Трохи доброго «чаклунства» і яскравих мрій

Що складніші часи, то, напевно, все більшою є потреба у книжках, які могли би дати мрію, що наповнила б людину силами. Тому добре, що є автори, котрі прагнуть додати цьому світові «трохи доброго чаклунства і яскравих мрій». Автор багатьох книжок, фіналіст премії «Книга року ВВС-2017», володар нагороди «Глиняний кіт» Олег Чаклун якраз і вибрав для себе цю місію. Чому важливо мріяти, як готувати дитину до змін та як перейти в режим існування, а не «виживання», — в інтерв’ю спеціально для «Дня».

«ЗАВЖДИ ЗАЛИШАЮ В КНИЖЦІ МІСЦЕ ДЛЯ ГЛИБИНИ»

— В одному з інтерв’ю ви сказали, що почали писати твори в 2013 році на хвилі тогочасних подій. Це стало імпульсом до творчості?

— У мене троє маленьких дітей. Сталося так, що коли я до Революції Гідності ходив по книгарнях, шукав для них книжки сучасних українських письменників, знайти щось цікаве було проблематично. Бо в ті часи у нас 80% складали російські книжки. І я почав розказувати дітям різні історії, а потім зрозумів, що це можна оформлювати у щось більш цікаве.

Після подій 2013 року хотілося щось змінити і для себе, і для суспільства; робити щось корисне. Тим більше, культура є однією зі стратегічних речей, і думаю, що більшість людей усвідомлює: без власної культури дивитися у майбутнє — просто нереально. Усе на цьому базується. А книжки для дітей — це взагалі базис, на якому далі зростає покоління.

Тож мені захотілося, щоб усі наші діти мали достатньо достойних книжок. І почав більш серйозно займатися творчістю. Так вийшла перша моя книжка, потім друга, третя. Я зрозумів, що в мене це виходить, що книжки сприймають читачі, так все й почалося.

Намагаюся створювати такі твори, щоб дітям було приємно їх читати, щоб це їх захоплювало, фантазія вирувала. Водночас я завжди залишаю в книжці місце для глибини. Бо навіть найпростіший дитячий текст має містити якусь ідею за тим усім. Прагну, аби лишався післясмак, щоб зачепило й хотілося ще про щось думати.

— А можете поділитися цими смислами, які ви закладали, наприклад, в серію книжок про Мікробота?

— Так, у кожній із них є додаткова ідея до фантастики, пригод. У першій частині це ідея про цілісність творення, бо без цього створене не буде нормально виконувати свою функцію. Ставлення до грошей, влади, того, що може захопити людину і на кого вона може перетворитися — це вже друга історія. Третя: що не все зло є злом, і не всі речі однозначні. Це якраз репліка про ту категоричність, до якої багато хто схильний, поділяючи все на біле й чорне.

— Якось ви сказали: «Я вирішив привнести у наш світ трохи доброго чаклунства і яскравих мрій, яких нам так бракує, а особливо нині». Наскільки часто ми мріємо у книжках, зокрема дитячих?

— Людина має мріяти постійно, і мрія зростає, розвивається з людиною. І вже в дорослому віці люди створюватимуть на базі своїх мрій серйозні речі, які можуть змінити цей світ. Це дуже відчутно в технологічному напрямку. А звідки це все береться? З уяви людей, з їхніх ідей, про що вони думали, з чого їхні думки формувалися. І, мабуть, з тих книжок, які вони читали колись. Бо я певен, що вони читали й читали багато.

Тож, можна сказати, що мрійники керують цим світом: створюють, розвивають і направляють. Тому якщо в тебе немає мрій і бажань — це велика проблема. Але книжка якраз і допоможе розвинути це вміння фантазувати й уявляти, а значить, мріяти більш глобально.

«ГІПЕРАКТИВНІСТЬ — ЦЕ ФАКТИЧНО ВІДОБРАЖЕННЯ НАШОГО ЧАСУ»

— Хто не боїться мріяти, так це, напевно, ваша героїня Синтія з книги «Піраміда Синтії», що стала минулорічним фіналістом премії «Книга року ВВС-2017». Як виник образ дівчинки-винахідниці, яка цікавиться нанотехнологіями й має власну лабораторію? 

— Просто подивіться на сучасних дітей. Знаєте, у нас панують такі стереотипи, що гіперактивність дітей — це проблема, це погано. Насправді, на мою думку, вони інші, і це треба приймати як є. І ця гіперактивність — це фактично відображення нашого часу, швидких змін у розвитку інформаційних технологій, усього суспільства. Ці зміни відображаються у наших дітях.

У Синтії я хотів показати сучасний образ дитини. Це дівчинка, яка дуже активна й дуже розумна, їй все цікаво, і тому вона не зупиняється на роздуми, а одразу намагається своє зацікавлення розкрити. І від того, буває, потрапляє у пригоди.

Ця книжка була експериментом, тому що я писав складні речі дитячою мовою. Не знав, чи сприйметься. Виявилося, що чудово сприймається, особливо на рівні дітей 8—9 років. Причому і дівчатами, і хлопцями (коли вони дізнаються, що там технології, кам’яні гіганти, портали, наноботи). Та навіть коли батьки читають із дітьми (чув такі відгуки), то самі потім намагаються зрозуміти, що це за технології.

— Ця книжка науково-фантастична. Чому обрали саме фантастику? Чому саме вона для вас близька?

— Мене вже охрестили дитячим фантастом, хоча це не зовсім правда, просто є декілька книжок фантастичних. Але, як на мене, фантастика — дуже важлива річ, на яку мало звертають увагу письменники. І це тоді, коли ми живемо у світі інформаційно-технологічної революції, де зміни настільки пришвидшуються, що ми не знаємо, що буде за п’ять років, не кажучи вже про п’ятдесят.

Є такі технологічні візіонери (наприклад, Реймонд Курцвайл, технічний директор Google), які стверджують, що зміни відбуваються у певній прогресії. Умовно кажучи, за наступні п’ять років ми пройдемо у технологічному плані більше, ніж те, що ми пройшли за ці 30. Це дуже серйозні речі, що впливатимуть на наших дітей. І вони мають бути готові до цих змін, і саме фантастика цьому сприяє. Тому дивуюся, чому так мало фантастики виходить, особливо для дітей дошкільного або молодшого шкільного віку.

«МИ МАЛО ВКЛАДАЄМО У СВОЄ МАЙБУТНЄ, ЖИВУЧИ ПОЛІТИКОЮ «ЗАТИКАННЯ ДІРОК»

— Мені просто цікаво: чи є якась кореляція між вмінням мріяти і малою кількістю фантастики? Бо мені здається, що в нашій літературі ми мріємо якось несміливо.

— Мені здається, що в нас історично склалося дуже багато шаблонів мислення, стереотипів, рамок літературних, культурних. Ми намагаємося виходити з них зазвичай за допомогою якоїсь провокації. А як на мене, треба знаходити інші шляхи, як виходити — завдяки мрії, жанру, іншого погляду на речі. Цього, мені здається, нам катастрофічно бракує, бо в нас дуже інерційне культурне середовище у цьому плані.

А ще в нас суспільство дуже критично налаштоване до всього: якщо я так думаю, то це тільки так, а не інакше. Думаю, це частково проблема історична. Можливо, це якісь захисні механізми, щоб боротися і виживати. Але з іншого боку, для розвитку, я вважаю, потрібні трохи інші речі.

Щоб перейти з виживання в існування, треба змінювати менталітет, бачення світу, не битися весь час між собою, а розвиватися самим. Мені здається, що зовнішні та внутрішні проблеми завжди будуть існувати. Питання в тому, як ми їх сприйматимемо і що робитимемо.

Як на мене, ми мало вкладаємо у своє майбутнє, живучи політикою «затикання дірок» — вирішенням поточних проблем. І дуже мало вкладаємо у розвиток себе, у навчання. За останні кілька років процес пішов, але це тільки початок: почали працювати такі інституції, як Український культурний фонд, Український інститут книги, відбулися зрушення у культурній сфері, але вони мізерні, бо це величезна робота. Особливо для стратегічного розвитку суспільства.

— Один із виявів цього руху вперед — в Україні потроху з’являються picture books, популярні у світі. Розкажіть, будь ласка, про вашу трилогію picture books, яка, до речі, була видана і за кордоном. 

— Це три книжки, що присвячені уяві, мрії і фантазії. Вони різні за стилістикою, виконанням і є поєднанням чудових малюнків Юлії Пилипчатіної з текстом трьома мовами — базовими українською та англійською і додатковою альтернативною (польською, німецькою, французькою).

Щодо книжки про уяву — то це історія про те, як на березі моря сидить хлопчик, дивиться кудись удалечінь й уявляє, що там може бути: які істоти під водою, кораблі, маяки, пірати. І він розмовляє з другом, який живе у мушлі. Це трохи медитативна й дуже позитивна книжка. Наприкінці ще є кілька розворотів, де можна помалювати.

Про мрію вийшла метафорична книжка. Хлопчик знаходить малу пташку, яка є мрією. Він хоче погодувати її звичайною їжею, але та не їсть. Але коли він вночі мріє про щось, то вона зростає й одного дня стає настільки великою, що вже просто не вміщається у нього вдома, її потрібно відпустити. І коли пташка заповнює все небо, вона забирає хлопчика і несе до його мрії — до зірок. Дуже абстрактна, метафорична книжка, але з іншого боку — дуже конкретна.

Книжка про фантазію має назву «Танок сніжинки». Це про те, що немає двох однакових сніжинок, про безмежність фантазії, і що буде, коли зазирнути в цю сніжинку під мікроскопом.

«КНИЖКА МАЄ ПЕРЕДАТИ ДИТИНІ ПОЧУТТЯ БЕЗПЕКИ»

— Цього року у вас ще вийшла книжка «Монстри, що живуть у шафах», котра увійшла до довгого списку «Книга року ВВС-2018». Яку ідею заклали туди?

— Це смішна й позитивна пригода про монстрів, які самі бояться всього на світі (зокрема, й людей, бо хоч ніколи їх не бачили, але начулися багато). І про дітей, які виявилися сміливішими за тих монстрів. Урешті-решт, вони зустрічаються, і з книжки можна дізнатися, хто кого більше налякався. Важливо, що в цій книжці немає негативних персонажів: навіть ті, які мають спершу лякати або бути якимись негативними, поступово змінюються, і виявляється, що насправді вони дуже добрі. 

Тож це казка для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку, яка через гумор, пригоду має передати дитині почуття безпеки й забрати страхи темряви, монстрів. Це історія про те, що не треба боятися того, чого ніколи не бачив, що воно може видатися не страшним, а, навпаки, позитивним. Просто потрібно навчитися сприймати по-іншому.

Мені здається, що в нас дуже багато дітей, які бояться, залякані сучасним культурним контентом, котрий показують по телебаченню, плюс поведінка і стреси батьків — проблеми сучасного соціуму. Тому діти мають багато страхів, тривоги. Ця книжка покликана розрядити ситуацію для дітей.