Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

Від Немирича до Фантомаса

Побачив світ новий роман Юрія Андруховича «Коханці Юстиції»
16 березня, 2018 - 11:52

«Карнавал повинен тривати, інакше він може скінчитися», — писав Юрій Андрухович в одному зі своїх головних романів 1990-х років. Новий роман письменника дає надію, що до скінчення ще далеко.

«Коханці Юстиції» — така назва новинки відомого українського письменника, видрукованої у видавництві Meridian Czernowitz. Прихильники його творчості так довго чекали на Новий-Роман-Від-Андруховича, що подекуди вже й перечекалися та припинили сподіватися. Тим краще: для таких «Коханці Юстиції» стали справжнім приємним сюрпризом.

Утім, Андрухович був би не Андруховичем, якби оприлюднив просто лінійний, класичний роман (хоч би й такою мірою класичний, як «Московіада», «Перверзія» чи «Дванадцять обручів»). Він, натомість, вирішив не відмовлятися від ігор із формою та жанром, яким віддався ще у двотисячних, і відтак, «Коханці Юстиції» виявилися таким собі гібридом у хорошому значенні цього слова. Дев’ять історій дев’яти злочинців з різних епох — їхні переступи були викличними, кричущими, обурливими, в певному збоченому сенсі яскравими й ефектними. Тільки одна з ними проблема. Наприкінці кожного розділу в читачів і оповідача зростають сумніви: чи справді винні ті, кого покарали? Чи справді покарання справедливе? Посилює, вирощує ці сумніви, перетворює їх на такий собі «коан» епіграф до роману: «Нехай звершиться правосуддя. Нехай загине світ».

Сам письменник каже, що історій («серій») не дев’ять, а вісім із половиною. Ця кіношна кокетливість пов’язана з так само кіношною останньою «серією». У ній зображено маленький західноукраїнський обласний центр часів застою, часів переможної ходи фільмів про Фантомаса (хоча загалом там є ціла «антологія» фільмів, популярних у Радянській Україні тих років). І ось у тихій безподієвій консервативній провінції раптом трапляється скандал — біля річки знайдено труп без голови! Ця сенсація обростає багатьма фантасмагоріями, проте загадка несподівано лишається без розгадки, а книжка — без загальноприйнятого вичерпного фіналу. Ще один привід назвати останню частину «половиною».

В інших «серіях» усе нібито з’ясовується і розв’язується, та від цього не завжди легше, бо, як писалося вище, постійно гризе відчуття сумнівності, неоднозначності розгадок, а подекуди й недоведеності вироків.

Історії тут на різний смак. Є давній фаворит письменника — Самійло Немирич із карколомними нахабними кримінальними пригодами, не позбавленими алюзій на сучасне криміналізоване українське суспільство. І є підпільник-націоналіст, який у дні німецької окупації Галичини вирішує спровокувати хвилю нацистського терору проти українців, щоб змусити останніх почати справжній опір проти окупантів і «врівноважити» гріх дотеперішньої масової колаборації.

Ці сюжети об’єднано стилістичними та стилізаційними іграми. Стилізації здобувають несподіване та приємне продовження в оформленні книжки. Воно виконано в дусі доброї давньої традиції, коли кожна ілюстрація чітко зображала певний епізод тексту й містила репліку-цитату з нього: «З радіо зненацька залунало: «До вашої уваги Термінове Важливе Повідомлення». Самі ілюстрації при цьому залишаються не дуже реалістичними. Така деконструкція створює досить затишну атмосферу. Але головним «стрижнем» восьми з половиною «серій» є постать наратора, оповідача. Він повільний, задуманий, іронічний, ретельний, такий собі суддя, що сумнівається. Умовно кажучи — антипод судді Ворргрейва з «Десяти негренят» Агати Крісті.

«Коханці Юстиції», певно, не такі емоційно насичені, динамічні й драйвові, як «класичні» романи Юрія Андруховича. Але цю книжку абсолютно не назвеш невдалою чи провальною. Навпаки, вона цікава, концептуальна, спонукає до роздумів, спогадів і пошуків. Хтось із історичних постатей, героїв «Коханців Юстиції», поза сумнівами, надихне значну частину читачів щось пошукати, почитати, передивитися про той час і про тих людей. А ще — приємно, що письменник не спокусився на популярні останніми роками в літературі тенденції спрощення, сюжетності, сентиментальності, але дозволив собі писати по-своєму, складніше, веселіше, сконструйованіше. Не боячись, як багато інших, що українська література «...стає все кращою. Скоро її перестануть читати зовсім».

Олег Коцарев
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments