Життя без совісті і честі — все одно що земля, позбавлена сили тяжіння
Наґіб Махфуз, єгипетський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури

«Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти»

Оксана КІСЬ: «Моя книга — про невидиму жіночу дієздатність...»
15 вересня, 2017 - 09:36
ФОТО ПАВЛА ПАЛАМАРЧУКА

Репресивна система, втіленням якої був ГУЛАГ, була покликана покарати й перевиховати тих, хто насмілився протидіяти радянському режимові. Долю політв’язнів відчули й чимало українських жінок. «Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти» — перше історико-антропологічне дослідження повсякденного життя українок-політв’язнів радянських концентраційних таборів. Ця книжка — монографія української вченої Оксани КІСЬ, котра  вийшла друком на початку вересня і презентація якої в рамках Форуму видавців відбудеться сьогодні у «Копальні кави» о 14.00.

Основою дослідження стали спогади жінок, які мали досвід політичного ув’язнення в таборах і в’язницях ГУЛАГу передусім у 1940—1950-х роках. Йдеться про мемуари, листи, збірки спогадів колишніх ув’язнених і записані дослідниками усно історичні інтерв’ю. Загалом у книзі використано спогади 120 жінок. Здебільшого це були українки з західних регіонів, які так чи інакше були причетні до національного підпілля, співпрацюючи з ОУН і УПА чи просто підтримуючи національно-визвольний рух. Також використано свідчення і представниць інших національностей (польок, росіянок, єврейок, німкень), у спогадах яких були виразні сюжети про українських жінок.

Значна частина обсягу книжки — це фрагменти та цитати зі спогадів колишніх невільниць. «Зроблено це було для того, щоб дати голос тим жінкам. Цією книгою я намагалася дати їм шанс бути почутими ширшою аудиторією», — відзначає авторка.

Оксана Кісь наголошує, що її книжка не тільки для науковців та істориків, а й для ширшого загалу. Більшу частину коштів на видання книги авторка отримала у формі малого видавничого гранту від Програми академічних обмінів імені Фулбрайта, за якою дослідниця свого часу стажувалася в США. Фонд імені Гайнріха Бьолля також фінансово підтримав друк книжки на умовах, що частина накладу буде безкоштовно надана у публічні бібліотеки для доступу ширшого кола читачів.

І все-таки: як українські жінки сприймати те, що з ними відбувається? Що допомагало їм виживати в нелюдських умовах і долати найкритичніші моменти неволі? Про долю українок у ГУЛАГу ми поговорили з дослідницею Оксаною Кісь під час інтерв’ю.

— Ми досі мало знаємо про повсякденне життя ув’язнених ГУЛАГу, хоч це й зачепило чи не кожну українську родину. Якими були побутові умови життя ув’язнених українок?

— У 90-х роках табу на дослідження і обговорення політичних репресій було знято. У ЗМІ ця тема достатньо часто зринала та обговорювалася, але в дуже загальних рисах. До конкретики мова практично ніколи не доходила, хоча політв’язні і згадували про жахливі умови таборів, в яких вони перебували практично на межі життя та смерті.

Сьогодні дослідження російських вчених, засновані на архівних матеріалах, дають можливість реконструювати і зрозуміти, як виглядала система ГУЛАГ як державна інституція, а особисті спогади додають власне людського виміру — через досвід ув’язнених. Одна справа — як це представлено в офіційних документах самої структури ГУЛАГ, а інша — як про це розповідають очевидці, котрі вижили.

Для жінок, як і для всіх в’язнів ГУЛАГу, важкий 12-годинний робочий день був звичною справою. Норма про 8-годинний відпочинок на практиці не виконувалася. Часто цей відпочинок зводився до кількох годин у цілком неприйнятних побутових умовах в бараках, які були перенаселені, холодні, задушливі та часто брудні. За нормами ГУЛАГу, на кожного в’язня передбачалося 2 квадратних метри житлової площі, але на практиці це частенько було 1—1,5 квадратних метри.

У бараках панувала цілковита антисанітарія, адже не було жодних умов для особистої гігієни. Відповідно, поширювалися різноманітні захворювання. У період війни, коли вся радянська економіка спрямовувалася на фронт, очевидно, політв’язні були найбільш упослідженою соціальною групою в СРСР. Серед в’язнів масово поширювалися страшні хвороби — дистрофія, пелагра, туберкульоз, тиф та інші. Фактично, вони були приречені на смерть, не отримуючи ані достатньо харчування, ані одягу чи взуття, ані медичної допомоги.

Одяг не відповідав кліматичним умовам. Жінки згадують, як промерзало наскрізь їхнє взуття — так звані чуні з грубих ватяних штанів, до яких прикріплювалася дротом автомобільна гума. Уся ця конструкція промокала наскрізь, примерзала до ноги, тому іноді її доводилося здирати разом зі шкірою. Обмороження були масовим явищем. Очевидно, що зберегти хоча б якесь здоров’я в таких жахливих умовах, було за межею можливого.

«ШЛЯХОМ СПРОТИВУ РЕЖИМУ ГУЛАГу ВОНИ ПРОДОВЖУВАЛИ СВОЮ БОРОТЬБУ ПРОТИ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ»

— Чим українки відрізнялися від інших ув’язнених ГУЛАГу: польок, жительок балтійських країн, росіянок?

— У спогадах жінок різних національностей досить часто підкреслюється той факт, що українки трималися зосібна. Однак загалом це характерна риса концентраційних таборів: і нацистських, і ГУЛАГу. В’язні гуртувалися, утворюючи певні спільноти-земляцтва саме за національною ознакою.

У багатьох спогадах жінок різних національностей підкреслюється, що українки відрізнялися тим, що цілеспрямовано намагалися наблизити свій побут до нормального: якось вимити, обладнати, впорядкувати і навіть причепурити свої бараки. Уявлення, які змалку засвоїли ці жінки про те, як повинна поводитися господиня зі своєю оселею, спонукали їх перетворювати таке ерзац-житло на дім.

ТАБІРНИЙ АЛЬБОМ О. ДЯКОВСЬКОЇ, МОРДОВІЯ

 

Як мені здається, бараки виконували функцію дому в психологічному сенсі, адже саме тут жінки могли себе відчути більш-менш вільно. Це було місце, де вони формували свою колективну приватність. Тут вони спілкувалися на теми, не дозволені у таборах, і загалом займалися речами, які були суворо заборонені: співали, вишивали, переказували літературні твори і навіть навчали одна одну іноземних мов. Барак був місцем, де фактичний контроль із боку наглядачів був найменшим. На ніч їх замикали, хоча й влаштовували періодично принизливі обшуки: зненацька могли серед ночі всіх підняти та роздягнути догола, шукаючи заборонені речі. Однак у будь-якому разі саме в бараках жінки почувалися найбільш самостійними в тому, що вони робили.

— Як проявлялася національна свідомість українок у неволі? Загострювалася?

— Ідея обрати для свого дослідження саме 40—50-ті роки — не випадкова. З одного боку, це зумовлено тим, що найбільший масив спогадів жінок, які опинилися в політичному ув’язненні, стосується саме цього періоду доби сталінізму. З іншого боку, важливо, що частка й українців загалом, і жінок зокрема серед невільників ГУЛАГу дуже стрімко зростала саме в повоєнні роки. Цей період видається найбільш показовим для вивчення саме досвіду українок-політв’язнів.

Жінки, які опинилися в цей час у таборах, були засуджені на тривалі терміни (від 10 до 25 років). Це були здебільшого молоді жінки і дівчата з Західної України, так чи інакше причетні до націоналістичного підпілля. Їхня національна свідомість, їхні політичні погляди, очевидно, були засадничо опозиційні до радянської влади. Це суттєво відрізняє цю групу політв’язнів від жінок, які опинилися в політичному ув’язненні в інші періоди.

Потрапивши в ГУЛАГ, вони вже сприймали радянську владу як ворожу та окупаційну. У таборах вони асоціювали себе як групу, яка протистоїть системі. Вони бачили своє завдання в тому, щоб не дати системі їх зламати, і таким чином перемогти її. Шляхом дрібних, але масових і систематичних порушень режиму ГУЛАГу вони продовжували свою боротьбу проти радянської системи. Для них вистояти й не здатися означало продовжити боротьбу.

— Ізольовані невільниці не могли тримати руку на пульсі життя решти суспільства... Чи все-таки їм вдавалося дізнатися хоча б якусь звістку?

— Одним зі способів зламати людину було ізолювати її інформаційно. Відчуття загубленості та відірваності — це те, що підриває психіку, змушуючи людину зневіритися. Тому у спогадах жінки часто наголошують, наскільки болісним для них було відчуття невідомості. Вони не знали про долю своїх родичів і побратимів по боротьбі. Вони не знали взагалі, що діється у країні.

Тому багато зусиль ішло на те, щоб відновити контакт зі світом. Різним ув’язненим або взагалі було заборонене листування (каторжанам), або ж вони мали право відсилати два листи на рік, отримуючи їх без обмежень. Утім. очевидно, що вся кореспонденція ретельно перевірялася на небажаний зміст. І навіть цих мізерних можливостей листування невільницю могли позбавити за порушення режиму. Як згадують жінки, для них це було надзвичайно болісне покарання — можливо, навіть гірше, ніж позбавлення їжі.

Поза тим, невільниці намагалися якось налагодити нелегальне листування, щоб надіслати про себе вістку додому. Вони за всяку ціну шукали способи відправити лист. Найчастіше знаходили співчутливих людей з числа цивільних працівників таборів, деколи — серед охоронців, часом із випадкових людей на вулиці, коли їх вели пішки на роботу. Жінки з вдячністю згадують поодинокі вияви співчуття і людяності, хоча вони в радянській системі й вважалися зрадниками батьківщини та ворогами народу. Однак усе-таки знаходилися співчутливі люди, які наважувалися підібрати кинутий у натовп лист, наклеїти до нього марочку і відіслати за адресою.

— Що було сильнішим: віра чи страх? Яку роль для українок у неволі відіграла релігія та молитва?

— Серед ув’язнених здебільшого були жінки із західного регіону, де переважно жили люди віруючі, християни. Їхня християнська ідентичність була дуже сильною. У жінок в таборах була потреба практикувати свою релігійність: молитися, звертатися до Бога. Почасти це зумовлено безвихідністю їхньої ситуації. За найскрутніших обставин не залишалося більше на кого покладатися, окрім як на поміч Бога та Матері Божої. Чимало спогадів, як вони гаряче молилися гуртом за тих, кого забрали на допит або за тих, хто важко нездужає.

Потреба релігійного ритуалу також існувала, попри те, що це було суворо заборонено в умовах ГУЛАГу. Жінкам вдавалося виготовляти з чорного хліба вервечки, із зубних щіточок — хрестики, вишивати на якихось клаптиках тканини іконки, до яких вони зверталися як до справжнього церковного образу. Вони влаштовували спільні групові молебні у неділі та імпровізовані літургії на великі свята. Жінки самі виконували літургійні ролі священика й дяка, які в звичайному житті були абсолютно недоступні для жінок. У тих умовах їхня потреба в Службі Божій як формі колективного спілкування з Богом була сильніша за приписи церковного канону.

«ТВОРЧІСТЬ ДАВАЛА ЖІНКАМ МОЖЛИВІСТЬ ПСИХОЛОГІЧНО РОЗВАНТАЖИТИСЯ»

— Чим іще жінки заповнювали духовну порожнечу?

— Творчістю. Саме це вразило мене чи не найбільше в жіночих спогадах. У цих нелюдських умовах, які мали би вбити в людині все людське, довівши її до рівня тваринних інстинктів, раптом виявляється, що в жінок відбувався сплеск креативності. Загострювалася потреба в прекрасному. Прояви творчості були абсолютно неймовірними. Навіть жінки, які ніколи не спостерігали за собою хисту до поетичної творчості, починали складати вірші чи творити пісні. Вишивали практично всі. І як виявилося, вишивали не тільки жінки, а й чоловіки, що взагалі нехарактерно за звичайних обставин. У Львові в Музеї визвольної боротьби України є чудові зразки і жіночої, і чоловічої вишивки.

ТЮРЕМНІ ВИШИВКИ ГАННИ ПРОЦЬКІВ-ЛІВЕНЬ, 1949 Р.

Творчість навіть у таких примітивних формах давала їм можливість психологічно розвантажитися, дещо відірватися від тих жахливих реалій, в яких вони опинилися. Якщо поетична творчість давала їм можливість проявити емоції, помріяти, пофантазувати, то вишивка, як мені видається, мала іншу функцію. Табірна вишивка — це далеко не вишита сорочка, а маленький клаптик, на якому вишиті маленькі бліденькі квіточки, ангели, хрестики тощо. Ця маленька серветочка ставала символом спільноти, знаком причетності до свого кола. Найчастіше їх вишивали не для себе, а дарували подрузі чи другу, таким чином позначаючи середовище своїх. Вишивка в умовах неволі — це й креативність, яка дозволяє психологічно пережити надскладні умови, і соціальна функція, яка дозволяє згуртувати, позначити свою солідарність.

— Людяність, жіночність... Як поневолені українки зберігали ці риси?

— ГУЛАГ як репресивна інституція мав на меті зруйнувати особистість в’язня, перетворити особу на слухняного будівника комунізму. Якщо людина не піддавалася такому вихованню, у неї був один шлях — на той світ. Тому завданням політв’язня, яка хотіла залишитися цілісною особистістю, було зберегти первісну систему цінностей, моральних орієнтирів, соціальних норм. Для жінок важливо також була залишатися жінками. Спогади вказують на те, що за допомогою рутинних повсякденних жіночих практик українки намагалися зберегти свою гендерну ідентичність — залишатися жінками.

В’язнів позбавляли імен взамін на номери. Це один із прийомів дегуманізації. Невільниця, яка має номер, уже не має статі. Мішкуватий, безбарвний, грубий одяг також був позбавлений ознак жіночності. Утім, українки докладали зусиль до пристосування своєї одежі, яка нерідко була знята з військовополонених чи, можливо, навіть убитих. Жінки намагалися його допасувати до своєї фігури. Перешивали, перекроювали, оздоблювали одяг, пришиваючи до нього якесь примітивне мереживо. Звісно, виснажені надривною працею, нелюдськими умовами, голодом та хворобами, очевидно, що вони мали жалюгідний вигляд. Але у багатьох спогадах, як чоловічих, так і жіночих, колишні в’язні підкреслюють те, що жінкам вдавалося краще себе зберегти. Вони не так швидко деградували фізично й морально, як чоловіки.

— Яка тема була найбільш табуйована у спогадах колишніх ув’язнених жінок?

— Про це не важко здогадатися. У жіночих спогадах ми вкрай рідко можемо натрапити на згадки про жіноче тіло й, особливо, про сексуальність. Час від часу трапляються сюжети про знищене допитами та неволею тіло — скалічене, виснажене, брудне, хворе. Рідше жінки говорять про сексуалізоване насильство у сенсі примусового оголення під час допитів і обшуків, або вуайєризму, тобто підглядання за жінками з боку наглядачів у лазнях.

Однак вкрай рідко мова заходить про сексуальне насильство, котре, як відомо з інших джерел, на жаль, було дуже поширене в таборах. Очевидно, що багато українок стали жертвами зґвалтувань (бо жодна невільниця не була від цього застрахована!), але в їхніх спогадах ми про це практично нічого не знайдемо. Мовчання — це наслідок дуже глибокої травми, почуття сорому й болю, і певний страх нерозуміння та стигматизації. До слова, жертви зґвалтування в звичайному житті також достатньо часто мовчать про це, остерігаючись звинувачення за «неправильну», «провокаційну» поведінку.

Натомість, у спогадах чоловіків-політв’язнів є розповіді про те, що невільниці ставали жертвами масових зґвалтувань кримінальними злочинцями за потурання наглядачів і зловживання самих охоронців, які використовували свою владу і доступ до ресурсів для того, щоб за шматок хліба купити жіноче тіло. Вимушена проституція заради виживання — явище, яке існувало в багатьох кризових обставинах: і під час Голодомору, і на окупованих нацистами теренах, і в німецьких концтаборах.

«ЖІНКИ ПРАГНУЛИ СТВОРИТИ У ЦИХ ЗВІРЯЧИХ УМОВАХ МАЛЕНЬКУ ОАЗУ ЛЮДЯНОСТІ»

— Ув’язнені чоловіки та жінки утримувалися окремо й не мали права контактувати. Напевно, заборону все ж вдавалося обходити. Чи було в ГУЛАГу місце стосункам із чоловіками: дружбі, коханню?

— Хоч як це дивно, так. Дарма що в повоєнні часи адміністрація ГУЛАГу вживала суворих заходів, щоб розмежувати чоловіків і жінок. Режим роздільного утримання існував. Однак абсолютно ізолювати їх було неможливо, тому що так чи інакше потрібна була чоловіча праця в жіночих зонах і навпаки. Також в’язні перетиналися на об’єктах виробництва, де їх використовували як робочу силу. Парадоксальним чином кількість жінок, які вагітніли та народжували, не дуже скоротилася після усіх заходів із розділення в’язнів різної статі.

НЕВІЛЬНИЦЬКИЙ ВІРШ НА ЛИСТІВЦІ З ТАБОРУ

 

У спогадах жінок, окрім історій про небажані стосунки (сексуальне насильство), є історії про те, як зав’язувалася міцна дружба, яка з часом переростала в кохання. Після звільнення ця любов могла навіть завершитися створенням сім’ї між невільниками, які утримувалися в різних зонах.

Листувалися чоловіки та жінки за допомогою «табірної пошти» — нелегальної системи циркулювання записок і листів поміж в’язнями. Так могли запізнатися, багато років підтримуючи зв’язок, ділитися найсокровеннішими думками. Часом навіть не бачивши ніколи одне одного в обличчя, після звільнення жінка або чоловік роками чекали на волі одне одного.

— Материнство за гратами: це було благословення чи прокляття?

— Частина жінок, які отримали великі терміни ув’язнення — 20—25 років, усвідомлювали, що, можливо, ніколи не вийдуть з цього табору, то ж для декого народити дитину у неволі — могло бути свідомим рішенням. Жінки прагнули мати того, кому можна було б віддати свою любов і турботу, створивши в цих звірячих умовах малесеньку оазу людяності.

Коли йшлося про зґвалтування чи примусову проституцію, то материнство, яке було результатом таких стосунків, навряд чи було радісним.

Для інших жінок, які завагітніли в ув’язненні чи були засуджені з немовлям у руках, це була справжня трагедія, тому що їхні народжені або принесені в неволю діти не дуже довго могли залишатися поруч. Немовлят віком 1—2 роки передавалися в радянські сиротинці. У поодиноких випадках, якщо родичі невільниці активно клопотали в різних інстанціях, вдавалося передати дитину на виховання рідним. Це був шанс колись, можливо, повернутися до дитини. Втім для багатьох діти були втрачені назавжди десь у радянських дитбудинках.

Для когось материнство було порятунком і можливістю реалізувати свою людську жіночу функцію, а для когось — болем і трагедією. Однак багато дослідників зазначають, що рішення про народження дитини, як і багато інших дрібніших порушень табірного режиму, — це якраз спосіб людини, позбавленої всіх прав, прийняти хоча б якесь рішення самостійно, щоб не втратити відчуття, що вони здатні контролюють бодай щось у своєму житті.

«ДБАЮЧИ ОДНА ПРО ОДНУ, ЖІНКИ ЕФЕКТИВНІШЕ ВИЖИВАЛИ СПІЛЬНО»

— Ви відзначали, що жінки не так швидко деградували, як чоловіки. Чому?

— Справді, свідчення про це є і з боку чоловіків, і жінок, тому я не схильна ставити під сумнів той факт, що жінкам вдавалося довше залишатися фізично та психологічно менш ураженими тими умовами, в яких вони опинялися. Тут треба враховувати цілу низку чинників. Один із них — суто фізіологічний. Жінки для свого повсякденного життя потребують меншої кількості їжі. Їхнє тіло менш затратне, тому обмеження харчового раціону для них не так драматичне. Крім того, жіноче тіло містить більшу кількість жирових відкладень, тому може довше протриматися в умовах різкого скорочення раціону, використовуючи внутрішні ресурси тіла. До того ж, унаслідок особливостей гендерної соціалізації жінки мають більші знання і навички упорядкування свого побуту, підтримання санітарних умов. Підтримуючи лад навколо себе, вони дещо впорядковували своє сприйняття реальності. На мою думку саме тому, що жінки здатні були краще подбати про себе (одяг, житло, гігієну), їм вдавалося довше зберігати свої тіла і психіку в прийнятному стані.

Також важлива так звана етика турботи. Жінок змалку націлюють на турботу про інших. Як наслідок, ця функція турботи стає однією з ключових у структурі жіночої гендерної ідентичності, і її вони реалізували, опікуючись своїми посестрами по нещастю у таборах. Дбаючи одна про одну, жінки ефективніше виживали спільно. Подібне явище помітили і дослідниці нацистських таборів смерті: жінки формували стійкіші та ефективніші групи взаємодопомоги, а у чоловіків частіше виникали конфлікти і конфронтації.

Також жінки часто згадують про важливість психологічної взаємопідтримки. Рано чи пізно чи не кожна невільниця впадала у відчай, зневірювалася, інколи хотіла вкоротити собі віку, однак подруги її розраджували, втішали й переконували жити далі. Йдеться і про традицію «жіночої розмови». Те, що в повсякденному житті називають жіночими балачками, коли жінки діляться своїми переживаннями, думками, турботами. У тих критичних умовах це спрацювало як психотерапевтичний спосіб проговорювання горя, який дозволяв жінкам розділити емоційні тягарі одна одної і не занепасти духом. Адже людина, яка опускала руки, переставала боротися, як правило, вже не мала шансу вийти за ворота ГУЛАГу.

Загалом ця книжка не про ГУЛАГ, а про те, як жили у ньому українські невільниці. Нам звично думати про жінок-політв’язнів як про безправних жертв тоталітарного режиму, описуючи їхнє існування у категоріях страждань, принижень, наруги, яких вони зазнали у таборах. Однак такий погляд не дозволяє нам побачити у цих жінках людей, які не підкорилися системі та самим фактом свого існування продовжували чинити спротив режимові. Моя книжка, власне, про оцю невидиму жіночу дієздатність — про жіночі стратегії пристосування, виживання і протидії руйнівному впливу таборів на особистість невільниць. Українки, як свідчать спогади колишніх невільниць, не почували себе безсилими та безпомічними жертвами, які пасивно прийняли свою долю, аж ніяк! Навпаки, вони шукали і знаходили способи зберегти хоча б якесь фізичне і психічне здоров’я, підтримуючи одна одну. Всупереч заборонам, вони гуртувалися у спільноти, творячи таку собі «українську діаспору» в таборах, вони співали, малювали, писали вірші, вишивали, молилися і відзначали свята, народжували дітей і кохали... Далеко не усім вдалося вижити, але ті, хто зміг подолати режим, свідчать проти нього. Ця книга про перемогу над смертю і про жіноче обличчя цієї перемоги.

Зображення надано Оксаною Кісь (повні описи зображень подано у книзі «Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти»)

Дмитро ПЛАХТА, «День», Львів
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments