Воля, визволення - от той конечний прапор, до якого тягнеться все, до якого прагнуть і вояки з мечами, і моралісти з заповітами, і поети з віршами.
Василь Липківський, український релігійний діяч, церковний реформатор, педагог, публіцист, письменник і перекладач, творець і перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

Три іпостасі Галини Петросаняк

Про специфіку есеїстики, потребу у викликах та культурне життя Швейцарії
19 вересня, 2019 - 16:44

Вона народилася в селі Черемошна Верховинського району на Франківщині — недалеко від кордону з Румунією. А нині живе поблизу Базеля у Швейцарії. Така географія життя, такий поворот долі Галини Петросаняк. Чи легко в цих обставинах загубити творче начало? Чи — навпаки — можна його збагатити?

«МИ ЖИВЕМО... В СОБІ»

— Цього року у видавництві «Дискурсус» вийшло дві ваші книжки: поетична й прозова. Ви якось зізналися, що есеїстика — близький вам жанр. То яка «іпостась» вам найдорожча?

— Усе змінюється. Останнім часом найбільше перекладаю. Для перекладу найчастіше обираю автобіографії, біографії, документалістику, словом, нон-фікшн. Есеїстика близька, мабуть, тому, що дає авторові змогу виявляти себе, не ховаючись за героями. Зазвичай есеї — результат якогось особистого відкриття, яким хочеться поділитися. Це може бути цікава людина або незвичайне місце. Один з останніх текстів — публікувався у «Збручі» — присвячений Нінон Гессе, третій дружині Германа Гессе. Вона походила з Чернівців і була дуже цікавою людиною.

Остання моя книжка, що вийшла у видавництві Discursus, складається з художніх оповідань. Збірка називається «Не заважай мені рятувати світ». Довго не наважувалася писати прозу, бо вважала, що хороша проза вимагає від автора чи авторки артистичного дару, вміння перевтілюватися у своїх героїв. Якщо у мене такий дар і є, то він скромний. Але людина — створіння суперечливе й непостійне... Отож я відступила від своєї теорії про артистичний дар і написала вісім оповідань. Збірка поезій «Екзофонія», видана навесні цього року, — це сто найкращих віршів із написаних мною за останні 25 років.

— Живете у Швейцарії. Як почувається українська письменниця в постійному чужомовному оточенні?

— По-різному. Насправді ми не стільки в оточенні живемо, скільки в собі. Але так, найбільше у Швейцарії мені бракує української мови. Однак в Україні мені її теж бракувало, особливо якщо йшлося про комунікацію східніше від Галичини або про телебачення. Чужина — це виклик, а ми потребуємо викликів, щоб розвиватися. З іншого боку, некомфортність супроводжує людину все життя, це природний стан. Тому віддалившись від недоліків українського світу, вчуся давати собі раду з новою некомфортністю — швейцарською.

«КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ У ШВЕЙЦАРІЇ ДОСИТЬ ЖВАВЕ»

— Чи могли б писати німецькою? Маєте таку потребу, бажання поекспериментувати?

— Писати німецькою можу хіба що лаконічні верлібри. Якщо серйозно, то в німецькій почуваюся не дуже вільно, коли доводиться щось продукувати на високому рівні. Але знаю, що таке автопереклад, писання німецькою не виключаю.

— Як вам бачиться культурне життя у Швейцарії? Наскільки можете бути включеною в нього?

— Культурне життя тут досить жваве. У Базелі, поблизу якого мешкаю, є Літературний дім. Там щотижня відбувається кілька читань, зазвичай це презентації нових книжок. Вхід на такі заходи платний, за квиток у Літературний дім можна було б випити чотири кави у хорошій кав’ярні.

Восени є книжковий ярмарок, куди запрошують із цілого світу авторів, що якраз видали варті уваги книжки і ці книжки з’явилися в перекладі німецькою. Взимку є фестиваль поезії. У нас читають і українські зірки: Оксана Забужко, Андрій Курков, Юрій Андрухович, Сергій Жадан та інші. Я цих обріїв поки що не досягла, бракує однієї «дрібнички»: доброї книжки у перекладі німецькою. Мала кілька виступів і читань у менших масштабах.

Із українською громадою Базеля ми організовували ознайомчі вечори для швейцарської публіки про класиків української літератури (Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка), а також про письменників «Розстріляного відродження». Для цих заходів ми шукали твори потрібних нам авторів у добрих перекладах німецькою. Рада, що маю тепер список таких перекладів і при нагоді можу рекомендувати його зацікавленим особам...  

— Чи ностальгія є для вас творчим стимулом?

— Не хотіла б експлуатувати для творчого стимулу ностальгію як емоцію чи як стан. Це було б нечесно, бо чужина в моєму житті з’явилася не з примусу, а з любові. Крім того, мені близьке письмо, в якому домінує рефлексія, осмислювання різних явищ і речей. Отож найчастіше стимулом виступає потреба щось продумати, осмислити і сформулювати якісь приховані зв’язки. Звісно, ностальгія теж колись може стати предметом такої рефлексії.

«ЦЕ МОЄ НАЙБІЛЬШЕ НАДБАННЯ ОСТАННЬОГО ЧАСУ»

— Де почуваєтеся найкомфортніше?

— У тиші й спокої, серед природи       — в оточенні дерев, квітів, водойм. І в присутності найдорожчих людей. Добре почуваюся і в подорожах, але вони не мають тривати задовго. 

— Яке ваше найбільше надбання останнього часу?

— Цієї весни у видавництві «Книга ХХІ» у Чернівцях вийшов мій переклад автобіографії Соми Морґенштерна — єврейського німецькомовного письменника, який народився і до Першої світової війни жив на Тернопільщині й у Тернополі. Він був другом Йозефа Рота, написав про нього книжку. В автобіографії йдеться про юні роки Морґенштерна, а що в автора була чудова пам’ять, то книжка дуже цінна для істориків і краєзнавців. Крім того, вона людяна, повчальна й аж ніяк не нудна. Кожен читач обов’язково знайде в ній щось для себе. Радію, що вибрала цю книжку для перекладу, це моє найбільше надбання останнього часу. Звісно, до надбань зараховую і збірку власних оповідань «Не заважай мені рятувати світ». Намагалася в художній формі проговорити теми, що цікавлять чимало людей. Сподіваюся, книжка знайде своїх читачів.

ДОВІДКА «Дня»

Галина Петросаняк — поетеса, перекладачка, есеїстка. Авторка збірок віршів та есеїв «Парк на схилі» (1996), «Світло окраїн» (2000), «Спокуса говорити» (2008), «Політ на повітряній кулі» (2015), «Екзофонія» (2019) та книжки оповідань «Не заважай мені рятувати світ» (2019). Лауреатка премії Бу-Ба-Бу «За найкращий вірш року», премій Губерта Бурди (Німеччина) та Івана Франка (м. Івано-Франківськ). Переклади з німецької: Александр Гранах «Ось іде людина», Анатоль Реньє «Тоді в Болехові», Елізабет Фройндліх «Знищення міста на ім’я Станиславів», Еразмус Цьоклер «Ви мусите жити», Ганс Кох «Оповідання», Сома Морґенштерн «В інші часи. Юні роки у Східній Галичині».

Людмила ТАРАН
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ