідомо, що кожен, хто пише про театр, насправді пише про самого себе. Олексій Кужельний — теж. Але от що прикметно. Він у цій книжці ніби вперше себе зустрічає, дивується цій зустрічі й намагається небезуспішно описати істоту, яку бачить перед собою, не покладаючись на готову теорію від Станіславського чи кого завгодно іншого.

Іван БАБЕНКО. ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments