Або думай сам - або той, кому доводиться думати за тебе, відніме твою силу, переробить всі твої смаки і звички, по-своєму вимуштрує і вихолостить тебе.
Френсіс Фіцджеральд, американський письменник, найбільший представник так званого «втраченого покоління» в літературі

Спроба портрета Віктора Некрасова

Або «Ключ» до високої російськомовної культури України
31 серпня, 2018 - 11:37
ФОТО З САЙТА NEKRASSOV-VIKTOR.COM

Новинка видавництва «Дух і Літера» — документальна праця «Віктор Некрасов. Портрет життя» авторства відомого київського лікаря і літератора, дослідника історії літератури і медицини, багаторічного автора «Дня» Юрія Віленського.

Книжка розповідає про одного з найголовніших російських письменників середини і другої половини ХХ ст. та при цьому уродженця України, киянина Віктора Некрасова. Цей діяч устиг побути і радянським класиком, автором головного канонічного тексту про Сталінградську битву, і дисидентом, і, зрештою, вигнанцем. Висловлюючись символічно, постать Некрасова можна вважати одним із «ключів» до цікавого і далеко не в усіх читацьких колах добре знаного шару високої російськомовної культури України. Певно, саме це стало поштовхом для «Духа і Літери» опублікувати книжку Віленського в українському перекладі.

НАВКОЛО ВІЙНИ

Сюжетним «хребтом» «Портрета життя» цілком очікувано і виправдано є біографія Некрасова — творча або інтелектуальна біографія. Дев’ять розділів і дев’ять визначних етапів письменницького життя. Починається все, зрозуміло, з дитинства і юності, згадок про Париж і довоєнний Київ. Усе це поволі переходить у нову реальність, зосереджену в розділі «Крізь вогонь війни». Віктор Некрасов пройшов справді пекельні місця й моменти Другої світової, досить лише згадати Сталінград. Юрій Віленський ретельно реконструює реальний бойовий шлях Некрасова та проводить паралелі з воєнними сюжетами його творчості.

Звісно ж, передусім із книжкою «В окопах Сталінграда». Вона доволі неочікувано вільно пройшла радянську цензуру та стала головним літературним твором про страшну битву над Волгою. Жорсткий, напружений і в певному сенсі розкутий твір став також еталонним прикладом явища, що його в СРСР називали «окопною правдою». Під цим терміном малося на увазі не «лаковане», чорно-біле, схематизоване змалювання в літературі подій війни, а опис, ближчий до реальності, з усіма її суперечностями.

Далі «Портрет життя» розповідає, як Віктор Некрасов звикав до післявоєнного, мирного життя. Ця тема також мала відчутне відображення в його творчості. Після війни, а надто, звичайно, після смерті Сталіна, вийшов на яв і той плутаний, але невблаганний шлях, що вивів загалом лояльного до радянського режиму письменника в інакодумці та вигнанці.

Чуття справедливості, незалежний характер, постійне бажання пізнавати і розвиватися — ось риси, які, мабуть, наперед визначали контури майбутнього конфлікту. Одним із його головних пунктів стала активна участь Віктора Некрасова у вшануванні пам’яті жертв Бабиного Яру, виступ на стихійному мітингу з цієї нагоди разом з Іваном Дзюбою.

ЯК ВІКТОР ПЛАТОНОВИЧ ПОСВАРИВСЯ З РАДЯНСЬКОЮ ВЛАДОЮ

Сьогодні, коли проросійські, проімперські, прорадянські сили давно і послідовно взяли на озброєння меморіальну риторику, присвячену жертвам нацизму (і, звісно, його тільки українських і балтійських колаборантів), це може видаватися дивним. Але в радянські часи тема Бабиного Яру та багатьох інших місць масових убивств гітлерівцями місцевого населення (надто євреїв) зовсім не педалювалась. А навпаки, нерідко опинялася під забороною з усіма наслідками.

На меморіальних місцях часто не лише не облаштовували бодай мінімальних пам’ятних знаків, а й прагнули всіляко перекреслити, забудувати, перекопати згадку про них. Бабин Яр і метафоричний наслідок його «перекреслення» — трагедія на Куренівці — є тут абсолютно хрестоматійним прикладом. Участь Некрасова в несанкціонованих, «народних» пам’ятних заходах, звичайно, не залишилася непомітною. А ще ж дружба з іще менш благонадійними людьми. А ще ж самвидав...

Забігаючи наперед, скажу, що, як показує Юрій Віленський в останньому розділі, присвяченому паризькому вигнанню Віктора Некрасова, наприкінці життя письменник аналізував історію свого розходження з радянською владою. І з сьогоднішньої перспективи, і з перспективи емігранта 1980-х років, напевно, навіть важливіші тут не причини розходження, а причини попереднього порозуміння. Некрасов відзначав свою наївність, віру в утопію, віру в пом’якшення Сталіна і режиму після 1945 року, інформаційну блокаду («ми стільки всього не знали!»), елементарні страх і пасивність — «Я не завжди голосував «за», однак я і не голосував «проти».

Цю тему не назвеш найголовнішою в книжці про Віктора Некрасова, але вона важлива для сьогоднішньої України. Чим була спричинена лояльність широких і строкатих мас населення до радянської влади? Адже був не тільки переляк і вірнопіддані маски. У багатьох, навіть скептичних і опозиційно налаштованих людей, було і сприйняття радянської реальності та радянського режиму як явищ органічних, своїх. Без розуміння й осмислення цього важко говорити про історію України ХХ ст. А досить розповсюджені сьогодні спроби нової чорно-білої міфологізації радянського тоталітаризму як окупації, що трималася винятково на багнетах, таке розуміння й осмислення лише замулює.

УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ НЮАНСИ

На етапі «холодної війни» Некрасова з, як тоді казали, «радянською дійсністю», коли про вигнання чи арешт іще не йшлося, письменник став одним із «стовпів» чинного і по сьогодні культу іншого російського письменника-киянина — Михайла Булгакова. Адже саме Некрасов із колегами розшукав будинок на Андріївському узвозі, де мешкав колись Булгаков, будинок, що був прототипом того, в якому жили герої його «Білої Гвардії». Та й потім доклав чимало зусиль для популяризації цього письменника. Булгаковська тема в «Портреті життя» представлена широко. Вочевидь, вона теж актуальна для нас нині, коли час від часу постають дискусії, як бути з російськомовною чи російськоцентричною культурною спадщиною України, і виникає спокуса не сильної самодостатньої позиції кооптації, втягнення в українську орбіту, а слабкого і наївного заперечення.

Цікавим, до речі, є український мотив книжки, вельми епізодичний, але промовистий. Так, в одному місці Юрій Віленський наводить спогад Івана Дзюби про те, що на початках їхнього знайомства Некрасов щиро дивувався національним, мовним і культурним протестам українських шістдесятників, майбутніх дисидентів. Хіба, мовляв, є якась проблема з усім українським? Адже он «Кобзаря» можна купити на кожному кроці.

Украй показове свідчення: людина, далека від українського протестного руху, але зовсім йому не ворожа, абсолютно дружня, могла на повному серйозі не усвідомлювати тих утисків, яких зазнавали українська мова і культура. Утім, як уже говорилося, Віктор Некрасов любив і вмів учитися. І вже скоро, вочевидь, зорієнтувався в ситуації. А в роки паризької еміграції навіть чітко заявляв, що підтримує ідею незалежності України, якщо її підтримує український народ. Погодьтеся, небанальна позиція для тодішнього російського письменника.

У Парижі, де Некрасов провів значну частину дитинства, він і помер 1987 року. Треба визнати, що вигнання було вельми гуманною формою репресій щодо письменника-інакодумця, коли порівняти її з тим, що випало на долю багатьох інших. У Парижі закінчується й «Портрет життя». Юрій Віленський описує останні роки творчості Віктора Некрасова, сум за батьківщиною та радість відкриття вільного світу, підбиття підсумків.

Попри відверто сирий український переклад книжка «Віктор Некрасов. Портрет життя» — безперечно, одне з найцікавіших нон-фікшн видань з історії літератури в цьому сезоні. Це той тип суб’єктивних текстів, з яким цікаво навіть сперечатись і не погоджуватися.

Олег КОЦАРЕВ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments