Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

«Світ змінюють не революції, а історії, розказані про них»

Вікторія АМЕЛІНА — про «Синдром листопаду», критику та промоцію читання
4 червня, 2015 - 17:14
ФОТО НАДАНО АВТОРОМ

Дебютний, але досить успішний і гучний роман «Синдром листопаду» молодої письменниці Вікторії АМЕЛІНОЇ — це історія про людину, яка вміла проникати в інших людей, чути й відчувати їх, отже, особливо глибоко співпереживати. Глибоко до болю — аж захотіла позбутися цього дару. Події розгорталися в час цілої мережі революцій у різних країнах і закінчилися на нашому Майдані наприкінці лютого 2014 року. Звісно, описи Революції Гідності посприяли популярності й розголосу книжки, але вона й без того варта уваги — проста, однак стильна й вигадлива, дуже чутлива, але пружна й не сентиментальна понад міру. Коли Вікторія Амеліна приїхала на цьогорічний «Книжковий Арсенал», я вирішив взяти в неї інтерв’ю. Вікторія в літературному середовищі з’явилася недавно, але швидко й природно в нього інтегрувалася. Програмістка «за цивільним фахом», вона виявилась абсолютно своєю серед любителів літератури, і, як показує наша розмова, Вікторії є що про неї сказати. І ще одне особливо впадає у вічі: всупереч деяким стереотипам про сучасну прозу і деякій самоіронії, вона справді серйозно ставиться до свого письма...

— Віко, твій роман «Синдром листопаду» дістав неабиякого розголосу, особливо якщо зважити на те, що він — дебютний. Розкажи, як виникла його ідея, як народжувався текст, і що в ньому ти вважаєш головним?

— Текст народжувався просто з мене. Зараз я вже відпустила цю книжку, а коли писала, сама, здається, була Homo Compatiens — людиною, яка співпереживає. Болючий досвід. Головне? Це — текст про дорослішання як подолання егоїзму заради справжнього дієвого співчуття — зокрема й національного егоїзму. Про можливість врятувати одне одного як, певно, єдину можливість для порятунку. За відомою класифікацією сюжетів Борхеса, це, здається, таки текст про смерть і воскресіння бога, де бог — пересічний, анітрохи не героїчний, «диванний» українець. Я не розуміла цього, коли писала, але епілог, коли виявляється, що померлий герой не є оповідачем, — це ж воскресіння: говорив хтось інший, хтось, хто досі живий, — ми не втратили надію.

— Революція Гідності там мала бути від самої появи ідеї чи з’явилась уже пізніше?

— Ідея взагалі з’явилася давно, потім було оповідання «Той, що чує», та й роман я почала писати у вересні 2013-го, до початку Майдану. Просто поки я писала текст про дорослішання — українці взяли й направду подорослішали. І так вийшло, що ми всі разом дописали оцей фінал, коли Нечай усе-таки йде на Майдан, хоча й розуміє певну безглуздість своєї жертви — він уже бачив інші революції і знає, що його жертва не зможе змінити країну. Та взагалі-то, на мою думку, світ змінюють не революції, а історії, розказані про них. Правда в тому, що жертва майже завжди безглузда, допоки не почута її історія. Тому так важливі ЗМІ, репортажистика, ну, й художні книжки теж. Зрештою, якби четверо дебютантів-репортажистів не розповіли світові про жертву Христа, як би ця історія, навіть ця велика історія, врятувала нас?

— Як, на твою думку, взагалі варто писати про останні події? Де шукати мірки здорового глузду, щоб не скотитись у формат зовсім уже плоскої агітки, але й не вдаватися до штучного цинізму?

— Ні, не варто. Якщо можливо не писати — краще взагалі не писати. Мені на певному етапі стало неможливо. Як не скотитися, я не знаю. Може, якраз оце й важливо — не знати? Усвідомлювати, що ти нічого не знаєш. Бо писати книжку, точно знаючи, як усе має бути, все одно, що знімати кіно однією камерою з одного кута кімнати. А я просто загалом така людина — невпевнена в собі. Зважую кожне слово, тому, до речі, мені важко давати інтерв’ю, просто морально важко, бо тут кожне слово не упіймаєш. А кожне слово ефектом метелика може змінити світ, навіть те, яке проказане дуже тихо. Ось хтось підказав Анні Франк вести щоденник — і не лише сама Анна, а й ця людина змінили світ. Мені здається — та я розумію, що це насправді ілюзія, — що я говорю не тільки свої слова, що я складаю пазл із різних думок, зображень із різних камер. Інакше я б не наважилася писати.

— У твоїх героїв є прототипи?

— Ні. Є певні збіги — насправді, напевно, й не просто збіги, бо всі деталі інтуїтивно витягаєш з якихось спогадів. Наприклад, Ліза чимось схожа на волонтера Лізу Шапошник, ту чудову дівчину з ДЦП (погано, до речі, що я ДЦП використовую для означення людини, але, боюся, інакше хтось може не пригадати, бо ЗМІ часто репрезентували саме так). Я насправді, коли писала, про неї не думала, інтуїтивно назвала героїню, а вже потім мені добрі читачі нагадали. Кажуть ще, що Єлизавета — ім’я, пов’язане з Благовіщенням. Отакі різні інтерпретації одної героїні. Та я просто писала, не думаючи про прототипи.

— Які враження справили на тебе рецензії на твою книжку? Чи поділяєш думку про брак доброї літературної критики в Україні? І якщо так, то чи маєш рецепти подолання цієї проблеми?

— Не впевнена, що розуміюсь на цьому, хоча мені дуже подобається робота декількох критиків — прізвищ називати, на жаль, не можу, бо це критики хвалять (або не хвалять) письменників, а не навпаки, й не навзаєм. Критика в Україні точно є — власне, я це випадково довела, бо на книжку звернули увагу при тому, що автор був нікому не відомий. Інша справа, що ЗМІ, в яких виходять рецензії, найчастіше вузькоспеціалізовані, тому й мій дебют, і взагалі весь літературний процес помітні лише для певної чудової, але малої групи людей. Деякі рецензії мене радували, бо я розуміла: мене почули, деякі, хоч і позитивні, не настільки. Шкода, що багато думок ніде не записано — колеги-письменники дуже добре вміють читати, але не всі пишуть рецензії, тому щось так і залишилося наразі поза друкованими рецензіями. 

— Нині багато говорять про необхідність поширення звички й любові до читання, зокрема про промоцію сучасної української літератури. Поділишся своїми враженнями від шляху книжок наших авторів до читачів?

— Враження такі... Мало хто знає навіть найуспішніших українських авторів. Можливо, час вже припинити товкмачити лише, що ми — співоча нація, і поряд із черговим шоу талантів запустити реаліті-шоу з молодими поетами? Потрібно розповісти українцям нову історію — що ми нація не лише співоча, а й начитана. А якщо серйозно, то книжковий огляд у прайм-тайм дуже би допоміг. Може, щось таке є — я, як і більшість книжкових людей, телевізор не дивлюся (див. статтю «Реальності, які не перетинаються. Книголюби — про те, які канали є дружніми до української книжки», «День» №87-88 від 22—23 травня ц.р.).

Щодо поширення, то ти правильно сказав — «звичка». Дуже важливі дитячі книжки й видавництва. І дуже важливо не втратити підлітків, бо на якомусь етапі, коли мама уже не читає на ніч, читання як задоволення може закінчитися назавжди — не вийде «звички». У цьому сенсі такі книжки, як «Гаррі Потер», насправді неоціненні, вони втягують дитину у світ літератури.

— Банальне запитання, але я переконаний, що відповідь банальною не буде. Отже: розкажи про свій шлях у літературу.

— Мені зараз здається — немає ніякого шляху в літературу. Я десь загубилася між текстами й життям, не дуже їх розрізняю, здається, що так було завжди,  хоча це й не так. Боюся, писання для мене не є й не буде просто професією. Це не професія — це хвороблива пристрасть, спосіб життя. Якщо я можу не писати — я не пишу, і якщо зможу не писати зовсім — не писатиму. Письменник — це фільтр, а знаєш, як після використання виглядає фільтр для води? Не дуже щасливим... Особливо, враховуючи якість води в Україні. Як сказав про одне моє невеселе оповідання мій чоловік: «Це дуже добре — але дуже погано, що це написала моя дружина».

— Своєрідний, але таки комплімент. До речі, чим ти займаєшся в побуті, де живеш, чим заробляєш на життя?

— Живу у Львові, раніше працювала програмістом, уже давно — менеджер у цій сфері. Намагаюся вибудовувати репутацію наших спеціалістів, себто підкреслювати й правильно доносити до керівництва в іноземних компаніях той факт, що в Україні прекрасні інженери — не через піар, а через якісно виконану роботу. Це — те, що мене мотивує найбільше.

— Що зараз пишеш? Чи можеш поділитися цікавими задумами?

— Я почала писати декілька великих за обсягом текстів — і кожен для мене важливий, але кількість подій і вражень заважають зосередитись. Я пишу, а потім перечитую й розумію: не потрібно спішити. Потрібна довга зима і тиша — тоді, можливо, я щось закінчу. Цієї зими писати не могла також тому, що «Синдром листопаду» ще не відпустив, а ось тепер — здається, відпустив остаточно.

— Знаю, що ти береш участь у проекті «літературного путівника» під назвою «Їздець». Можеш розповісти про сам проект і про те, що для нього написала?

— Це буде збірка історій про незнані (або й знані) українські місця, маленькі міфи маленьких місць. Будуть хороші автори, зокрема початківці, яких організатори знайшли через конкурс. Я написала оповідання про Середнянський замок на Закарпатті. Там і замку вже майже нема — розвалина, трава, корови і кози довкола. А колись там були ще й тамплієри, охороняли соляний шлях...

— Узагалі, географія, краєзнавство в широкому розумінні — наскільки ці речі важливі для тебе в творчості?

— Важливі. Через місцевість можна побачити й зрозуміти людей. А люди —найважливіше.

— Що ти прочитала останнім часом такого цікавого, що варто було б порадити іншим?

— От щойно прочитала роман «Європеана» чеха Патріка Оуржедніка, зовсім тоненька книжка. У текст завжди легко затягує упізнавання, а ця книжка — суцільне впізнавання. Автор грає всіма тими фактами європейської історії, які ви вже знаєте, але ніяк не можете усвідомити й осмислити — просто тому, що неможливо все це наше божевілля усвідомити.

Олег КОЦАРЕВ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments