Безлад не створює порядку. Якщо око зодчого — хаос, будівля буде Вавилонською вежею.
Віктор Гюго, французький письменник

Шталюппененська трагедія квітня 1945-го...

Нечуваний терор над невинними українками, яких було 70 відсотків, польками і білорусками
10 вересня, 2020 - 19:45

Згадати про цю трагедію 75-тирічної давнини на землі Східної Пруссії мене спонукало прохання мого доброго знайомого — краєзнавця-киянина (котрий нині мешкає в оновленому батьківському будинку в селі Володькова Дівиця, що неподалік Носівки, на Чернігівщині) Віктора Черненка. Він теж зацікавився цією темою. Отож, попросив зустрітися з автором історичної повісті «Три тополі» Олексієм Добком і дістати йому при можливості цю книгу. Я виконав прохання колеги і розшукав будинок письменника на затишній вулиці Баранова. Олексій Дмитрович уже в поважних літах, скоро з ласки Всевишнього зустріне своє 90-ліття, неприховано зрадів бажанню пана Віктора мати на своєму робочому столі його повість.

— Залишилося всього три примірники в моїй домашній бібліотеці з тисячного тиражу. Але я подарую Віктору Павловичу друге, доповнене видання за 2005 рік. Там є вже фоторозділ про вшанування в нашому Луцьку невинно убієнних «остарбайтерок».

Для читачів «Дня» коротко передам зміст повісті «Три тополі». На основі спогадів дійових осіб цього твору: військовослужбовця Миколи Дужка, сержанта зі «смершу» Петра Колоса і медсестри Антоніни Гайової у ній йдеться про цей жахливий злочин. На початку квітня 1945 року службою спецпідрозділу «Смерш» КДБ ІІІ Білоруського фронту було вивезено із концтабору міста Шталюппенен (нині Нестерів Російської Федерації) 10 тисяч полонянок, яких сюди етапували для фільтрації з різних таборів, де вони були на примусових роботах. Їх усіх у прилеглому лісі стратили. Це була кривава п’ятиденка, нечуваний терор над невинними українками, яких було 70 відсотків, польками і білорусками. Акцією безпосередньо керував капітан Маляєв під наглядом офіцерів-чекістів зі штабу цього фронту. А контролював вивезення усього майна «остарбайтерок» московський генерал інтендантської служби Дінгін. Щоб приспати пильність полонянок, їм зачитали фальшивий наказ про звільнення і ніби відправку на вокзал, а звідти — на батьківщину партіями по дві тисячі кожного дня. До бараків подавали 40 критих брезентом «студебекерів», куди вантажили по 50 дівчат, і стільки ж машин для валіз з їхніми речами.

Коли прибула на галявину остання автомашина, до кулемета садист Маляєв наказав стати сержанту Колосу, який до того опікувався харчуванням розстрільної команди. Петро обурився і тому послав кулеметну чергу поверх голів нещасних. Ті встигли попадати. Їх кинулися добивати озброєні автоматами охоронці. Ось тоді «остарбайтерки» пішли в рукопашну. Але що могли зробити голіруч приречені? Із смертельного кола вдалось вирватись лише трьом українкам. Їх власноруч добив той же садист Маляєв. Згодом серед цих тіл сержант Петро Колос впізнав сестру знайомого по шпиталю Миколи Дужка Віру, з якою доля звела дещо раніше.

Фінал цієї мерзенної акції полягав у тому, що «смершівці», щоб приховати свій нечуваний злочин, привезли на місце розстрілу ще 40 есесівців. Їх також вбили і екзекуцію списали на них. А свій кулемет «Максим» замінили на німецький, зачистили гільзи від патріотів і насипали також німецькі боєприпаси. Сержант Колос вижив у вогненній круговерті. Він і ще один свідок цієї бойні — солдат «смершу» Іван Мельник, із села Коршів Луцького району, і донесли правду про Шталюппененську трагедію.

Письменник Олексій Добко не обмежився лише написанням історичної повісті. Він з небайдужими лучанами домоглися, щоб увічнити  пам’ять про 10 тисяч дівчат-полонянок. У парку по вулиці Потебні в 1996 році було насипано символічну могилу і зведено Монумент жертвам цієї трагедії. Нині тут щороку відбувається панахида і скорботний мітинг.

P.S. Олексій Добко завершує другу частину повісті «Три тополі», де буде йтися про долю однієї з «остарбайтерок», якій все-таки поталанило вискочити з тієї пекельно-смертельної зони й опинитися на волі.

Василь ФЕДЧУК, краєзнавець, член НСЖУ. м. Луцьк
Газета: