Які ж несвоєчасні рішення можновладців... Коли вони за що-небудь, нарешті, після довгих сумнівів вирішують взятися, життя вже пішло вперед, і вони знову залишаються перед розбитим коритом.
Павло Скоропадський, український державний, політичний і громадський діяч, останній гетьман України

Від формалізму до риторичної загостреності

Про альтернативний поетичний степ у новій збірці Ростислава Мельникова
29 липня, 2016 - 14:24

Одна з яскравих поетичних новинок 2016 року — книжка «Апокрифи степу» Ростислава Мельникова від «Видавництва Старого Лева». Ростислав Мельників належить до найцікавіших поетів покоління «дев’яностників» (тобто тих, хто дебютували у 1990-ті роки), його «Харківської школи», він був співорганізатором культового в свій час літературного об’єднання «Червона Фіра», активно працює як літературознавець, дослідник літератури ХХ століття, упорядник вибраних творів тодішніх авторів — від Йогансена до Хвильового.

При цьому книжки в Мельникова виходять зовсім не часто. Але кожна з них стає справжньою подією для любителів серйозної поезії. Не повинні лишитися непоміченими й «Апокрифи степу». Почати з того, що нинішнє видання — то своєрідне «вибране» за двадцять років: як зазначено в підзаголовку, «поезії 1992—2012 рр». Щоправда, вірші не датовані, тож читачам залишиться самим здогадуватися, які тексти належать до яких періодів творчості Ростислава Мельникова. А може, до таких розрахунків справа й не дійде, бо вірші цікаві та розмаїті навіть і поза будь-якими часовими контекстами (хоча все-таки відсутність мінімального самокоментування, датування та іншої супровідної інформації в книжці з амбіціями «вибраного» навряд чи виправдана).

Велика частина поезій «Апокрифів степу» мають у собі виразні елементи вишуканого формалізму. Він виявляється як в особливій фонетичній побудові деяких текстів, так і в розташуванні рядків на сторінці, в усіляких мовних пошуках. Десь ці прийоми та підходи досить очевидно демонструють і свої сенси, натяки, цитати, в інших випадках їх можна довго й варіабельно вишукувати або, зрештою, віддатися на суто інтуїтивне, чутливе сприйняття. Що ж, обидва типи прочитання — і більш інтелектуалізований, і «медитативніший» — у випадку з поезією Ростислава Мельникова виправдані, плідні, обидва мають що запропонувати читачам.

«Ми

      вічні

               нічні

                         гречкосії

Осінь

           Лапає

                         диМ

сивиМи

                  рукаМи

                                  туМанів

Ми

        запрягаєМ

                             степ (...)»

До речі, виділені жирним шрифтом фрагменти віршів у книжці «Апокрифи степу» — це і є їхні заголовки. Часом вони зустрічаються посередині твору, часом навіть наприкінці. Ще один прояв вільного, грайливого і заразом вдумливого поводження Мельникова з формою. Яке дістає, мабуть, апофеозу в «рако-поемі» під промовистою назвою «Ахверика».

Інші поезії цієї книжки позначено не так формалістичними ознаками, як риторичною загостреністю, суто розповідною, епічною побудовою образності. Приклад із такого типового «розповідного верлібра» (при цьому відзначу, що Мельників зовсім не концентрується чи то на верлібрі, чи на силаботонічних творах, чи на ще якихось видах віршування):

поїзди моєї республіки

не завжди приходять вчасно

поїзди моєї республіки

не завжди знають своєї

наступної станції

інколи вони їдуть безвісти

і не повертаються взагалі

тоді розпачливий крик

проймає залізницю

подейкують

то голосить привид

першого паровоза (...)

Не губиться поет також і в сфері незамінно простих форм любовної лірики:

сядь

посидь

коло мене

і просто помовч

що може бути ліпше за мовчанку

за мовчанку з тобою

дівчино з ясними очима (...)

Від цитат і стилізацій, пов’язаних передусім з українським Розстріляним Відродженням, але не тільки з ним, до мовних деконструкцій, від болючого крику про нестерпність війни взагалі (вірш «Війна» дуже в особливий спосіб читається в сьогоднішній Україні) до елегантних і веселих вправлянь на тему війн лицарської доби, від пейзажних замальовок до затишних саморефлексій поезію Мельникова скрізь супроводжують наскрізні концептуальні смислові мотиви. Серед них, звісно, широчезний степ. Мінливий, багатозначний, такий, що його не надто й упіймаєш (невипадково інший поет-«дев’яностник» Олег Соловей у своїй розлогій і цікавій післямові уникає надто вже чіткої конкретики в трактуванні цього образу) — він може означати і просто огром, і глибину легенди, забутої історії, і неозорість самотнього роздуму, і місце для шляху, і багато чого іншого. Шлях теж належить до ключових мотивів «Апокрифів степу». А ще, менш очевидно, календар. Його Мельників «розкручує» і так, і сяк, крок за кроком неминуче занурюючись і занурюючи своїх читачів у світ загадкових і ніколи не до кінця збагненних архетипів (що знаходять виразний відбиток в ілюстраціях від Уляни Мельникової).

Як бачимо, Ростислав Мельників у своїх віршах створює світ цілісний, багатозначний, повний і самодостатній. Що практично завжди є вірною ознакою доброї поезії. І що надихнуло Олега Солов’я в уже згаданій післямові на вичерпну й афористичну формулу: «Попит на поезію буде завжди, бо завше є попит на іншу (паралельну) реальність, якою й опікуються різноманітні мистецтва, зокрема і література». Залишається сподіватися, що так і буде.

Олег КОЦАРЕВ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ